Версія для друку Версія для друку

КОЛЯДУЄМО ВЕЛИЧНУ ПОДІЮ

«Гей, пане ґаздо, ци даєте веселити?»
Троє молодих статних пристойно і ошатно одягнених циган знадвору гукають до хати батьків. А їм у відповідь старенька мама давно очікуваною скоромовкою:
«Веселіть, веселіть!»
Послухавши колядку, задля годиться, питає
– А по-мадярськи заколядуєте?
І її серце наповнюється від мелодики незрозумілої, але чомусь близької мови угорської колядки…
Спостерігаю вдома за вікном, як по тротуару давній знайомий, ще з мого дитинства земляк, людина уже у віці надвечір’ям несе у лівій руці срібний посох із дзвониками. Попереду нього онучка з невеличкою яскравою зірочкою, услід старанно тупцює онук, перепоясаний красним червоним поясом.
Здається, це справді сентименти, ніби чую їх мелодійний перегук. Він немовби долинає з далекого дитинства.
І вже марево спогадів полонить. Заводить у будівлю старої школи, де класні керівники обов’язково збирали учнів у класних приміщеннях. А вже звідти, сформувавши у шкільному дворі колону, під пильним учительським оком нас провадили у сільський клуб. Вже там галасливу, гамірну дітвору набивали у колишню єврейську синагогу, немов оселедців у п’ятдесятлітрову діжку. Найбільш хвацькі та завзяті заздалегідь прилаштовувалися біля бокових дверей. Їх перед тим не тільки замикали на ключ, але й прив’язували проволокою. Проте це ніколи не ставало перепоною для дебелих старшокласників. Ті або тихо «перекусували» обценьками той дріт, або як вправні поліцейські у закордонних детективах, як тільки у неймовірній тісняві і вдавалося зробити вузенький коридор, з короткого розгону вибивали двері плечима. І тоді вже ми, мов ліскові горішки з цуравої торби висипали, аж допоки вчителі-чоловіки, повільно «відірвавши» спини від теплої кахельної пічки, гатили руками той нестримний хлопчачий потік. А ми вже розтікалися по бічних вулицях колядувати.
По бічних тому, що центральною – тоді ще імені Леніна – ходили бригади дружинників, аж допоки не змерзли і не заходили до декого із бригади і собі поколядувати. До найбільш надійних, як правило, запрошували уповноваженого із району.
Заборонений плід солодкий. Ми втікали, – нас ловили. Не було такого фанатизму, як у сусідньому селі, де партійці трощили вертепи.
Відразу, коли зайшли на Закарпаття руські, колядували всі. У обласному архіві збереглася доповідна НКаВееСника, про те що на Великдень 1945-го року обком Компартії був зачинений, бо всі пішли до церкви. 

А колядувати заборонили у хрущовську пору, коли на якомусь із чергових партійних з’їздів запоручилися у «Програмі КПРС» побудувати через двадцять років комунізм у «окремо взятому» СРСР і проголосили що на тій території не буде жодного попа.
Трохи більше ніж через одне покоління просто не стало самого Союзу.
Союзу не стало. Водночас немов на очах з роками нашої незалежності марнів потяг юних до традицій дідів-прадідів. Здавалося, ми перетворимося, в цьому сенсі, на таку собі європейську країну, де фольклор зберігають нібито якийсь музейний експонат, щоб продемонструвати нечастим відвідувачам, витягши із запилених запасників.
Дітей не вабили ні заколядовані гроші, ані той драйв, що гнав нас вузькими нерівними пішаками, інколи аж до пояса в пухкому снігу не тільки до тітки, стрия, але й до зовсім незнайомих осель – ген під Остру, звідки зледенілим путівцем на п’ятій точці до потока за мить долітали на рівну дорогу. За заколядовані карбованці купували нові лижі, хокейні ключки, ліхтарики і багато чого, залежно від фантазії. Ми з подивом слухали батьків про те, як вони колядували попід вікнами на сторнадзах за горіхи та калачі, бо копійки давав лише священик, тож до нього не гріх було провернутися і кілька разів.
Всього тільки одне покоління радянська влада забороняла колядувати, та в сучасності стало виглядати так, що вірус імунодефіциту народної пам’яті стирає святвечірні пісноспіви. Сумно стало, коли іршавський добрий звіздар Денис Добра пішов Христа Бога восхваляти на небеса. Здавалося, перервалася віковічна традиція.
Та ні! Пам’ятаєте мого земляка, тож вірю, що через декілька років та дівчинка чекатиме на ровесників із вертепом, де під страшною волохатою із козиної шкури маскою ховатиметься задерикувате братове обличчя, а там доросла леґіннота веселитиме спрагле кохання дівоче серце.
Бо ж що не говори, а залицятися по телефону – все рівно, що цілуватися через вікно потяга.
Хоча колядувати таки можна. До колядки по телефону сучасні підлітки надсилають номер карточки, на яку добрий господар скине кругленьку суму.
Не помре колядка.
Ми колядуємо не за гроші.
Ми колядуємо величну подію, коли у маленькому немовляті світ отримав від Діви Марії свого Спасителя.
Редакція вінчує кожному своєму передплатнику, його родині, кожному жителю Іршавщини.
Колядин, колядин,
Вінчую всій Вашій родині
Щасливих Різдвяних свят,
Милосердя, щиристь, гідність,
Доброзичливість,
дружелюбність,
Великодушність, довголіття
у Ваш дім.
І як на небі від цього дня
З’явилась ще + одна зірка,
Так хочеться побажати,
Щоб і у Вас у житті
цей рік став світлішим
і добрішим,
Христос родився!

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар