Читачам “Нового життя” добре відоме ім’я нашого постійного дописувача Михайла Васильовича Ломаги із Броду. На цей раз ми у нього вирішили взяти інтерв’ю і попросили розповісти про своє дитинство. А сказати йому є про що – Михайлу Васильовичу далеко за вісімдесят. Отже, й спогадів набрався цілий оберемок.
– Михайле Васильовичу! Як Ви ставитесь до інтернету?
– Звичайно, позитивно. Тепер технічний прогрес пішов так далеко, що люди старшого покоління сприймають це за дивину. Нині по інтернету можна знайти все, що потрібно, не виходячи з кімнати. Поговорити з родичами та ще й побачити їх, хоча й проживають вони у різних країнах, це не проблема. А колись листи йшли місяцями до місця призначення. Тепер всі фінансові операції проводять по інтернету. Це вже велике досягнення науки й техніки.
– А як впливають усі ці досягнення на дітей та юнацтво?
– Нині у кожній оселі, де є діти шкільного та дошкільного віку, сидять мовчки і дивляться у смартфони. Їх не цікавить ніщо. Вони зайняті гаджетами. Деякі матері та бабусі говорять, що діти так заражені цим явищем, як наркотиками. І постає питання, що з ними буде, як стануть дорослими? З цього приводу можна сказати тільки одне. Все, що добре, повинно бути в міру.
– Які були ігри у роки Вашого дитинства?
– Найбільш поширеною в роки мого дитинства була гра в піжмурки. Сходилися діти чи то в дворі, чи біля річки, а потім розпочинали бавку «прятатися». Залишали одного з хлопців, який шукав і виявляв схованих. Заплющивши очі, він лічив до певної цифри, щоб не бачив, хто і де ховається, а потім починав шукати. Були такі кмітливці, що так ховалися, що знайти їх не міг не тільки визначений хлопець, а й інші діти. Гра в піжмурки ще й тепер не застаріла. Діти й зараз граються в цю бавку.
Досить поширеною у великодні свята була ще й така гра. Три дні біля церкви до вечора було повно дітей, юнаків та дівчат. Брали одного з хлопців. Він нахилявся. Йому закривали очі. І хтось із натовпу бив того хлопця по попі. Розігнувшись, вказував на когось із тих, що стояли біля нього. Якщо вгадав, то тоді той, хто вдарив, ставав на місце зігнутого хлопця. І так по колу.
Старші люди розповідали, що ця гра нагадує, що коли Ісуса Христа судили, то апостоли сперечалися, хто його зрадив, і показували один на одного. То ця гра проводилася тільки біля церкви. А хлопці та дівчата біля церкви у великодні свята гралися, наздоганяючи одна група іншу.
У літні місяці, коли був сезон купання, майже всі діти були біля річки, а малі здебільшого зі старшими братами й сестрами, які за ними гляділи. Купалися, гралися, весело проводили час до темного вечора.
Взимку діти віддавали перевагу катанню на санчатах. Майже біля кожного трохи підвищеного місця – гірки. Вони з радісним криком спускалися на санчатах згори.
З приходом радянської влади на Закарпаття дитячі ігри набули зовсім інших форм. Це спортивні ігри в футбол. До визволення таких спортивних ігор не було. І молодь села створювала команди. Ми, хлопці 10-12 років, теж почали грати у футбол. М’ячів тоді було мало, а грати хотілося. І хлопці з ганчір’я зв’язували такий собі м’яч. В одному кінці клали один камінь і на відстані воріт – другий камінь. З іншого боку поля теж так робили. Грали на подвір’ї, галявинах, на території школи. Команди шкіл проводили змагання із командами шкіл сусідніх сіл. Згодом з’явилися справжні футбольні м’ячі.
Гра у волейбол теж була поширена у сільських школах. Створювалися нинішні волейбольні майданчики, де учні грали як на уроках фізкультури, так і в позаурочний час. У перші роки та й згодом діти відвідували бібліотеки, які поступово розширювалися. Школярі різного віку брали книги і читали вдома. За цікавими книгами формувалися черги. Один приносив здавати таку книжку, інший йшов разом з ним, щоб переписати на себе. Особливо читали книги про Олега Кошового, Зою Космодем’янську та інших героїв війни. Поступово в життя дітей входило кіно. Пригадую, колись всі школи – учні та вчителі йшли пішки в кінотеатр Іршави дивитися кіно. Це було по черзі по датах для кожного навчального закладу. А згодом кінофільми демонстрували в селах один раз на тиждень. Дивилися переважно фільми на воєнну тематику. І хлопці із нетерпінням чекали цього дійства, а потім обговорювали побачене.
