Версія для друку Версія для друку

СПАЛАХ ЗІРКИ ПО ІМЕНІ ПОРИНЕЦЬ

Привабливість Закарпаття зеленню лісів, чистим повітрям і різноманіттям мінеральних джерел може поступитися тільки перед незрівнянною неповторністю народжених тут людей. Кожен історичний період на свої постаменти зводить постаті, відповідні епосі.
Юрій Дмитрович Поринець, якому 8 квітня мало б виповнитися 90 років, мабуть, як ніхто, із гірського села Суха під полониною Кук, підпав під параметри того соціального ліфта, яким радянська влада давала шанс найбільш метикуватим, ініціативним і наполегливим. Один із п’яти дітей робітника Кушницького лісокомбінату і домогосподарки, після армійської служби, де завдяки випадку став одним із іменитих спортсменів СРСР, він міг «загубитися» серед кількох тисяч трудового люду цього підприємства. Та вже на перших порах проявив себе неординарним спеціалістом, зібравши практично зі списаного відмінно діючого автокрана, чим уже привернув до себе увагу керівництва. Сумлінність і старанність у виконанні повсякденних доручень на виробництві, майже необмежена фізична витривалість, вміння ладити у колективі, високий авторитет як серед низового робітничого колективу, так і у керівників різного рівня за півтора десятка років зробили з нього реального кандидата на виборну посаду – голову місцевої сільської ради. При цьому ніде правди діти, виборна посада була тільки номінально: райком партії разом із райвиконкомом рекомендували, а вже депутати місцевої ради одноголосно фактично узаконювали той чи інший вибір району. У випадку із Юрієм Дмитровичем кандидатура, підібрана райкомом, один в один співпала із думкою громади двох сіл – Сухої і Броньки, і як показав перебіг часу, вдалим, як ніколи. Для земляків Поринець став успішним лідером, який за сім років своєї діяльності на посту голови Броньківської сільської ради невпізнанно змінив обличчя сіл-посестер (Бронька, Суха), а для Юрія Дмитровича – ще одним трампліном у його злеті на нову кар’єрну орбіту.
Ті, із небагатьох, хто залишився в живих серед його ровесників та тих, хто знав цього талановитого і неординарного чоловіка, на подив однаково відзначають рівне його у своїй повазі ставлення як до рядових своїх підлеглих чи земляків, так і до високих за рангом посадовців. До останніх можна віднести зокрема і заступника міністра сільського будівництва СРСР Рубцова та командувача Прикарпатським військовим округом, генерал-лейтенанта Руєва. Ю. Д. Поринець був відзначений державними нагородами. Сприймав їх як гідну оцінку особисто своїм зусиллям, землякам у їх повсякденній роботі по зміні умов життя, благополуччя у сім’ях, а згодом як визнання заслуг цілого колективу будівельної організації.
… Невідомо, як би у подальшому склалася доля Юрія Дмитровича Поринця. Рівні йому, як і він, особистості у той час, що його історики визначили періодом застою для Радянського Союзу, на теренах Іршавського району опліч із ним розвивали цілі господарські галузі. До прикладу, заготівля і переробка сільськогосподарської продукції, механізація сільськогосподарського виробництва, виробництво будівельних матеріалів, переробка місцевої сировини, заснування та масштабне розширення півдесятка машинобудівних заводів.
Його життя обірвалося на самому злеті. Молода дружина залишилася вдовою із трьома маленькими синами – Юрієм, Василем та Ігорем. На її плечі неждано звалилися всі мислимі труднощі. Окрім дітей та повсякденних клопотів – добудова хати. Звичайно, рідні та близькі люди не залишали її наодинці, не обходив у вагою і рідний чоловіків колектив. Але молода вчителька із гірського села разом зі своїми землячками літувала у східних областях України на скиртуванні та бурякових плантаціях.
Проминули роки. Повиростали сини. Внуки тішили серце бабусі аж до 2014-го року, допоки і її серце не перестало битися.
