Версія для друку Версія для друку

“І ясен-красень, мов сторожа понад садом…”

Майже кожен із нас спостерігав — є особистості, до яких так і тягнуться люди, їх люблять, поважають, але, через свою надзвичайну скромність, вони наче залишаються в тіні. Саме до таких належить моя героїня — Єлизавета Амброзіївна Чаварга (Тромбола).
А вона була цілих п’ятдесят років своєрідною “мамою” всієї науково-педагогічної еліти Закарпаття коли очолювала відділ аспірантури та докторантури найстарішого вишу краю — УжНУ (УжДУ). Працювала з сімома ректорами. Один з її підопічних, кандидат історичних наук, доцент Микола Олашин стверджує: “За час існування аспірантури (66 років) її закінчило понад тисячу осіб. Ураховуючи те, що Єлизавета Амброзіїївна керувала відділом півстоліття, вона була причетна до більшості з них.”
Вона вміла контактувати з тими, хто хотів піти в науку. Тактовно пояснювала послідовність дій, делікатно нагадувала про згаяне, підтримувала у тяжкі моменти всіх, хто став на нелегку стезю науки, а їх, таких моментів, завжди було більш ніж досить.
— Коли мене приймав на роботу ректор Дмитро Чепур, — згадує нині ветеранка, — я й гадки не мала, що залишуся на тій посаді так довго. Я хотіла бути вчителькою української мови та літератури — на що і вчилася. Стала навіть у чергу в міському відділі освіти. Але Дмитро Венедиктович як у воду дивився:
— Звідси ти підеш на пенсію…
До роботи в університеті Є.А. Чаварга встигла попрацювати в селі Зозулинці під Вінницею, але через сімейні обставини повернулася на Закарпаття в м.Хуст, де працював її чоловік. Звідси їх обох перевели в Ужгород. Чоловік, Іван Михайлович, спочатку був помічником проректора, а потім довгий час — проректором, завідувачем кафедрою. Тепер він жартує, що там він був підлеглим рідної дружини, коли навчався в заочній аспірантурі.
Народилася і виросла Єлизавета Амброзіїївна в мальовничому Імстичові, в сім’ї Марії та Амброзія Тромболів, де завжди панував спокій, злагода, і затишок. Батько замолоду працював у Латинській Америці, допоміг вивчитися, ще за чехів, трьом своїм братам на вчителів. Один з них — Омелян згодом став завідувачем Іршавського РайВНО. Сам Амброзій залишився без освіти, проте знав чотири мови, був добрим господарем — на зароблені гроші побудував, за тодішніми мірками, кращий будинок у селі — і тільки тоді пішов свататися. У тому будинку виросло троє дітей: Михайло, Єлизавета та Ганна. Всі здобули вищу освіту, Михайло був директором школи в Кушниці а згодом, коли батьки постаріли, переїхав у рідне село.
Зовсім недавно, коли я був у справах в Ужгороді, завітав до родини Чаваргів. Уже майже сорок років вони мешкають у знаменитій, побудованій чехами “рафанді”, що притулилася до корпусу медичного факультету УжНУ. Як завжди, вони дуже привітно зустрічають гостей з рідного села, прискіпливо питають про кожного родича.
— А знаєш, Михайле, — мовила Єлизавета Амброзіївна, — мені часто сниться Імстичово — рідна хата, Загірка, твій Левош. Але тільки в тому вигляді як це було давно. Брат Михайло, на жаль, покійний, перебудував хату, але ця, нова, мені ніколи не сниться. Знаєш, я рідко грішила віршами, та все ж я — філолог, й мене тягне до слова. Ось послухай:
Ошатна отча хата,
Сповита диким виноградом,
Розкішний двір
У килим-зелені ромна
І ясен-красень,
Мов сторожа понад садом,
І дзюркіт потічка,
Мов тиха-тиха молитва
Мого далекого єства.

“Краще й не скажеш”, — подумав я про себе і похапцем записав ці слова.
Правду кажуть: у якій сім’ї виростеш, так поведеться й тобі. Наслідуючи приклад батьків з Імстичова, Чаварги теж побудували свою сім’ю в любові, повазі. Давно вже виросли і мають свої сім’ї сини Віктор та Михайло. Є вже не тільки онуки, а й правнуки. А ще ця сім’я може похвалитися тим, що в ній четверо кандидатів наук.
Але, давайте, знову про Єлизавету Амброзіївну. Уже згадувалося, що вона — людина дуже скромна і завжди намагалася уникати публічності. Але її багаторічна праця не залишилася непоміченою. За свою роботу має численні нагороди, в тому числі знак “Відмінник освіти України”, почесне звання “Заслужений працівник освіти України”.
Та найбільше її тішить увага людей.
— Іду вулицею, а зі мною вітаються. Зір уже не той, не завжди й пізнаю, хто це. Але точно знаю — хтось із своїх. Приємно!
А мені приємно сповістити, що завтра в Єлизавети Амброзіївни Чаварги-Тромболи важливий ювілей — їй виповнюється 80. Вітаю! Знаю, що до цього вітання приєднуються всі односільчани, які шанують і пишаються своєю землячкою, справжньою Людиною.
Михайло Ціцак,
член НСЖУ.
с.Імстичово

Ваш отзыв

Ваш коментар