- Нове життя - https://nz-ir.com -

Ліс став для нього другою домівкою

Старше покоління мешканців вулиці Колоднянська села Загаття дотепер кажуть, що вони народилися в с. Колодне. Із старої назви населеного пункту залишилися лише загальноосвітня школа і дошкільний навчальний заклад. Навіть вітання в газету дають як жителі села Колодне. Ексголова районної ради Станіслав Сухан намагався відновити історичну назву села, однак щось не склалося…
Колишній майстер лісу Загатянського держлісгоспу Василь Манайло, якому днями виповнилося сімдесят, теж гордиться тим, що народився у Колодному. Його село потопає у лісовій зелені – над самим селом із південно-західного боку простягається величезний буковий і дубовий масив лісу Гат. Із давніх-давен ліс цей рубали і вивозили за межі нашого краю – в Австрію, Угорщину, Чехію та інші країни. Але возили не тільки дрова, а й кругляк. Це колоди дуба, бука і смереки. Як стверджують старожили, цю місцевість почали називати Колодним. Згодом Колодним почали називати і все поселення цього лісу. Ця назва села зберігалася до 60-их років минулого століття.Село у вулицю перейменувала майже силоміць тодішня місцева влада, хоча очільниками громади були здебільшого вихідці саме Колодного.
Василь Васильович Манайло народився 15 січня 1950 року в сім’ї селянина – колгоспника. Батьки звели будинок на окраїні села – поблизу річки Іршавка. До центру села – за кілометр, однак вони на це не зважали, бо це був мальовничий куток Колодного. Тут завжди чисте свіже повітря, мов на долоні, видно навколишні села – Загаття та Брід. У дитинстві полюбляв ходити в ліс по гриби, суниці, разом з батьком збирав гілки сухих дерев, якими обігрівали свою оселю. І вже тоді малий Василько полюбив ліс, мріяв стати лісником. Після закінчення в 1965 році загальноосвітньої школи вступив на навчання до Закарпатського лісотехнічного технікуму.
Трудову діяльність розпочав техніком-лісоводом у Мукачівському лісокомбінаті, який знаходився у с. Чинадієво. Добиратися на роботу було нелегко, але молодий спеціаліст докладав усі зусилля до того, щоб вчасно бути на роботі, справно виконував покладені на нього завдання. Потім була служба в армії. Після демобілізації знову повернувся на попереднє місце роботи, де люб’язно його прийняли. У 1972 році у зв’язку з виробничою необхідністю Василь Манайло був переведений в Загатянське лісництво того ж комбінату. Позитив був у тому, каже тепер Василь Васильович, що не треба було добиратися на роботу за тридев’ять земель. До того ж тут працювали односільчани, ті, з ким доводиться часто зустрічатися. Та й вимоги були великі – берегти і примножувати лісове багатство. Тоді звертали увагу навіть на мурашники, які, як і дерева, були під охороною.
– Що найбільше непокоїло тоді, – згадує В. В. Манайло, – це самовільні рубки. Особливо дошкуляло циганське населення с. Загаття та Собатина. Для нього не було нічого святого. І якби дерева рубали при корені, а то, ніби навмисне, залишали високі пні, які, мов свічки, виднілися в лісі. Для перевіряючих це була справжня знахідка. Довелося організовувати нічні облави, виявляти порушників, штрафувати. Але крім охорони лісу, ми займалися повсякденним доглядом за ним, заготовляли деревину. На той час основним показником роботи галузі була вивозка лісу, тому що лісопункти не встигали освоювати розрахункову лісосіку. В 1978 Загатянське та Великодільське лісництва передали в Кушницький лісокомбінат – тут уже більшу частину лісофонду заготовляли лісопункти.Того ж року було створено базисний розсадник в Загатянському лісництві, який мав забезпечувати посадковим матеріалом весь лісокомбінат. Це було створено в другому об’їзді, де В. В. Манайло працював майстром лісу. В заказнику висівалось до 8 – 10 лісових порід. Це такі види, як дуб, клен, явір, ясен звичайний, каштан їстівний, дуб скельний та ін.
У 1995 році було створено Загатянський держлісгосп, і Василя Васильовича перевели на посаду провідного спеціаліста по охороні і захисту лісу. Це була для нього неприємна робота: сидіти в конторі і писати папери. Він любив ліс і старанно доглядав за ним. І в 1999 р. на його настирливі прохання В.Манайла знову перевели на посаду майстра лісу. За досягнуті показники в праці нагороджений численними грамотами і подяками. Та найбільша нагорода – це іменний годинник. Його вручив голова Державного комітету лісового господарства України.
– Я все життя пропрацював у лісі, – каже Василь Васильович. – І не жалкую. Я люблю ліс весною, коли все розквітає, дзвінко співають пташки. Не можу відвести погляд, коли жовтіє листя на деревах, коли накрапує прохолодний дощ, пливуть у небі журавлі, які відлітають від нас у теплі краї.
А ще В. В. Манайло – член Загатського низового колективу мисливців і рибалок. Організація була створена далекого 1951 року. До її складу входять чотири мисливські бригади, кожна має свої мисливські угіддя. На даний час в низовому колективі налічується 2138 га мисливських угідь. До них входять ліси, чагарники і пасовища. Тут поширена фауна. Це зайці, лисиці, козулі, фазани, куріпки, дикі кабани. Інколи заходять вовки, які приносять великої шкоди. Щорічно проводиться відстріл фауни в певних межах, передбачених законом. Слід відзначити, що найбільше різної фауни знаходиться в урочищі Гат.
– Для мене головне, – продовжує розмову Василь Васильович, – пройтись, подихати свіжим повітрям, пообідати на природі. За розмовою пригадуємо різні бувальщини, згадуємо кумедні історії, які траплялися з нами під час полювання.
Одну з них почув і автор цих рядків. До Загатського низового колективу входив і колишній перший секретар райкому партії Іван Галас. Під час полювання хтось застрелив кабана. Мисливці дивляться один на одного і не можуть вимовити слово. Водночас хтось і з них ледь чутно сказав:
– Звісно, це ви, Іване Івановичу!
І.І.Галас обвів усіх поглядом: ніхто не був проти.
Часто мисливці згадують і про те, як полювали на кабана в селі Климовиця. В урочищі Глибокий, проходячи густі посадки, де проводилося проріджування, на одній із куп, загонщик Дмитро Волошиновський, видряпався на купу, а під нею ночував дикий кабан. Кабан від переляку піднявся і почав щосили втікати. Загонич пронісся на кабанові до 50 метрів. Дмитро Іванович довго не міг прийти до тями.
Тепер Василь Васильович уже на пенсії. Про свої різні життєві історії розповідає своїм внукам, а вони залюбки слухають його.

Василь ШКІРЯ.