У родині загально прийнята думка, що із усього покоління найбільш гармонійно поєднав у собі кращі риси двох родів Поринців і Попиків поєднав у собі син Ігоря – внук Юрія Дмитровича –Ігор. Ігор став майстром спорту України з рукопашного бою та бойового самбо у вазі до 80 кілограмів. Чемпіон України, він також став бронзовим призером Європи із цього виду боротьби. А тепер Ігор Ігоревич – успішний бізнесмен за кордоном.  

ПЛЯШКА КОНЬЯКУ – ЗА ІСТОРІЮ ПРО БАТЬКА
Снабжинець* Кушницького філіалу Ужгородського механічного заводу Ігор Поринець, збираючись у чергове відрядження, нежданно зустрівся із давнім другом сім’ї Василем Попиком, з яким і поділився найближчими планами. Колишній головний лісничий лісокомбінату напросився попутником до Чернівців, де проживала родина його доньки.
– Звичайно можете, Василю Васильовичу, – порадів молодий чоловік, що може зробити добру справу шанованій людині. – В кабіні КамАЗа місця вистачить і для вас.
Так несподівана зустріч відкрила перед сином невідому історію про батька. Довга дорога сприяє розмовам. Один із її поворотів і вивів їх на давню пригоду, яка нехай і не очевидну, але зіграла таки значну роль у історії верховинського краю.
… До голови Броньківської сільської ради Юрія Дмитровича Поринця інколи погостювати приїжджав на чорній «Волзі» кремезний, середнього віку, чолов’яга. Ніхто не знав, що то була за людина: в шістдесяті роки минулого століття жителі наших громад вели незрівняно з теперішніми набагато відкритіший спосіб життя, нерідко на довгий час навіть двері не закривали на ключ, але бирів звертався до приїжджого виключно на ім’я, по-батькові, а про високий соціальний статус могли припускати хіба що по марці та кольору автомобіля. Бачили ж його тільки в спортивному костюмі. Так було і того разу.
Зустрівши друга, Юрій Дмитрович попросив у Василя Васильовича дозволу походити по гриби у заказнику та й самому приєднатися до них. Дійшли згоди і вже через деякий час стояли біля воріт на дорозі, яка вела у Бронецьку Ріку.
– Василю Васильовичу, я не можу вас впустити на територію, –вмовляв головного лісничого Кушницького лісокомбінату Білей – черговий лісник на прохідній. – Мене Милинь /лісничий Бронецького лісництва/ звільнить.
– Я, головний лісничий лісокомбінату, не можу зайти на свою територію? – такої принизливої ситуації, у яку мимоволі ставив його підлеглий, та ще і при посторонніх В.В.Попик не міг стерпіти.
– Ви можете, але самі знаєте, яких гостей ми чекаємо, – далі уникав прямої відповіді підлеглий.
– Ти не переживай, на рибники ми не йдемо. Будемо гриби збирати в Халабинці (урочище).
Далі все йшло без пригод: ні високе начальство, ні місцеві з гостем не пересікалися. Та видно все-таки лісник перестрахувався і повідомив чільним рибалкам, що в заказнику перебували ще й грибники. Так чи інакше, але цей епізод з доволі таки неприємним осадом отримав несподіване продовження.
Як і було обіцяно, Юрій Дмитрович зі своїми гостями обійшовся тільки тихим полюванням, а перекусити вирішили в кабінеті голови сільради, благо, приміщення нове, ошатне, – не ганьба будь-кого прийняти. Гості сиділи за столом, а господар нарізав солонину на закуску. Несподівано різко відчиняються двері, і на порозі з’являється широкоплеча фігура першого секретаря райкому партії, який навіть не привітавшись, як годиться, починає шпетити Поринця:
– Що ви собі, голова сільської ради, дозволяєте – порушуєте режим роботи заповідної території. До того ж іще й не сам.
І далі за текстом словами, які зазвичай прилюдно не вживаються.
Слід було бачити, як застиг, а потім ніби в уповільненій кінохроніці верховинець відкладав ніж, як буряковіло його красиве обличчя, а потім ривком сніжного барса розвернувся і рвонувся до дверей. Той, який говорив, мабуть, інстинктивно відчув небезпеку, бо в одну мить устиг затріснути двері, а Юрій Дмитрович, вхопившись за ручку замка, зірвав її зі стержня.
– Анатолію Йосиповичу, відкрийте, бо вискочу через вікно (тоді кабінет голови знаходився на першому поверсі) – гірше буде.
У відповідь – зачаєна мовчанка.
Хтозна, як би далі розвивалися події, якби в ситуацію не втрутився гість.
– Анатолію Йосиповичу, відчиніть, будь-ласка, я гарантую вашу безпеку, правда, Юрію Дмитровичу?!
Коротка напружена пауза і така ж відповідь:
– Так…
Двері повільно відчиняються, на запрошення, Червінський заходить до кабінету.
– Анатолію Йосиповичу, ви образили не тільки мене, це можна стерпіти, ви зневажили мого гостя і друга, – не проговорював, а вичавлював через горло слова Поринець. – Ви мені за сім років копійки не виділили, поламаного гвозда не дали, а я скільки об’єктів побудував. Це завдяки йому арматуру і цемент та інше отримував.
– Мене звати Анатолій Русєв, – втрутився у монолог гість – я генерал-лейтенант, командуючий Прикарпатським військовим округом. Вам негайно слід вибачитися перед Юрієм Дмитровичем і тоді можете йти, ми вас не затримуємо. Якщо дізнаюся, що наша зустріч матиме для нього хоч які-небудь негативні наслідки, ви позбудетеся крісла. І не допоможе вам ні Ільницький, ні навіть Щербицький*. Я – член військової ради Міністерства оборони Радянського Союзу.
Анатолій Йосипович поїхав, а в кабінеті голови Броньківської сільської ради випили по півдеци, закусили та й роз’їхалися по домівках.
***
Тогочасна система партійно-господарського управління передбачала звіт керівників підприємств, колгоспів, голів сільрад щоп’ятниці у першого секретаря райкому партії. Чи не щодня Василь Васильович із Юрієм Дмитровичем якщо не бачилися, то спілкувалися по телефону, і жоден не міг поділитися інформацією хоча б про якусь реакцію із Іршави на недільну надзвичайну подію.
Тож наступної п’ятниці їхали разом до райцентру у невіданні та й із певною пересторогою. Тільки но зайшли до приймальні, як секретарка підняла слухавку телефону прямого зв’язку і повідомила, що голова Броньківської сільради прибув і чекає. За хвилину із кабінету першого вийшов хтось із керівників, і його поріг переступив Ю. Д. Поринець. Ніколи ні до того, ні після Василеві Васильовичу час тягся неймовірно так довго і тривожно. Можливо, минула година, а то й дві. Ті, хто очікував із ним у приймальні, раз по раз робили припущення, що сьогодні прийому вже, скоріше всього, не буде: мабуть, доведеться приїхати у суботу. Лише один Попик робив найнеймовірніші прогнози, що могло творитися за подвійними дверима. Та всі припущення виявилися намарними, коли години десь через дві звідти вийшов розчервонілий Юрій Дмитрович, махнув правицею від ліктя:
– Слабак. Поїхали, Василю.
Василь Васильович через плече друга встиг запримітити за столом першого секретаря, який схилив голову на руки.
– Ти, що? – лише встиг бентежно запитати Юрія Дмитровича.
– Не переживай. Він почав здавати на другій пляшці коньяку.
З тих пір між цими двома керівниками різного рівня встановилися довірливі відносини.
Невдовзі Юрія Дмитровича перевели на нове місце роботи – начальником Іршавського міжколгоспшляхбуду.

