Цю похилого віку вчительку з Ільниці знаю ще зі шкільних років, бо ж ходила у 9-10 клас туди, і вона нас часто вчила. А її дочка Галя – моя однокласниця.
Доброю, чуйною, привітною О.П. Богаченко відтоді й залишилася. Казала завжди правду в очі, але ніхто ніколи не ображався на неї. Та за правду не раз і страждала, такі часи були.
Вона приїхала в Ільницю 11 вересня 1947 року на запрошення сестри Ольги, яка на той час уже вчителювала, приїхавши сюди ще в 1945 – ому з О.Я. Конограй з чоловіком, Л. І. Хохлова (Качалка), Г.П. Лендєл, Н.П. Лях, О.К. Колесниченко.
А доти встигла три роки потрудитися в геологорозвідці коректором. Отож, достеменно Олександра Павлівна і сьогодні може вказати, де і які поклади лежать. У Мукачеві працювала тоді. А її майбутній обранець Леонід в армії там служив (з Одещини родом був). Всіляку техніку знав добре. Тоді й познайомилися.
А коли (вже в Ільниці) Олександрі Павлівні запропонували вчити у вечірній школі, навіть розгубилася, бо що така молода зможе. У неї чудова українська мова, а тут потрібно добре знати російську. Тоді перший урок провела по біографії О.С. Пушкіна. А як розповідала «Капітанську доньку», один із шахтарів-учнів засміявся: «Що, капітанська бочка?». «Ви не жартуйте, — мовила, — ви ще й полюбите цього поета».
Так поступово урок за уроком у школі вечірній і сама навчалася. У день поспішала на роботу в школу, де працювала секретаркою. А проживала у єврейському будинку, де й сестра Ольга з чоловіком І.І. Капітаном (майбутнім головою колгоспу).
Вчителів украй не вистачало. То ж Олександра Павлівна вирішила здобути глибші знання в УжДУ. Закінчила виш у 1957 році.
На той час вона була уже заміжня. Мама трьох діток: Леоніда, Валентина і Галі. Син Валентин нині вчителює в одному з сіл Тернопільщини, обирався кілька разів сільським головою. Важко було тоді молодій мамі, бо ж роботу мусила поєднувати з навчанням, а ще й діти малі. Та з Божою поміччю все встигала.
Стара вчителька згадує про голодомор у 1933 та 1947 роках, коли з мамою ледь не повмирали з голоду. На очах у неї з’явилися сльози.
А народилася О. П. Богаченко (Вальченко) 26 серпня 1927 року на Чернігівщині у селі Рівчак – Степанівка у багатодітній сім’ї. Згадує, як вперше її 12-річну батько повіз на возі в місто, то не могла надивуватися всьому.
Згадує, як приїжджі вчителі боялися брати зарплатню угорськими пенговами, бо вже тоді мова йшла про приєднання Закарпаття до України.
Згадує, як важко будувалися, стіни зводили глинобитні. На той час в Ільниці жило багато євреїв: Берковичі, Сендери, Гомба, Шпріц, Шльомовичі, Тайхмани, Фрідмани. Вона з усіма жила в мирі, вчила їхніх дітей, та декільком медаль не давали через національність. Це були дівчата: Магдалина Тайхман, Ольга і Берта Шльомович. Та ще й Ганна Капітан (адвентистка), яка нині вчителює. Вона заступилася за тих учнів, через що деякі колеги були незадоволеними.
Дочка Галя доповнює розповідь, як вона дружила з дітьми євреїв, не раз кликали її на обід до них. А один малий хлопчик старанно носив у посудині воду з криниці, щоб робити глину на стіни, сам місив. А батьки його цим соромилися, однак нічого не могли вдіяти. Багато євреїв в Америку виїхали і звідти неодноразово присилали вчительці подарунки, а то й самі у них гостювали.
По всьому світу порозходилися учні О. П. Богаченко. І вона їх не забуває. А ось один, зустрівши її, навіть вірш розповів «Беглец», якому навчила його 50 років тому в школі. А В.Ф. Ромочівський, що мешкає неподалік, скільки б не проходив, щиро привітається, здоров’ям поцікавиться, хоча й сам уже в літах.
Згадала вчителька і про навчання в університеті, коли на 2 – ому курсі потрібно було написати роботу по Конституції. Їй прислала знайома аж з Ніжина, де працювала в бібліотеці, той матеріал. Роботу студентка написала на відмінно, а хорошу рецензію одержав один студент, який попросив у неї переписати. Та на одній з лекцій вона розповіла, як все було, і тим захистила себе й була виправдана.
До уроків Олександра Павлівна завжди готувалася ретельно, аби щось не стало незрозумілим. Вона не раз замінювала Л.І. Хохлову, коли та прихворіла чи що. Тому ночами перечитувала романи «Війна і мир», «Піднята цілина», щоб вміло донести до учнів суть твору. За ніжність і ласку її любили всі, кого вчила.
Зараз за старенькою мама доглядає дочка Галя, теж вдова, чоловік Дмитро помер 3-ій рік тому (онкохворий був). Сама ж Галя 25 років виховувала діток у заводському дитсадку, ще й опісля виходу на пенсію 10 років трудилася в школі. На буряки з мамою їздила у східні області, бо новий будинок (свій) треба було зводити, а грошей не вистачало. А ще й складну операцію на голові перенесла. Слава Богу, все позаду. І діти у неї вже дорослі, онуків має.
Сімнадцять років минуло, як у О. П. Богаченко помер син Леонід, залишивши п’ятьох дітей. То ж як лише могли з Галею, помагали невістці виводити дітей у люди. Старший син Леоніда, теж Леонід, золотих рук майстер.
Сама ж Олександра Павлівна залишилася з дітьми майже півстоліття тому. Бо ж чоловік, як поїхав на Одещину, та й залишився там, а невдовзі помер. Галя їздила туди на могилу батька і поставила пам’ятник, давала молитися за нього, бо часто снився дочці.
Старенька вчителька й нині бадьора, радіє кожному прожитому дню. Ще може курей погодувати, трави їм та гусям накосити, кішку приголубити, аж доки та, простираючи до неї лапки, і поцарапає, а рана не гоїться довго, або ж курка дзьобне. А то в неї високий рівень цукру у крові і має проблеми.
А 18 років тому потрапила в аварію, стоячи на пішохідному містку. Не знає, як жива лишилася, за те вдячна своєму ангелу-охоронцю. А на того шофера ніколи не тримає зла.
Олександра Павлівна і зараз багато читає. Коли не може спати, бере лупу, очі вже слабенькі, читає о 3 годині ночі. Цікавиться народною медициною, читає газети «Бабушка», «Лікарські листи», «Лікарські рослини Карпат». Вона знає, яка травинка що лікує. До неї йдуть за порадою, її добротою.
У родині Богаченків є вісім вчителів. Вчителька радіє за всіх, адже мати знання – багатство. А ще не натішиться своїми дев’ятьма онуками, 14 правнуками, дасть Бог і праправнучок скоро буде.
Вчителька показує свої грамоти, в тому числі високо цінує подяку, якою нагородили її з нагоди 90-річчя В.А. Симканинець та П.В. Король, коли приїхали привітати зі знаменною датою.
Отже, дай, Боже, здоров’я і 100-річчя зустріти серед дітей, онуків, правнуків, праправнуків та хороших людей.
Ганна Ляшко,
с. Осій
