Версія для друку Версія для друку

Ковбаса страсної п’ятниці

Кажуть, що на коштовній каблучці мудрого царя Соломона із внутрішнього боку було вигравіювано: «І це пройде!». Цар знімав її у тяжкі для себе часи, вдивлявся в написане й заспокоювався. Біда й справді минала.
Мабуть, варто наМ нині всім пригадати цю старозавітну істину, і не впадати в паніку, не доводити себе до зневіри та інших марнот, спостерігаючи за ситуацією, що склалася напередодні нинішнього Великодня.
Ми всі рівні перед страшною пандемією, що загрозливо нависла над усім людством, незалежно від майнового статусу, соціального стану чи вікового цензу. Обмеження, які введені за рекомендацією Всесвітньої організації охорони здоров’я – правильні й не підлягають сумніву чи ревізії. Тут повинно діяти золоте правило – «Береженого і Бог береже». А для того, щоб не давати нашим людям впадати у відчай, зупинюся на історії шістдесятирічної давнини, хочу переконати читача, що було ще гірше.
Відомо, що радянська школа всіх рівнів була просякнута атеїзмом з ніг до голови, а про методи ведення атеїстичної роботи ніхто й не задумувався. На першому місці тут були заборони. Не можна було молитися, ходити до церкви, колядувати, святити Пасху тощо. На Свят Вечір чи на Великдень, хоча це була неділя, учні мали бути в школі. Наша класна керівниця Наталія Петрівна Петрашко-Микула завжди майже із сльозами на очах просила нас обов’язково прийти до школи, бо в іншому разі в неї будуть неприємності. Ми її любили, тож і слухали. Ми знали, що її мама теж ходить до церкви святити Пасху, як і наші рідні. До школи ми ходили в стару церковну фару, що була за два десятки метрів від церкви. Ми бачили й чули, як здійснювався хресний обхід церкви, і чекали, коли священик нарешті освятить паски і дасть благословення. Коли люди із освяченим розходилися додому, наставала воля і для нас. Ми також вчасно встигали разом із батьками та всією родиною до святкового столу. Неприємний осад у душі був, але, загалом, святкова атмосфера перевишала.
Учителі теж були різні. Відповідно до своїх обов’язків вони мусили виховувати учнів у атеїстичному дусі, але робили це як з-під палки, тому й результат був мізерний.
Був у нас учитель історії Іван Петрович Ліхтей. Місцевий, один із перших сільських інтелігентів, що здобув вищу освіту. Ми його дуже поважали, любили його предмет, бо викладав він його ґрунтовно й захопливо. І, от тут черга прийшла до теми, яка називалася «Міф про Ісуса». Вчитель мусив виконати шкільну програму, а на наступному уроці мало були опитування. Провів він його нашвидку і більше ніколи не повертався до цієї теми, як до пройденого матеріалу.
Трагедією для всієї школи стало призначення директором в Імстичові колишнього партійного функціонера. Прізвище навіть не називаю, бо всі, кому треба, це знають. Він влаштував справжній терор для вчителів та учнів. Свій дикий войовничий атеїзм він позиціонував де тільки міг, все винюхував, виявляв і боровся, боровся…
Якось до цього правовірного атеїста дійшли чутки, що наш однокласник Петро Пасуля ходить до церкви. Що тут почалося! Він не давав проходу учневі, постійно з нього знущався. А ріс той у неповній сім’ї з матір’ю, бо батько помер, коли він був ще малолітнім.
І ось настав Страсний тиждень. У п’ятницю наш директор на свій урок прийшов, прихопивши з собою магазинну ковбасу. На очах у всього переляканого класу він силою запихав у рот Петрові цю ковбасу, як казав сам, робить із нього атеїста.
Ми всі були шоковані. Цей дикий поступок з дозволу сказати «педагога» утвердив нас у протилежному: атеїзм – це погано, а віра – добре. У класі було двоє євреїв: Роза (Рифка) Давидович та Гершко Шійович. Вони сповідували іудаїзм, але теж були на боці Петра. Тайком вони завжди пригощали нас мацою (єврейська Паска), а ми їх –своїм свяченим.
Дикі вибрики атеїстів тільки допомагали як дорослим, так і дітям утвердитися у вірі, не втратити її тоді, коли це було бажано і навіть модно.
Нині, через шістдесят років, не так багато залишилося свідків тієї події. Як-не-як, нам уже по 72 роки. Живий по нині й Петро Пасуля – батько і дідусь, але зізнається, що йому досі страшенно неприємно й «мерзко» згадувати цю історію. Він і сьогодні ходить до церкви. Не так часто, але ходить. Постійно відвідують церкву три наші однокласниці – Ганна Штефаньо, Олена Андрашинець та Марія Добра. Всі вони вже вдови, мають дорослих онуків.
Ще раз хочу згадати про євреїв, вірніше про одного з них – Мойсея Шмайовича. Він був вправним шустром, шив кінську збрую у Берегові й був великим знавцем Біблії. На Великдень завжди в колгоспі була посівна кампанія. Трактористи мусили виходити на роботу, а от за сівальника завжди добровільно підряджався Мошка-бачі.
–Ви собі святкуйте, люди добрі, – казав він у таких випадках, а мені це нескладно і безгрішно.
Що ж. Життя й раніше давало нам великі виклики. І саме його розв’язувало. Думаю, що так буде і цього разу.

Михайло ЦІЦАК,
с. Імстичово.

Ваш отзыв

Ваш коментар