ЙОГО ОБ’ЄКТИ ПЕРЕЖИЛИ ВЖЕ КІЛЬКА ПОКОЛІНЬ
То був по-своєму унікальний період у історії Іршавського району. Іршава, Ільниця ставали потужними промисловими центрами в масштабах Закарпатської області. Далеко менше, а якщо заглянути правді в очі, то майже ніякої уваги у владних кабінетах не звертали на розвиток населених пунктів Верховини. Зокрема, на його соціальний аспект. Людність, що не знайшла свого робочого місця у тамтешніх колгоспах, Кушницькому лісокомбінаті та на Приборжавському вапнозаводі, шукала заробітки по далеких світах на безмежних просторах Росії: від Архангельська – до Владивостока. В середині 1960-их верховинці почали зводити хати, які нерідко ще й дотепер служать їм, та навіть онукам, добротними і комфортними, правда, вже після євроремонтів, оселями. До розвитку інфраструктури, з усього видно, у влади руки явно не доходили. Все було відпущено на «відкуп» місцевому керівництву.
Броньці і Сухій в цьому плані пощастило. Голова Броньківської сільської ради Юрій Поринець виявився, як ніхто, потрібною людиною в необхідному місці. Можна тільки здогадуватися і робити припущення, яким чином, якими шляхами молодий сільський лідер знаходив матеріали для масштабної зміни інфраструктури.
У сімейному архіві Поринців, котрим нині опікується молодший із трьох синів Юрія Дмитровича – Ігор Юрійович, зберігається унікальний без перебільшення фотоальбом «Будівництво соціально-культурних закладів за восьму п’ятирічку», у якому фотоматеріалами документально зафіксовано основні віхи тогочасного розвою цих двох верховинських сіл. Газетна площа, на превеликий жаль, не дає можливості ознайомити читача зі всіма світлинами, але деякі красномовні підписи під ними навести доречно:
«1967 р. Перший недільник на розпочаті Сухівського БК в с. Суха»;
«Будинок культури, який збудований громадським методом. (На будівництві відпрацьовано безкоштовно 4770 л/днів)»;
«1968 р. споруджено пам’ятник в с. Бронька загинулим воїнам-односельчанам, які полягли в роки Великої Вітчизняної війни. Обеліск споруджено силами громадськості»;
«1968 р. в с. Суха споруджено силами громадськості пам’ятник загинулим воїнам односельчанам, які полягли в роки Великої Вітчизняної війни»;
«1969 р. включно за кошти громадськості споруджено пам’ятник комсомольці-Герою Зої Космодем’янській»;
«1968 р. силами громадськості побудовано жилий будинок інвалідам відроду в с. Суха Пальок Ганна Іл. і Пальок Ганна Іл.»;
«1969 р. збудовано жилий будинок гр. Кузан Ганна І., чоловік якої загинув в роки Великої Вітчизняної війни. (силами громадськості);
«1969 р. розпочато будівництво дороги в с.Суха»;
«1968 р. в с. Суха збудовано лазню (силами громадськості відпрацьовано 3630 л/днів)»;
«1969 р. збудовано в с. Бронька магазин Кушницького ВРП»;
«1969 р. в с. Суха збудовано торговий комплекс Кушницького СТ»;
«1969 – 70 р.р. збудовано силами громадськості БК в с.Бронька»;
«1967 р. збудовано дитсадок в с. Суха (силами громадськості відпрацьовано 860 л/днів)»;
«1968 р. в центрі с. Бронька зроблено регуляцію річки Ріка»;
«1971 – 72 р.р. Збудовано дитсадок в с. Бронька (на будівництві силами громадськості відпрацьовано 1140 л/днів);
«1969 -70 р. збудовано новий двоповерховий будинок виконкому Броньківської с. ради»;
«1968 р. посаджено сад щастя і сад новонароджених»;
«1970 р. збудовано майстерню, їдальню при Броньківській ВШ»;
Перегорнуто чи не дві третини листів альбому і читаємо запис: Заходи Броньківської сільської ради депутатів трудящих до 30-річчя визволення Закарпаття Радянською Армією.
