Версія для друку Версія для друку

Що чекає на нас завтра? Таким питанням селяни задаються сьогодні

Івана Олександровича Дешка із Дешковиці знаю вже не один десяток літ. Йому вже далеко за вісімдесят. Це людина, яка все своє трудове життя пропрацювала на землі. Вона завжди була для нього і його сім’ї годувальницею. Батьки привили йому ті принципи, якими керується усе життя: бути чесним, справедливим, працювати віддано, допомагати іншим і бути наполегливим у досягненні мети. Йому не звикати до важкої фізичної праці. На його долю випало чимало земельних реформ, які не поліпшували добробут сільського жителя, а навпаки – заганяли в кут.
– У дорадянські часи, – розповідає старожил, – земля була єдиним засобом для виживання. У нашій сім’ї з діда-прадіда займалися вирощуванням сільськогосподарських культур. Я з дитинства ходив із дідусем у поле. Весною під час оранки водив воли, заганяючи їх в борозну, а дідусь міцно держав у жилавих натруджених руках плуга, аби рілля була рівною і добре обробленою. У простих людей площі були невеликі, як тоді любили жартувати: можна було перескочити. А ось місцеві багатії мали 10 і більше гектарів землі, середняки – до 5 гектар, а бідняки – 1-2 га. Мали землю і священники, яку обробляли вірники. Техніки, звісно, не було. Доводилося впрягати у ярмо корови. Люди жили дружно, допомагали один одному. Тому сусіди завжди знаходили спільну мову і орали разом. Корів у селі було обмаль. Доводилося спільно впрягати худобу. Коней мали в основному заможні селяни – вони слугували їм не лише для обробітку землі, а й перевезення з поля урожаю, а також дров, які заготовляли в лісі, та будівельного матеріалу, в основному каменю. Під час садіння і обробітку картоплі селяни мали змогу трохи підзаробити – часом за обід і вечерю, а більш щедрі давали ще й додому трохи борошна чи картоплі. То тепер люди живуть заможно, а тоді ледь зводили кінці з кінцями.
– А яким сільськогосподарським культурам надавали перевагу? – питаю.
– Звісно, картоплі. Її називали тоді другим хлібом. Ми часто жартували: картопля на сніданок, на обід і на вечерю. Без картоплі не обходилася жодна гостина. А ще селяни вирощували пшеницю, але це були вже більш заможні, які були при грошах.
– Ви майже нічого не кажете про добрива…
– А що казати? Мінеральних добрив тоді не було взагалі. Для удобрення полів використовувалися органічні – гній. Тому кожен селянин намагався тримати у своєму дворогосподарстві корову, кіз, овець. Використовували і курячий послід. На відміну від теперішніх часів, урожаї були мізерними. Бульби були дрібними, трохи завбільшки слив, часто готували картоплю в мундирі. І дуже часто страва була пісною. Напевне, тому люди були більш здоровими, не брали їх ніякі болячки. Про холестерин тоді навіть ніхто й не чув.
– А як збирали урожай?
– То була дуже клопітка робота, – продовжує розмову Іван Олександрович. – Косили жито чи пшеницю вручну, потім складали у скирти, возом звозили додому. Молотили снопи молотаркою або вручну били ціпом. Ця робота була не з дешевих – кожне десяте віко треба було віддати за виконану роботу. А це три кілограми зерна. Тепер уже й не віриться, що одразу за збиранням озимих колоскових селяни орали і садили картоплю. Так що в рік вони збирали по два урожаї. Кукурудзу збирали в качанах, звозили додому, а пізно восени чи взимку починали лущити качани. Це часто-густо перетворювалося на справжнє свято: сходилися на вечорниці і разом співали закарпатські народні пісні та розповідали казки й веселі оповідки. Зерно кукурудзи зберігали в кошах.
– А де зберігали взимку картоплю?
– То теж цікава процедура. Копали біля хати яму, стелили туди опале з дерев листя, отаву, папороть і насипали бульби. Потім усе це накривали свіжою глиною. Весною забирали звідти – картопля була мов тільки з поля.
– А що можете сказати про коноплі? – бере мене цікавість.
– Кожна порядна господиня в селі сіяла коноплі. Із них після певноі обробки ткали полотно і власноручно виготовляли одяг та рушники.
Земля і годувала, і одягала. Але були і такі горе-господарі, які недбало ставилися до матінки-землі. Особливо ті, що зловживали спиртними напоями. Часто-густо у шинках пропивали земельні ділянки, і сім’ї, залишалися майже впроголодь.
У ті часи земля коштувала дорого. Їі міг собі дозволити купити лише багатий селянин. Бідняки такої можливості не мали. Подібне може статися і тепер. Ринок землі, звісно, потрібен, але простий чоловік купити земельну ділянку не спроможний буде, а прийдуть іноземні багатіі і наші місцеві олігархи і просто скуплять її.
І.О.Дешко те ж за ринок землі. Однак спочатку слід провести облік, наділити скільки кому положено згідно земельного законодавства. Наразі мало хто в населених пунктах має ті пресловуті два гектари. А про жителів Іршави годі і говорити. Але перед тим слід провести референдум, щоб кожен мав можливість висловитися. Не треба забувати і про те, що на Сході Украни йде війна. Одним словом, спочатку слід зважити усі за і проти і лише потім братися за ринок землі. Продати свою частку ми завжди встигнемо.

Михайло ЛОМАГА.

Ваш отзыв

Ваш коментар