Версія для друку Версія для друку

Ринок землі: що турбує селян?

Останнім часом багато говорять про ринок землі. Прем’єр-міністр України Олексій Гончарук на форумі YES, який проходив у Києві 14 вересня, сказав, що це одна із не найпопулярніших реформ, яка повинна розпочатися вже наступного року. «Нам потрібно відкрити ринок землі і ми до цього готуємося,– наголосив він. – Щоб в наступному році українська земля була вільна. Ми хочемо лібералізувати пострадянське регулювання в трудових відносинах. Це призводить до безробіття. Люди бояться брати один одного на роботу.» Наразі це одне із найболючіших питань. Люди цікавляться: хто і скільки може приватизувати земельної ділянки. Найбільше українців непокоїть те, що скупити землю можуть насамперед олігархи. До цього, звісно, долучиться й іноземний капітал. А наші фермери зазвичай залишаться… при своїх інтересах.
Із екрана телевізора нас найбільше ратують за те, що селяни матимуть можливість продати свою земельну ділянку. Продати вони і справді зможуть, а ось збільшити свій наділ аж ніяк не матимуть можливості: для цього в них просто немає коштів.
Михайлові Івановичу Бідзілі із Загаття за сімдесят. Він – один із тих жителів, який присвятив своє трудове життя роботі на селі. Батьки із раннього дитинства прищеплювали йому любов до землі. Він ніколи не стидався взяти в руки лопату, мотику, косу чи сокиру. На власному городі вирощував картоплю, кукурудзу, часник, цибулю, помідори. Тому після закінчення середньої школи охоче подав документи у Львівський сільськогосподарський інститут. Здобувши спеціальність зоотехніка, повернувся в рідне село. Довгий час працював головним зоотехніком колгоспу «Червоний партизан» у Чорному Потоці і «Верховина» у Загатті. Його батько подався за шматком хліба за океан. Повернувшись додому, він із присмаком гіркоти розповідав про роботу у Сполучених Штатах Америки, тамтешні порядки і закони. Казав, що там майже кожен клаптик землі приватизований. То у нас можна спокійно піти в ліс, назбирати корзину грибів чи суниць, розкласти вогонь, зрубати дерево і потайки поцупити додому. На рахунок цього там дисципліна і порядок. Ніхто собі не дозволить порушити законодавство.
– Михайле Івановичу! Ви – один з перших у Загатті після розпаду колгоспної системи створили селянське фермерське господарство. Чи відчули Ви себе справжнім господарем?
– Наразі – так. Але ейфорія минула швидко. Крім землі, держава не дала селянину нічого. Ми опинилися сам на сам з проблемами. На Заході – навпаки. Там проявляють турботу про фермера. Найперше, людина може взяти кредит на придбання високоякісного насіння, нової техніки, добрив, господар має можливість збути вирощений урожай. А це все, звісно, впливає на собівартість продукції. Досить лише завітати в Іршаві на базар і ви переконаєтеся в цьому. Майже 70 процентів продукції на ринку завізної. Виявляється, у нас розвивати тваринництво, садівництво і виноградарство – не вигідно. А згадайте 70 – 80 роки минулого століття. Майже в кожному населеному пункті були колгоспи, де вирощували високі урожаї картоплі, пшениці, кукурудзи, кормового і столового буряка, капусти… Передові доярки надоювали більше 4000 кілограмів молока. На належному рівні у нас були і вівчарство та свинарство. Сільськогосподарські підприємства району були серед кращих в області, за високі показники в роботі нагороджувалися почесними грамотами, дипломами та перехідними прапорами. А за досвідом вирощування качанистої в білківське господарство «За нове життя» до двічі Героя соцпраці Юрія Пітри приходили не лише кукурудзоводи західних областей України, а й із-за кордону – Чехії, Словаччини, Румунії, Угорщини.
Колгоспи були економічно багаті. Там працювало 600 – 700 чоловік. Не було проблем із коштами. Вони спроможні були придбати за зароблені кошти автомашини, трактори, комбайни, ґрунтообробну техніку, добре були налагоджені з’язки із збутом продукції. Новостворені селянські фермерські господарства починали з нуля. Вижити в районі пощастило всього кільком фермерам. Приємно читати про успіхи Василя Балоги з Кам’янського та Василя Устича із Сільця. Те, чого вони здобули, це за рахунок наполегливої праці. І без підтримки держави.
– Михайле Івановичу! Як Ви вважаєте, чи готові селяни до ринку землі?
– На мій погляд, треба розпочинати з того, чи має людина, яка проживає в місті чи на селі, власну земельну ділянку, яку б могла продати? Звісно, здебільшого – ні. Хоча згідно законодавства кожен громадянин України має рівні права на земельну ділянку, однак на практиці трапляється, що двоє сусідів можуть мати різні за розміром та призначенням ділянки. У одного з них може бути лише город біля будинку, а у іншого – додатково, гараж та ще кілька гектарів сільськогосподарських угідь. Мало хто знає, що законодавство України, а саме Земельний кодекс України у статті 121 передбачає норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам України із земель державної або комунальної власності, що іншими словами можна назвати приватизацією або розміром земельних ділянок, які можуть бути приватизованими. У даному випадку важливо наголосити, що лише ті землі можуть бути приватизованими, які перебувають у власності держави або є комунальними (сільських, районних та місцевих рад). Землі приватної власності, тобто ті, що належать іншим фізичним особам не можуть бути приватизовані.
Земельний кодекс України встановлює максимальні розміри земельних ділянок, які можуть бути приватизованими для конкретних цілей:. для ведення фермерського господарства – в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району. Для ведення особистого селянського господарства – не більше 2.0 гектара; для ведення садівництва – не більше 0,12 гектара; для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах – не більше 0,25 гектара, в селищах – не більше 0,15 гектара, в містах – не більше 0,10 гектара, для індивідуального дачного будівництва – не більше 0,10 гектара; для будівництва індивідуальних гаражів – не більше 0,01 гектара. Приватизація може відбуватися відповідно до конкретного виду використання бажаної земельної ділянки. Якщо громадянин подав заяву про приватизацію 0,12 гектара (12 соток) для ведення садівництва, отриману ділянку слід використовувати виключно для садівництва. Звісно, за бажанням, цільове призначення ділянки може бути змінене. Водночас, слід звернути увагу на таке: по кожному виду використання особа може приватизувати земельну ділянку лише один раз (правило встановлено частиною 4 статті 116 Земельного кодексу України).
Види використання земельних ділянок: це для ведення фермерського господарства; для ведення особистого селянського господарства; для ведення садівництва; для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка); для індивідуального дачного будівництва; для будівництва індивідуальних гаражів. Іншими словами, якщо особа приватизувала земельну ділянку для ведення садівництва, то вона не може знову приватизувати земельну ділянку для цієї ж мети. Проте, дана особа може приватизувати земельну ділянку за іншими видами використання, за якими ця особа приватизації ще не здійснювала. Правило друге, усі вищенаведені максимальні розміри приватизації земельних ділянок є виключно максимальними, тобто приватизована земельна ділянка не може бути більшого розміру, ніж це передбачено Земельним кодексом, проте, може бути меншого розміру, що, як правило, трапляється на практиці.
А тепер скажіть: хто в населених пунктах із жителів району узяв у власність стільки землі, як передбачено Земельним кодексом України? Із власного досвіду знаю, що таких громадян небагато як у селі, так і в районі, області та й в Україні. Це говорить про те, що ми не готові до ринку землі. Це процес не одного дня. Він триватиме довгого. Своє слово люди повинні сказати на референдумі.

Ваш отзыв

Ваш коментар