1. Закінчити будівництво Броньківського дитсадка.
2. Створити етнографічні музеї в селах Бронька і Суха.
3. Збудувати лазню і побутові точки в селі Бронька.
4. Зробити спортивний комплекс в селі Бронька.
5. Благоустроїти територію біля Броньківського БК.
6. Прокласти силами громадськості 8 км. водопроводу.
7. Побудувати 2 км. дороги в село Суха.
8. Посадити 3 т. фруктових і декоративних дерев.
9. Провести парове отоплення в Сухівському Будинку культури».
Фотографії свідчать про виконання намічених планів та хіба що додамо, що на будівництві лазні і побутових точок відпрацьовано 680 л/днів, а на будівництві дороги в село Суха – 740 л/днів.
У цьому довгому (?!) переліку спеціально збережено стилістику, орфографію, термінологію та історичні назви об’єктів.
Мабуть, покривимо душею, стверджуючи, що все це обходилося без ідеологічного нальоту. І справді так, візьміть до прикладу тільки пам’ятники та здачі в експлуатацію об’єктів, приурочення до ювілейних радянських дат. При цьому звернімо увагу на головне – скільки і яких саме об’єктів зведено у цих двох селах, які не мали на своїй території ні центральної садиби колгоспу, ні бази потужного підприємства.

«ВЕРХОВИНСЬКІ» МЕТОДИ ВИХОВАННЯ
Не акцентуватимемо на вже описаному випадку в кабінеті голови сільради, але пригадаймо, що від районного центру допомоги у цьому процесі практично не було, а чимало робіт виконано громадським методом. Нічого не нагадує? Вже за п’ятдесят років до нашого часу практикувалася така форма як співфінансування будівництва об’єктів соціальної інфраструктури. Тисячі людино-днів відпрацьовано на них. Переважно це було під час добровільних суботників та недільників.
Але Юрій Дмитрович не був би самим собою, якби не знаходив неординарні підходи до розв’язання складних завдань і проблем. Старожили переказують, що в новозбудованих будинках культури, особливо любив практикувати цей метод під час сеансів індійських фільмів. Проходився поміж останніми рядами в залі, і кожен, біля кого побачив лушпиння від налузаного насіння, вже в понеділок стояв перед головою у того в кабінеті, вислуховуючи владний присуд: за порушення санітарних норм, хуліганство «герой» міг загриміти на 15 діб до Іршави у райвідділ міліції і підмітати вулиці райцентру, а міг і відпрацювати стільки ж у рідному селі на будівництві. Як правило, в такому питанні перемагав патріотичний чинник вибору місцевості, де народився і виріс: де народився – там і наробився.
Нерідко очевидці згадують і подібні до наступного випадку ситуації. Привезуть під вечір в Суху на будову будинку культури цеглу, робітники вже роз’їхалися додому – розвантажувати нікому. Зайде голова сільради до класу вечірньої школи і скомандує:
– Гайда, хлопці, попрацюєте, все рівно наука до вас не береться, та й учителі з вами заодно.
Подібний стиль керівництва наш сучасник неодмінно назвав би волюнтаристським і авторитарним. І був би правий. При цьому прислухаймося до врівноваженості думок авторитетних істориків і політологів: не слід ретроспективно переносити сучасні умови, критерії, підходи до того чи іншого періоду нашого минулого. Аналогічні методи застосовували чи не в кожній місцевій раді, і на це все – вище за сільське – керівництво закривало очі, сповідуючи принцип – мета виправдовує засоби.
Неабияким є і врахування ментальності населення. Варто пам’ятати, що ще до того за вік одного покоління у цих гірських селах говорили, то не весілля, якщо на ньому не побили чи не порізали кого-небудь.
Тож іще одна історія.
