У ці дні наше суспільство відзначало 110-річний ювілей Федора Потушняка – людини оригінальної, творчої й досі нерозгаданої до кінця. Його називають містиком і знавцем демонічних сил. Це і справді так, бо він ішов у руслі модних європейських мистецьких і літературних течій 30-40-х років двадцятого століття, вивчав і досконало знав фольклор, відокремлений географічно від країни, що будувала соціалізм і сповідувала комуністичну ідеологію, він був вільний від обов’язкових постулатів, які обмежували свободу творчості. Ідеологічне ярмо на шиї творця завжди позначається негативом.
Саме тому так некомфортно відчував себе уже зрілий, сформований естетично творець в умовах сірої радянської дійсності. Зовні все виглядало непогано: можливість займатися наукою й літературою, поважна професорська посада в університеті, розкішна квартира в центрі старого Ужгорода. З іншого – свавілля прийшлих на Закарпаття нових чиновників, які бачили в закарпатцях тільки жертв темного минулого. Не вдаючись ні до яких соціологічних досліджень, вони оголосили наш край темним і неписьменним, хоча це було великою неправдою. Та «визволителі» бачили себе в месійній ролі безкорисливих братів, які хотіли «допомогти закарпатцям вийти з безпросвітної темряви».
Федір Потушняк відразу стикнувся з тим, що написане ним до радянського періоду, з ідеологічних міркувань, не підходить для радянського читача. Переклади виявилися на тих авторів, а модерна, оригінальна поезія писана добірною українською мовою, не відповідала естетиці суспільства, що прагнуло до комунізму. Підозру викликало навіть те, де і як він так досконало вивчив українську мову. Берегівська українська гімназія, де викладали емігранти-патріоти віднесені до класу українських буржуазних націоналістів, чи Карлів університет у Празі для нових властей не були авторитетними, скоріше навпаки. Тому в близькому й рідному йому Ужгороді Федір Потушняк почав відчувати, що він чужий серед своїх. Особливо його дратувало повсюдне впровадження в практику в стінах молодого вузу російської мови. Появилося багато російськомовних студентів-пільговиків, які навідріз не хотіли розмовляти українською. Тому, інколи, викладаючи свою улюблену археологію, Федір Михайлович дозволяв собі переходити на місцеву говірку. Російськомовні студенти, котрі й українську розуміли слабо, тут уже були зовсім безпорадні. Одного разу, пояснюючи які таємниці історії вдалося розгадати завдяки знайденій при археологічних розкопках кістяній ґомбиці (ґудзику), один студент попросив пояснити, що таке ґомбиця. 
–Так ото тота штука, што її пришивають на реклик, – відповів спокійно лектор.
Більше запитань не було, але вони почали виникати у всезнаючої служби із трьох букв.
Далі – більше. Ф.М. Потушняк написав роман «Повінь», витриманий у дусі панівного тоді соціалістичного реалізму. Подав його до видавництва. Та коли він вийшов, автор був розчарований…
Про непросту історію з друком першого роману закарпатського автора, розповів, як на сповіді, письменник Володимир Ладижець, свідком чого був автор цих слів. Було це в Осої, під час святкування 75-річчя з дня народження Ф. Потушняка. І розповів це В. Ладижець не з трибуни, а в більш вузькій компанії, де були опальний тоді Іван Чендей, молодий і амбіційний Петро Скунць, згодом обидва лауреати Шевченківської премії, інші письменники з Ужгорода. Розмова про великого осійчанина продовжувалася і за святковим столом. Коли мова зайшла про роман «Повінь», хтось зауважив, що сам Федір Михайлович якось недолюблював своє творіння.
–І був цілком правий, – підхопив розмову Володимир Ладижець, – і продовжив, – я тоді працював головним редактором у видавництві «Карпати». Перед нами було поставлене завдання (В. Ладижець не уточнив ким) не допустити друк роману з діалектизмами. Хоча роман насичений чистою українською літературною мовою, діалоги були виписані тією мовою, якою користувалися і користуються закарпатці. Ці «недоліки» треба було усунути, інакше роман не міг побачити світ. Мені, грішному, й прийшлося це зробити. Але після цих правок роман утратив свою первинну привабливість, мелодійність, свою душу, – словом, світ побачила зовсім інша книга. Федір Михайлович на мене не сердився, бо розумів у чому справа.
Про Федора Потушняка не можна говорити окремо від його братів – Василя та Петра, які теж були відомими постатями.
Василь, наприклад, був визначним діячем Карпатської України, служив у Головній команді ОНОКС (Організація народної оборони «Карпатська січ»), носив військовий однострій. Навіть дванадцятирічному, на той час, Петрові він дав пошити військову уніформу, і той гордо ходив собі маленьким січовиком. Федір, який був призначений викладачем української гімназії у Великому Бичкові, до лав захисників Карпаської України був призваний уже тоді, коли на неї напали мадяри, й не встиг включитися у боротьбу.
Василеві Потушняку вдалося переховуватися від мадярів, уникнути арешту, якось оминула його біда і з приходом «визволителів». Більше того – він став завідуючим відділом пропаганди та агітації Іршавського окружкому партії та секретарем з ідеології. Займав цю посаду доти, поки не виявилося – Василь Потушняк ніколи в Компартію не вступав. Цей конфуз спустили, як кажуть, на гальмах, бо він бив по авторитету багатьох. Просто його призначили головним агрономом у виробниче управління сільського господарства, а згодом – головним агрономом у білківський колгосп. Саме розум, вміння і досвід Потушняка-агронома посприяли тому, що колгосп у Білках вийшов на передові позиції по врожайності, особливо кукурудзи, а Юрій Пітра став двічі героєм соцпраці. До речі, вони – близькі родичі, – були одружені на двох сестрах, – шовгорове. Юрій Пітра до кінця своїх днів говорив, що без шовгора Потушняка він ніколи й не досяг би того, що мав у своєму житті.
А із «малого січовика» Петра Потушняка вийшов прекрасний педагог й організатор шкільної освіти, активіст руху за незалежність України, перший голова відродженої «Просвіти».
Петро Потушняк був наймолодшим серед трьох братів, але йому судилося жити найдовше. Директорував у рідному Осої, а згодом, у Великих Лазах на Ужгородщині, мав звання заслуженого вчителя України. Старші брати любили його за те, що він ревно оберігав родинне вогнище, і поки жили, часто навідувалися до рідного дому. Вони з вдячністю згадували своїх батьків, які не скупилися, щоб вивести своїх синів у люди, дати їм достойну освіту.
Петро Михайлович тягнувся до літератури, писав цікаві нариси та оповідання, співробітничав у районній та обласних газетах, а при «Новому житті» очолював літстудію «Промінь». Оскільки через брата Федора він був добре знайомий із усіма письменниками Закарпаття, часто запрошував їх на зустріч з творчою молоддю. Це було дуже цікаво й незабутньо.
Сам він був цікавим співрозмовником, знав багато різних історій, які розповідав майстерно і захоплююче. Часто, буваючи в редакції, заходив в друкарню, де стояв старенький тигельний друкарський верстат. На ньому, зазвичай, друкували бланки, листівки, запрошення, тобто малі форми.
– Колись цей верстат, – пояснював Петро Михайлович, – стояв у друкарні єврея Гланца, яка розміщувалася в Іршаві там, де тепер знаходиться райвузол зв’язку. В дію приводився вручну. Там брат Федір випустив не одну книгу із серії «Для народного читання». Ми із ним по черзі крутили колесо цієї машини цілими ночами.
Шкода, що при переході на нові технології ця історична тигельна машина пішла в металобрухт. Та що казати про цю машину, коли у наші часи друкарня цікава нуворишам тільки як приміщення, в якому вигідно вести бізнес, бо знаходиться в стратегічно важливому місці. Тому вона невипадково двічі горіла, а Іршавська газета друкується аж у Тернополі. Та і на приміщення районки було немало зазіхань. Частину таки «відтягали». Намагалися прихопити й решту, та не вийшло.
***
Історичні джерела свідчать, що останнє масове переселення на Закарпаття з Галичини відбулося майже 200 років тому, і саме на територію Ільниці та Осою. Про це досі свідчать прізвища Бойків, Маринцівських, Гриценків, Андрішків, Ляшків тощо. Серед цих переселенців були і предки Потушняків. І були вони, як стверджував наймолодший із них, Петро Михайлович, потомками знаменитого польського графа Потоцького, який мав осідок у Станіславі (Івано-Франківськ). При переїзді за Карпати нащадки графа змінили прізвище і стали Потушняками. Які були для цього причини – невідомо. Це теж є однією із загадок роду Потушняків, давно уже закарпатців.
Михайло ЦІЦАК,
с. Імстичово.
