Давні й щирі друзі не бачились уже давно. Випадково Петрові випала нагода побувати в тому місті, де жив Василь. Зустрілись у нього прямо на роботі, а був він солідний бізнесмен і роботодавець.
Увійшовши в кабінет друга – просторий, по-сучасному облаштований. Петро обвів його поглядом і помітив портрет В. Зеленського.
– А ти, бачу, підлабузник. Не чув хіба, що казав Президент при інавгурації?
– Та знаю я, знаю, – відповів Василь. Відразу зробив так, як він радив. Зняв портрет Порошенка, помістив його в нижньому відсіку шафи, де припадають пилом його попередники, а на його місце почепив портрет дружини. На столі розмістив фотографії дітей.
– Вірю, вірю, а президент звідки?
– Так, ти знаєш мою Лариску! Вона зробила такий макіяж, таку зачіску, одягла найкраще плаття й пішла до фотосалону. На портреті виглядала як богиня чи кінозірка…
За півроку мене допекли відвідувачі, особливо чоловіки. Хто не зайде – очі обов’язково зупиняються на її портреті. Кожен другий просив номер телефону. Довелося відправити Лариску в компанію колишніх, а на її місці з’явився президент.
– А діти?
– Скажу тобі, як другу, – тут мене здолала Віка. Ти бачив її у приймальні. Занесе вранці каву, двері на защіпку, всядеться мені на коліна й починає:
– Не дорікаю тобі за дружину, вірю словам, що вона для тебе ніхто, але ж – діти, вони дивляться на нас так, ніби насміхаються. Ти не дозволяєш мені завагітніти, бо любиш їх, а я хочу мати своїх, наших…
Тут клацнула ручка, двері відчинилися й появилася Віка. Вона несла тацю з кавою так граційно, ніби пливла, очі випромінювали якусь невловиму таїну. Петро дивися на неї, мов зачарований, а коли Віка зникла, якось мимоволі звернувся до Василя:
– Будь другом, дай її телефончик!
– І це називається друг? – Геть із кабінету!
Михайло ЦІЦАК,
с. Імстичово.
***
Вова в позитиві
Вова тільки в негативі,
В кожнім анекдоті.
Та знайшовся й позитив,
В фізрука в блокноті.
А коли він перейшов
У щоденник Вови,
Про це в школі не стихають
До цих пір розмови.
Бере батько щоденника
Й зразу тяжко дише,
Вже боїться й прочитати,
Що там вчитель пише.
Відкрив його, полистав,
Віднайшов сторінку.
А як запис прочитав,
Погукав на жінку:
– Подивися, прочитай!
Будь і ти щаслива,
Бо про нашого синка
Пишуть так красиво!
«Ваш синочок – молодець,
Золота дитина.
І тямущий, і кмітливий,
Спасибі за сина!
Так ні в кого не варить
У школі макітра –
Він єдиний прихопив
У похід півлітра…»
Акуратно підписав
Професорськи, косо,
Далі фразу написав
«Оце було фосо!»
Як щоденника закрив,
То повів таку мову:
– Дві півлітри піднесу
Фізруку за Вову…
***
«Підсади мій клунок»
Упав хворий чоловік
Прямо на дорозі,
Наче сніг собі лежить,
А встати не в змозі.
Ворухнувся та й підклав
Під голову клунок.
Що ніс досі на плечах –
Сина подарунок.
Глянув в небо і прорік,
Звернувшись до Бога:
–Бачиш, зверху, Всесвятий, –
Тут одна підмога:
Пришли в поміч ти мені
Ти стару з косою.
Бо додому не дійду,
І зайшовсь сльозою.
Тут, як тінь, із-за плеча
Смерть і приступила:
– То ти, хлопе, мене звав?
Й косу підточила.
– Тебе в поміч Бог прислав?
От тобі трапунок!
Раз прийшла, то помагай, –
Підсади мій клунок!
***
Вода не гаряча
Миє мати циганча
В прорубі, зимою.
А те, бідня, верещить,
Крутить головою.
Міла його соромить:
– Чіт, малоє срача,
И помити тя не мош,
Вода ж не гаряча…
Михайло ЦІЦАК.