У центрі Сухої, неподалік обійстя Поринців, за школою гуляли весілля. Незабаром до хати Юрія Дмитровича прибіг хтось із домашніх:
– Юрію Дмитровичу, пойте, бо Н. забив чуплак у одвірок і заказав сколомийку до рана.
Голова сидів за столом. Коротко кинув гінцю, напаруйте верету.
Тим часом двійко старших синів вислизнули з кімнати, вже знаючи, що побачать. Молодшому Юркові вдалося це, тільки обманувши маму. Мовляв, йому до вітру закортіло.
На саме захоплююче видиво таки встиг.
Батько стояв осторонь від місця перед музиками, де рідку грязюку густо топтав під ритмічну мелодію сколомийки підпилий сушанин та вмовляв його поступитися до танцю й іншим. Ніякі аргументи не діяли. Тож у хід пішов кулак голови сільради. Після першого удару непослух звалився, але піднявся та взявся за ножа, що досі стирчав із одвірка. Другий – звалив сколомийкаря як бугая.
Поринцю подали на плече верету, а за тим підняли із багнюки і ношу, яку Юрій Дмитрович відніс у підсобне приміщення школи…

КАШКЕТ НА ГАЗОНІ
Юрій Поринець зростав на окраїні Сухої – на Лужанах. Серед однолітків виділявся неабиякою силою та вправністю. Якось на гастролі у гірське село завітав Іван Фірцак-Кротон. Зігнув арматуру у серце і звично запитав, хто так зможе?
– Юра Моржуль, най Поринець спробує.
Юрій Поринець вийшов у коло та й продемонстрував молодечу силу. Так само й розігнув фігуру на пропозицію всесвітньо відомого богатиря.
Про Івана Фірцака-Кротона як про важкоатлета, борця, циркового жонглера вагою написано кілька книг, кілька сотень журнальних і газетних статей, декілька телепрограм, документальний і навіть художній фільми. При цьому дещо затіненою є роль Івана Фірцака у становленні і розвитку таких видів спорту, в першу чергу мову слід вести про регіон Іршавщини, як важка атлетика, боротьба, бокс, футбол, гімнастика та інші. Так от, знаменитий Кротон тоді запросив Юрія Поринця асистувати йому на гастролях по Верховині. Цілий місяць юнак як асистент, виступав по селах із легендарним Кротоном. І видно, виявився талановитим учнем.
Про це побічно свідчить наступний, припустимо що визначальний, у долі Юрія Дмитровича Поринця факт.
Юнака призвали на військову службу, яку йому довелося проходити на Далекому Сході. Після карантину їх взвод вишикували на стадіоні. До правофлангових, найвищих військовослужбовців підходив капітан атлетичної статури, давав команду міцно тримати голову, а сам, поклавши лікоть на груди, кистю руки різко її нахиляв. Жоден із новобранців не витримав випробування. Таким чином, борець підбирав собі спаринг-партнерів.
Коли той уже зібрався йти, геть обізвався майбутній кум Поринця, батечко його дітей – Пилипчук:
– Попробуйте Поринця…
Офіцер повернувся і запитально подивився на того, що говорив.
– Він на лівому фланзі, – продовжив закарпатець.
Далі стався епізод, який вразив усіх присутніх. Капітан не зміг зігнути шию Поринця. Потім тренований спортсмен не спромігся кинути молодого солдата. Коли ж дозволив тому зробити те саме, за якусь мить опинився на газоні долілиць, і лише кашкет козирком увіткнувся у газон. Все-таки, видно, не минули надаремно години, проведені із знаменитим Кротоном.
Далі – німа сцена: сторопілі солдати, без перебільшення переляканий Поринець – забив офіцера, що йому тепер світить?
