Версія для друку Версія для друку

Учасник штурму рейхстагу

Минають роки. Серед живих учасників Другої світової війни залишилися одиниці. Вже постаріли і діти війни.Молоде покоління знає про ті далекі доленосні події лише з книжок та кінофільмів.
Напередодні Дня Перемоги мені довелося побувати в оселі Івана Олександровича Дешка в Дешковиці. Через рік йому виповниться 90 років. Не зважаючи на похилий вік, тримається добре, живе з сім’єю дочки. Вже має не тільки внуків, а й правнуків.
Іван Олександрович все своє життя пропрацював у колгоспі їздовим. Тепер знаходиться на заслуженому відпочинку. В основному порається по господарству.
У розмові за чашкою кави ведемо мову про своє минуле. Слово за словом і згадали про війну. І тут Іван Олександрович згадав про випадок, якого він був не тільки свідком, а й учасником події 1944 року.
– Під час жнив була велика спека. Кожен із селян вирощував на своїй присадибній ділянці пшеницю. Урожай збирали селяни власними силами. Одні косили, інші члени сім’ї збирали в снопи, складали в купи. Потім розвозили збіжжя додому на возах. Молотарку по черзі перевозили кожному додому. Молотили спочатку озимину. Так намолочувалося зерно кожним дворогосподарством.
Івану було тоді тринадцять років. Їх сім’я вийшла на поле після обіду. На збиранні пшениці працював не покладаючи рук. Завжди брав приклад зі старших. Та чи не найбільше любив дідуся, який не цурався ніякої роботи, служив прикладом для інших. Коли вже сонце почало хилитися до горизонту і ховатися за вершини гір, із лісу вийшов напівголий чоловік. У руках у нього була гілляка. Підійшовши до Дешків, чемно привітався, попросив, щоб йому дали щось кинути в рот, одягнули і десь сховали від сторонніх очей. Дідусь одразу на все погодився, бо був дуже добрий по характеру, умів співчувати людській біді. А нам сказав, щоб тримали язик за зубами, нікому нічого не говорили. Бо якщо про це дізнаються жандарми, розстрілу не оминути.
Уже згодом той загадковий чоловік розповів, що їх, 12 солдат Червоної армії, німці взяли в полон. Доставляли їх в штаб на автомашині. Коли та піднімалася вгору, чоловіку вдалося вистрибнути із кузова і сховатися в лісі. Погоня, звичайно, була, але спритний боєць швидко віддалився від фашистів. Аби собаки не брали слід, часто долав шлях річкою Іршавкою. Коли все вгамувалося, не було чути лай собак і гомін солдатів, чоловік пішов далі. Так і натрапив на Дешків.
– Переховувався Микола Ковальов (так назвався незнайомець) у нас на хліві, – згадує Іван Олександрович. – Їсти приносив йому я. Усе тримали у великому секреті, бо селом ще шастали німці.
А тим часом фронт наближався. У наших лісах з’явився партизанський загін Усти-Прищепи. Дідусь Івана пас худобу в урочищі Лаз, що неподалік від Чорного Потоку, через зв’язкового вийшов на партизан. Домовилися про зустріч. Відвезли незнайомця в ліс пізно ввечері. Перевозив його на возі, накритим сіном. Пройшло небагато часу, і село було визволено.
Десь в середині травня 1945-го отримали листа від Миколи, в якому він писав, що живий, здоровий, дякував за те, що ми врятували йому життя. Надіслав він і фото, на якому він біля стін рейхстагу. Виявляється, він – учасник штурму фашистського лігва. На лацкані – кілька орденів і медалей.
Ось таку історію мені повідав старожил Іван Дешко. На перший погляд, ніби нічого героїчного. Але чи є більш важливіше, ніж врятувати людське життя? До речі, Микола Ковальов родом із Харківщини. Чотири роки тому він відсвяткував своє 90 ліття. У нього є діти, внуки і правнуки. Яка доля його тепер – невідомо.Якщо надійде якась звісточка із села Зміївка, де він проживав із сім’єю, обов’язково повідомимо читачів «Нового життя».

Михайло ЛОМАГА,
с. Брід.

Ваш отзыв

Ваш коментар