Версія для друку Версія для друку

Віщий сон бабусі

На автовокзалі обласного центру багатолюдно. Пасажири спішать взяти квитки на рейсові автобуси, сонце хилиться до обрію. Кожному хочеться добратися додому завидно. Підходжу до каси, придбав квиток на автобус рейсом «Ужгород – Рахів». Він заїжджає в наш районний центр.
В салоні автобуса по два стільці з обох сторін з високими кріслами. Мені можна обпертись головою і відпочивати. Посередині прохід.
Попутницею виявилась жінка, гарно одягнена. Видно, що інтелігентна людина, розговорилися. Вона навідувалася до своїх онуків-студентів Ужгородського національного університету. Внучка – студентка філологічного факультету, онук – юридичного. Познайомилися. Її звуть Євдокія Іванівна, родом із Рахова. Працювала вихователькою в дитячому садку. Вже на пенсії. Її чоловік – шофер-дальнобійник, теж пенсіонер. Євдокія Іванівна подивилась на мене, розпочала розповідати про свою сім’ю і доньку Марину.
– Одружилися ми з своїм Іваном по любові. Познайомилися на танцях в будинку культури в Рахові. Згодом відгуляли весілля, через три роки побудували собі добротний будинок з усіма сучасними, на той час, зручностями. Перейшли жити у власне житло. Звичайно, наші батьки теж допомагали. Я працюють вихователькою в дитсадку. Іван – шофер-дальнобійник. Свою доньку – Марину народила через п’ять років після весілля. Моя мати привела до нас мою бабусю на допомогу. Так вона залишилася жити у нас. Вона дуже любила Марину, мою доньку, Царство їй небесне.
Поступово Марина росла. Більше дітей нам Бог не дав. Так і залишились ми з однією дитиною. Згодом Марина закінчила середню школу, вступила в Мукачівське педучилище. Вчилася майже на відмінно.
Гарною стала донька – середнього росту, струнка, круглолиця, блондинка, з хорошим рум’янцем на щоках. Приймала участь в танцювальному гуртку училища. Після закінчення навчання вступила на заочне відділення філологічного факультету, яке успішно закінчила. Працює завучем в школі. Все йшло добре. Але не дивлячись на те, що наша Марина стала справжньою красунею, і їй виповнилося більше двадцяти, серйозного хлопця для заміжжя не має. Бабуся зовсім постаріла, але дає їй доброго і ….. Роки йдуть, Марині вже двадцять шість. Її ровесниці мають по двоє дітей. А вона одна. І до того ж єдина в сім’ї. Житло, слава Богу, є на дві сім’ї. Бабуся переживає за Марину. Старенькою стала. Та одного ранку мене покликала бабуся до себе в кімнату. Сказала, що їй приснився сон. Нібито почула голос, звернений до неї.
–Ваша Марина скоро вийде заміж за порядного хлопця. Буде щасливою.
–Звичайно, я була здивована таким сновидінням бабусі. Розповіла це своєму Іванові, який на мій подив відповів, що не буде так. У старих людей сон віщий. Марині про це ні слова.
Десь через тиждень до нас прийшов з своєю нареченою племінник, син брата мого чоловіка. Запросив нас і Марину на їхнє весілля, яке відбулрся в ресторані міста.
Розпочались танці. До нашої Марини, яка сиділа біля нас, підійшов в елегантному костюмі, при галстуці, молодий чоловік, веселий, поголений, з великими очима і ввічливо запросив на танець. Звичайно, вона погодилася.
Під час танцю виявилось, що партнер Марини прекрасний танцівник. Вони так легко і плавно танцюють, як артисти на сцені. Так наша Марина весь вечір провела із своїм партнером. Танцюючи, дивилася на нього, щось йому шептала, усміхнена, весела.
А наприкінці весілля наша Марина знайомить нас з Василем. Виявляється, він підприємець, бізнесмен. Він нам сподобався.
Наступного вечора був у нас вдома. Вручив Марині і мені букет квітів. Бабусі коробку цукерок.
Марина і Василь оформили законний шлюб. Відгуляли весілля. Повернулись із весілля на світанку.
Отже в нас, вдома, сіли Марина і Василь за стіл один проти одного.
–Як я тебе давно чекала. Нарешті, моя мрія здійснилася – сказала Марина.
–А я вірю, що в нас буде зразкова, щаслива сім’я. Чи не так?
–Так мій любий – зі сльозами на очах від радості відповіла Марина. Обняла його руками за шию і дуже поцілувала.
Потім про віщий сон бабусі ми розповіли нашим молодятам. Марина цілувала бабусю. Обоє плакали від радості.
Пройшли роки. Марина народила сина і доньку, які тепер уже студенти вузу.
Живуть Василь і Марина добре. Ніколи не має між ними сварки. Люблять і поважають одне одного. Чоловіка мого вже в живих не має. Живу з донькою та зятем. В нашому домі мир і благодать. Інколи вечорами згадуємо віщий сон бабусі. Чекаємо на вихідні онуків додому.
–А ось і ваша Іршава, – з усмішкою сказала Євдокія Іванівна, коли автобус заходив на автостанцію.
Ми подякували один одному за компанію, і по цьому розійшлись.

Михайло ЛОМАГА.

Ваш отзыв

Ваш коментар