Правда, капітан незабаром піднявся і запевнив, що все в нормі. Тривога між військовослужбовцями посилилися ще більше другого дня, коли Поринцеві наказали збиратися…
Так він потрапив служити у спортивну роту. Як виявилося – капітан був чемпіоном Збройних Сил Радянського Союзу із греко-римської (класичної) боротьби. Феноменальні природні задатки дали можливість Юрію Поринцю невдовзі стати одним із найбільш помітних і успішних борців на килимі. І не тільки в своїй частині. Через два роки став чемпіоном Забайкальського військового округу та Збройних Сил. І завжди із усіх своїх поїздок привозив першим своїм однополчанам купу ласощів та екзотичних південних фруктів.
За давністю років сьогодні важко достовірно стверджувати, але є всі підстави вважати, що не тільки свого округу. Так сталося, що в одну зі своїх відпусток за спортивні перемоги, Юрій у рідному селі зустрів юну красуню-горянку Ганну Попик. Юрій Поринець звільнився в запас. Розпочав звичне життя горянина. І вже жонатому, йому ще кілька років підряд слав листи-запрошення тренер із Грузії разом із посилками із екзотичними фруктами.
Зробимо припущення, що саме борцівський килим чи то напряму, чи може навколоспортивне життя звело його із Анатолієм Русєвим, про якого вже велася мова.

ЗА МАСШТАБОМ ЗМІН – ТІНЬ ПОРИНЦЯ
Спорт, зокрема – боротьба, безумовно, зіграли визначальну роль у житті цього неординарного чоловіка на всіх його поворотних етапах життя.
Уже ставши начальником Іршавського міжколгоспшляхбуду, він чималу увагу, після виробничих питань, приділяв спорту у колективі. Він один із перших у будівельній організації побудував спортзал.
Саме спорт звів Юрія Дмитровича ще з одним самородком – Іваном Васильовичем Зим’янським. У Берегові, на обласних змаганнях, де той став чемпіоном Закарпаття. Невдовзі цей молодик уже перейшов працювати із доволі «хлібного» місця у торгівлі у будівельну організацію.
Роль їх тандему у історії району, без перебільшення, заслуговує окремої, глибшої і ширшої розповіді.
Наразі всього кілька штрихів-епізодів.
За допомогою особистої ініціативи та підприємливості Івана Зим’янського через посередництво Іршавського міжколгоспшляхбуду, яке сучасникам більш відоме під абревіатурою СПМК-23, кероване Юрієм Поринцем, налагодили систематичне масштабне постачання такого дефіцитного у радянський час будівельного матеріалу, як цемент. Сотні тонн його отримували місцеві колгоспи, що у свою чергу дало їм потужний імпульс у розбудові інфраструктури сільськогосподарського виробництва. То був настільки масштабний прорив у розвитку аграрного сектора економіки, що згодом, з 197.. року Іршавський район, як експериментальний, у Радянському Союзі повністю перевели на радгоспну систему економічної моделі. А це в свою чергу гарантувало десяткам тисяч робітників – у радгоспах, на відміну від колгоспів, трудилися не просто селяни, а робітники, що у свою чергу кардинально міняло їх соціальний статус – стабільну і порівняно високу заробітну плату та ряд інших соціальних гарантій. Як один із побічних ефектів такого загального успіху району стало переведення першого секретаря Анатолія Йосиповича Червінського із посади першого секретаря райкому компартії України на аналогічну посаду в Ужгородський район. За неофіційним табелем, про ранги та посада статусно належала до значно престижних. Правда, проте є і те, що темп розвитку, стратегічні масштаби цілей для нашого регіону було невідворотно втрачено без цієї постаті. Схоже, що назавжди.
Маємо на нашій Верховині ще один спільний слід, полишений цим, у даному контексті, єдиним тріо. «Нове життя» кілька разів під різним кутом зору писало про цю подію.
В 197.. році на базі рад(кол)госпу «Зоря комунізму» було проведено всесоюзний семінар …… використання приполонинних земель. Тепер уже мало хто із жителів Сухої та Броньки, які піднімаються цією дорогою на полонину Кук, пам’ятає, що від того місця, де в Сухій закінчується бруківка, і аж до Красної (Грушанина) вона була заасфальтована.