У давні зимові вечори батьки чи дідусі й бабусі розповідали своїм дітям, онукам казки. Діти з цікавістю слухали їх і просили ще раз повторити, на що старші із задоволенням погоджувалися. І так проводили зимові вечори до сну.
У давні зимові вечори сходилися сусіди слухати казки. Найбільш відомою казкаркою була Марія Федорівна Лошук 1907 року народження, колишня санітарка амбулаторії с. Брід. Не менш відомим був Іван Іванович Лендєл 1934 р.н., нині покійний. Ще й тепер слухають казки Ганни Андріївни Лакатош 1936 р.н., колишньої ланкової колгоспу ім. Шевченка. Своїми казками вона ще й тепер заворожує не тільки дітей, а й дорослих.
Цікаві вечорниці проводилися в оселі Василя Васильовича Огаря по вулиці Миру. Тут щовечора сходилася молодь та старші люди. І що дивно, ніколи ніхто з родичів власника оселі не ображався, а там було 6 дітей, що до них сходяться на вечорниці. На цих вечорах розповідали казки, анекдоти, притчі. Була книжка «Сонник», в якій було чимало різних жартів.
А у 50-60 роки минулого століття ввійшла в життя відома пісенна гра «Подоляночка».
У середині сімдесятих років особливо поширеною серед учнів була гра в шахи. Так у нашій школі в одному з класів, де був класним керівником вчитель математики Євген Людвикович Попдякуник, під час перерви учні грали у шахи, а згодом йшли на районні змагання між командами шкіл району. У цьому класі учні під керівництвом Попдякуника Є. Л. грали у цифри.
До речі, ці учні після закінчення середньої школи навчалися у вищих навчальних закладах та працювали на високих посадах.
У післявоєнні роки та на початку 50-их років минулого століття у сільському клубі ввечері збирались хлопці шкільного віку грати в шашки. Це була тоді поширена гра. Звичайно, школярі йшли після виконання домашнього завдання. І хто йшов у клуб шашки грати, той старався спочатку вивчити уроки, допомогти батькам по господарству. Грали хлопці і в шахи, але ця гра тривала довго, а шашки менше часу забирали. Хто був у клубі, мав можливість зіграти в шашки.
Молодь села у вечірній зимовий час проводила на вечорницях. Сходилися в хату до однієї дівчини дівчата прясти. Звичайно, приходили туди і хлопці, дівчата яких чекали. Там теж проходили ігри. Якщо хлопець вихопив з рук дівчини веретено, то був його знак уваги до неї. Значить, вона йому подобається. І він її з вечірки проводжає додому. А в «м’ясниці» уже зіграють весілля. Так що вечірка хлопців і дівчат, де останні пряли, була не тільки для проведення зимових вечорів, а й побачень, з яких потім народжувались сімейні пари.
З приводу певної шкідливості сучасних технологій лікарі б’ють на сполох.
Лікар-офтальмолог Ірина Артищук констатує, що перебування дитини перед монітором і телевізором не може перевищувати 45-60 хвилин на день, але батьки ділять цей час на два періоди. Відстань від монітору повинна складати 30 см.
Американська асоціація педіатрів рекомендує дивитися мультфільми дітям тільки віком від 2 років упродовж 5-10 хвилин на день. «Ми не можемо позбутися гаджетів, і вони потрібні для навчання, але їхнє використання повинно бути дозованим, не більше години на день та з позитивністю для навчання.
Якщо дитина щодня сидить нерухомо біля яскравого монітора понад годину, то вона ризикує отримати проблеми із зайвою вагою, зором і шийним відділом хребта. У таких дітей є спазми акомодації, короткозорість порушення психіки та нервового стану. Так стверджують фахівці.
Василь ШКІРЯ.
