Любов Іванівна несподівано, мабуть, і для себе, як і для нас, стала хорошою дописувачкою «Нового життя». У одному із попередніх випусків наші читачі ознайомилися із історією вокального ансамблю «Ільничаночка», якому ця чудова жінка віддала наснагу і найкращі мелодії своєї творчої душі.
Сьогодні редакція продовжує розкривати перед земляками новелістичні аспекти таланту ільничаночки Любові Іванівни Мудранинець, яка із далекої Америки продовжує підтримувати із нами творчий зв’язок.
Наше село Ільниця розташоване під низкою гір і пагорбів, покритих лісом. Як піднімаєшся в гори по гірській дорозі, як ми кажемо на Крузі в Березник, відкривається дивовижна панорама, неймовірна краса. Особливо восени, коли ліс переливається різними кольорами пожовтілого листя. Поки знизу піднімешся до підніжжя перших пагорбів, отримаєш такий релакс, якби побував у якійсь світовій картинній галереї з полотнищем на 180 градусів. А це, виявляться, жива картина.
Яке диво природа сама латає, як може, нещадно вирубані лісові ділянки під пагорбами. Коли встигають виростати стрімкі берізки і як їх багато. Дійсно, відповідає своїй назві ця місцевість Березник.
Через село з гір протікають дві річки – Синявка і Ільничка. В моєму дитинстві це були повноводні річки, з прозорою водою, через яку було видно каміння до самого дна.
Якщо брати праворуч, коли дивишся на північ від річки Синявка, простягається низина, де заховані залежі дерев’яного чорно-бурого вугілля. Тут розташований кар’єр, де добувають наземним способом вугілля. Відколи себе пам’ятаю, то цей дорогоцінний скарб обігрівав наші домівки. Спочатку його привозили з шахти, яка працювала багато років. Умови роботи там були дуже важкі. В зв’язку з тим, що вже під час моєї роботи там було декілька нещасних випадків, які проходили через судово-медичну експертизу, шахту вирішили закрити. З часом виявилося, що залежі вугілля знаходяться на значній поверхні, і добувати його можна наземним способом. І стали добувати його в кар’єрах.
Пам’ятаю, як кожен рік до будинку під’їжджала автомашина, завантажена доверху вугіллям, цим дорогоцінним даром природи. Вся сім’я бралася до роботи. Великі брили розбивалися, і все до щіпочки заносилося до сараю. Взимку це все нас гріло. Топили «шпори», пічки, котли, в кого що було. Так повторювалося від зими до зими.
Настали цивілізовані часи. Гуртом проводили газопровід, купували труби, лічильники, різні з’єднання і пристрої. І щастя до нас прийшло. Не треба було кочегарити. В хаті ніби з’явився «слуга», який забезпечував тепло. Плата за газ була по кишені всім. Досить довго ми насолоджувалися цим добром.
І от ми – пенсіонери. І що? Знову я опинилася в кар’єрі за вугіллям. Ось круговерті життя. Приїхали ми з чоловіком в кар’єр. Перед нами відкрилася дивовижна картина – вся долина-рівнина в залежах вугілля. Верхній пласт глини знято, а внизу пластами вугілля. Така гордість мене взяла, дійсно дивовижна земля з багатством, золотом, чорно-бурим.
І пригадується знову дитинство. Батько працював екскаваторником на кар’єрі. Я з ватагою дітей прибігала до нього. Він бачив нас і піднімався до нас і давав мені карбованець. То була велика радість, бо за нього багато чого можна було купити. Ми йшли гуртом купували гостинці і ділилися.
Звичайно, не порівняти ту техніку і тепер. Машини – «звірі». Бульдозери, як високі будинки, гусениці, як на танках. Екскаватор ріже пласти вугілля як масло, легко і просто. Кар’єр дуже великий, вся долина – це залежі вугілля. Не дасть нам наша земля з своїм багатством пропасти від холоду. Бог нас поселив там, де є чим грітися, своїм, і дуже надіюся, що не відбере від нас цей Божий дар ніхто. Його стачить всім і на довго. Хотілося б, щоб з цих багатств перепадало щось і селу. Вивозячи вугілля, руйнуються дороги, залишаються яри і глибокі ями-озера. Треба подбати і про те, що залишиться онукам, правнукам.
Любов Мудранинець,
судмедексперт у відставці.
Ільничаночка
Слова Світлани Попович,
Музика Людмили Білозір
На карпатських схилах, на зеленім плаї,
У буянні квітів, у садах рясних,
Заховались хати в серпанковім сяйві,
Мов дівчата юні, у вінках весни
Приспів
Рідний краю мій, на світаночку
Ніжна пісня лине знов і знов,
Ільничаночко, ільничаночко,
Ти – надія і віра і любов.
По густих дібровах вітри розгулялися,
Сонце вже стомилося, проситься на сон,
Гори пригорнулися і заколихали,
А стрімкі смереки узяли в полон
Приспів
Вже село заснуло, зорями сповилося,
Місяць на сторожі обійма серпом,
Мрія потаємна в серці оселилася,
І в душі дівочій розлилося теплом
Приспів
За рікою у вербах, соловей співає,
Залітає пісня у моє вікно,
Ранить мені серце, сумом обгортає,
Не дає заснути, манить за село
Приспів 
На зміну нашому колективу прийшла нова ”Ільничанка”, яка складається з декількох груп. Серце радіє, коли бачиш і чуєш ці молоді таланти. Якби звучали сотні колективів, з закритими очима я би впізнала їх, тому що співають як соловейки. Мабуть, тому, що впізнаю в них себе молоду, струнку, веселу, як весна, як наше квітуче, талановите, дороге серцю співуче Закарпаття.”
Нам 20 років. Що вік 20 років? Це вік молодої дівчини. Я всім нам бажаю творчого натхення, здоров’я, прекрасного співу, який лунає над нашими горами Зачарованого краю.