Коли стало відомо про майбутній семінар, перший секретар райкому партії наполіг, аби ту ділянку проєкту для реалізації віддали колективу СПМК-23 під керівництвом Юрія Поринця. На початковому етапі робота не так уже й ладилася. Найперше довелося змінити попереднього виконроба на Івана Зим’янського. Окрім власної техніки, щодня тут працювало не менше п’яти автомобілів, відряджених із райсільгосптехнік усіх по черзі районів області. Напружений графік робіт вимагав максимальної самовіддачі, на яку не всі були готові, а інколи і не бажали. Стати незаперечним авторитетом саме для цих відряджених і зумів Іван Зим’янський.
Деколи свідомо закривали очі на незначні порушення дисципліни. Так, за спогадами сина Юрія Юрійовича, батько інколи, коли підозрював, що ті не втрималися від гостинності його земляків, відбирав посвідчення у водіїв, сідав за кермо службового «пиріжка»* і супроводжував колону до Іршави, аби убезпечити їх від іршавських ДАІшників.
Приймали і неординарні в організації виробничо-технологічного ланцюга рішення. Щебінь для настилу основи під асфальт возили аж із Рокосова. Аби скоротити до мінімуму час доставки матеріалу, взяли в оренду дробарку і в урочищі мололи місцевий камінь на щебінь різних фракцій. Із завданням успішно справилися.
За короткий проміжок часу підупалий міжколгоспшляхбуд перетворили на потужну будівельну організацію із оновленим автопарком, замкнутим технологічним циклом, стабільним висококваліфікованим колективом інженерно-технічних працівників і робітників.
В горах зірки на нічному небі здаються ближчими так, що здається до них можна дотягнутися руками, але говорять, що там вони і частіше зриваються, і стрімко падають.
Здавалося, життя відкриває перед цією людиною все ширші обрії і перспективи.
Богатирський організм не витримав непомірних навантажень. Найслабшим місцем виявилася підшлункова залоза. Йому не було часу лікуватися: завжди вважав, що все ще що-небудь не завершено – то те слід зробити, то інше.
Неможливо уявити собі, які болі пересилював Юрій Дмитрович. Вже опісля лікар сказав дружині Ганні Василівні, що коли забрали тіло, рамка ліжка виявилася вся покрученою, так хворий намагався вгамувати біль.
Першого дня труну з тілом для прощання виставили у великій залі недобудованого будинку. Люди йшли нескінченним потоком. Другого дня їх було ще більше: суцільний ланцюг із автобусів і автівок простягнувся від центру Сухої до Броньки.
***
Зірка Юрія Дмитровича Поринця спалахнула яскраво і так коротко, як ні для кого із іршавських верховинців.
«Зорепадом летять роки.
У минуле, у віки.» У «Пісні про пісню» Тараса Петриненка йдеться, звичайно, про інше, проте все геніальне – універсальне.
Його життя злетіло з висхідної траєкторії високої орбіти. Можна лише робити припущення, як у подальшому могла скластися доля цієї, безперечно, неординарної особистості. Юрію Дмитровичу були притаманні риси таланту і людські якості алмазної породи, із яких час і обставини нерідко відшліфовують багатогранні діаманти, сяйво яких дає відблиск на сотні, інколи тисячі і десятки тисяч інших людських доль. Поринцю було притаманно жити широко, турбуючись більше про інших, ніж про власне благополуччя. Так, саме він започаткував хорошу традицію, в основі якої було працевлаштування своїх земляків-горян, які споконвіку потерпали від малоземелля та безробіття. Для багатьох із них це був старт у долі: здобуття вищої освіти, кар’єрне сходження, високе соціальне становище…
«Зорепадом летять роки.
У майбутнє, у віки.»
Нині час злету інших зірок. Всесвіт безмежний, у ньому тісно не буває. Віриться, що зірка Поринця сяє і донині, але в іншій сонячній системі.

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар