Версія для друку Версія для друку

УНИКНУВШИ СПОКУС – ДОСЯГАЄШ МУДРОСТІ ДОВГОЛІТТЯ

Тепер із Іваном Дмитровичем за кількістю нагород змагаються не колишні колеги по цеху, а рідна внучка Алінка, яка щоразу привозить найвищі відзнаки зі своїх творчих поїздок на українські та міжнародні фестивалі. Дружина І.Д. Маргіти, – Марія Андріївна, невдовзі після початку нашої розмови показує світлину юної танцівниці, яка тоді разом із іншими вихованцями студії сучасного танцю «Be Free» під керівництвом Звенислави Чорнак перебувала у Польщі.
Сам Іван Дмитрович по всьому, ніяк не виглядає на свої роки. Годиться говорити нівроку у таких випадках. У твердому потиску руки цього літнього чоловіка із Підгірного ще й нині відчувається неабияка колишня фізична міць. Обличчя майже не вкрилося ораницею часу і залишається гладким і світлим. Якщо рідкісна гладінь лоба, щік, інших частин лиця віднести до фізіологічних властивостей організму, то випромінюване світло – це вже духовне. Розмову Іван Дмитрович веде неквапом, продумано, чітко і ясно як майже сорок років водив різні автомобілі складними за рельєфом лісовими дорогами.
А могло статися, що життя склалося б зовсім інакше. Доля закинула його на початку військової служби на самий край Радянського Союзу – на Далекий Схід. Згодом його направили на семимісячне навчання в Підмосков’я на військового кухаря. Потім служба в Красноярському краї в залізничних військах. Спогади, якщо навертаються, найчастіше повертають до буднів із тими, хто дослужував ще після війни і хто сам про себе давав таку характеристику: до Берліна – з боєм, а з Берліна – під конвоєм. Коли служив, помер батько. За віддаленістю та за неможливістю вчасно доїхати, не був на похороні найріднішої людини.
Звільнений у запас, Іван Маргіта не захотів працювати за здобутим фахом. Освоїв надзвичайно поважну на той час професію водія.
Марно гадати, як би склалася доля тієї чи іншої людини, але у всіх успішних у житті найперше відзначають надзвичайно високий рівень відповідальності за доручену справу.
– Зими колись були не такими теплими, як тепер, – продовжує згадувати Іван Дмитрович, – але я ніколи не спізнився на роботу.
– Вставав опівночі, щоб прогріти мотор, – додає від себе дружина Марія Андріївна.
Вже згадували, що їздив він акуратно. Ніколи не порушував правил. І без пригод.
– Одного тільки разу, мені під причіп випадково потрапило порося, – зміг пригадати Іван Дмитрович. – Та й то я відразу заплатив ґаздові його ціну та залишив тушу.
На пересічне, майже випадкове запитання, скільки ж кілометрів наїздив за десятки літ за кермом, старший Маргіта відповів статечно і серйозно:
– Я не рахував. Нам облікували вантаж.
За роки праці, спочатку у Кушницькому, а потім у Довжанському лісокомбінаті, змінив кілька автомобілів. Розпочинав із ЗіСа-5. Потім був ЗіЛ-164, який змінив на ЗіЛ-131, МАЗ. А до того, як вийти на заслужений відпочинок, на «хозяйці» ЗіЛ 131 возив бригади лісорубів.
Про його ставлення до своїх обов’язків можуть яскраво служити державні нагороди. За свої відзнаки Іван Дмитрович відгукується з однаковою повагою як про ідеологічно окрашені три значки «Переможець соцзмагання» за 1976, 1977 і 1978 роки, так і про ордени «Трудового Червоного прапора» і «Знак пошани». Крім того, вони з дружиною Марією Андріївною мають і рівноцінні трудові нагороди – медаль «Ветеран праці», дружина трудилася ланковою у місцевому колгоспі «Червоний партизан».
Кілька деталей того часу додадуть колориту до системи відбору кандидатів для нагородження. Коли запитали у начальника Іршавського лісопункту Фрідмана, кого б він рекомендував для нагородження орденом, Лазарь Олександрович відповів доволі категорично:
–Як ви говорите, не один Маргіта дрова возить, але тільки у Івана Дмитровича все, як годиться, із даішниками, – відповів начальник ДАІ.
Або ще один із випадків з того ж ряду. На одному із загальних зібрань, а варто згадати, що водія лісовоза, орденоносця Івана Маргіту, як правило, завжди обирали в президію зборів, лисичівські його колеги прямо і відверто вказали керівництву лісокомбінату на своєрідну їх прихильність до нього. На тих зборах був і начальник районного відділення ДАІ, який виступив і сказав:
– У нас до Івана Дмитровича жодного зауваження нема, а до вас – до кожного.
Водія Івана Маргіту на підприємстві цінували не тільки як відмінного спеціаліста, але і як особистість. За словами самого Івана Дмитровича, йому неодноразово пропонували піти вчитися у технікум, що відповідно, відкривало перед ним вищі, ніж у рядового, нехай нагородженого орденом робітника, можливості. Так само міг стати, звичайно, за умови особистої згоди, головою сільради у Чорному Потоці. Йому вдалося уникнути спокуси владою.
Можливо, співставивши ці спогади із оцінкою довгожителем теперішнього життя – я б не сказав, що тепер погане життя, бо все є, але більше брехні стало – схиляєшся до його думки.
На перший погляд, напевне, може здатися, що у Івана Дмитровича життя плинуло тихими водами поміж кисільних берегів. Доля нерідко била навідліг, і тільки людина неабиякої сили, в першу чергу душевної, але і не без фізичної також. Трагічна втрата одного із трьох синів і до цього часу вражає ту рану, зовні ніби зарубцьовану і затягнуту. Хто може проникнути в неї і зрозуміти людську душу? Або ще інше – чим виміряти любов до онуків, правнуків? Їх, до речі, у Івана Дмитровича із Марією Андріївню четверо і шість у вказаному порядку.
Вже після нашої зустрічі з Іваном Дмитровичем до їх родини наймолодша внучка Алінка привезла із чергової поїздки, на цей раз до Польщі, чергову перемогу Гран-прі фестивалю. Яким іще ліпшим еліксиром може бути їх спілкування із дітьми.

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар