Багаторічна журналістська практика вивела несподівано автора через зятя внучки на долю героїні пропонованого читачам фотонарису. Зовсім недавно довелося писати про внука Марії Петрівни Шанта Юрія Івановича Устича у фоторепортажі про винозбирання у Сільці. Без зайвого звеличення говорилося про працелюбність і селянський труд, який,якщо і не приносить особливого багатство, то забезпечує родині достаток, благополуччя і комфорт.
Рух – це життя. Істина, яку досвід інших батьків перетворив у іншу, більш близьку їм формулу: труд – це життя. Впродовж кількагодинного нашого з Марією Петрівною спілкування, до речі, за надзвичайно приємної участі у ньому кількох представників двох поколінь цієї розгалуженої і чисельної родини, різні потоки багатьох тем так чи інакше, раніше чи пізніше повертали в одне русло – щоденної осмисленої і розміреної праці, яка неодмінно приносить результат. Результат цей – благополуччя і достаток сім’ї і всієї родини. Вже саме обійстя на вулиці 8-го Березня в Сільці Михайла і Нелі Суханів упозирує забезпеченим і ошатним, по-сучасному багато і добротно оздобленим. Доля склалася так, що свій благословенний довгий вік Марія Петрівна Шанта останні роки живе хоча і на своєму обійсті, але у родині внучки Нелі. Наймолодшу доньку Маргариту Бог забрав до себе у молодому для тієї віці ще у далекому 2003-ому році. 
Атмосфера спілкування майже незнайомих людей звичайно не гарантує такого рівня довіри аби говорити про не зовсім приємні речі, але єдиною темою яка як суперечна викликала деяке пожвавлення це були домашні клопоти, коли зважаючи на бабусин вік, її намагалися як-небудь відсторонити від догляду за живністю. Молодше покоління в цьому неодмінно програвало аж до останніх років. В тому числі і зять – Василь Васильович Кинів, та вже його діти і онуки, які хоча і по-родинному, з гумором, дивляться на бабусині намагання опікуватися домашнім господарством, але попри все перейняли від неї те, що вже їх ніколи не полишить – для того аби мати достаток треба трудитися, і щоденно.
З цієї нагоди веселе пожвавлення у затишній літній кухні викликали доречні жарти зятя Івана Мошколи, його дружини Марії та її сестри Олени – доньок Марії Петрівни. Не залишалися осторонь від спільної розмови і представники ще однієї родинної вітки – внучка Людмила і її чоловік Юрій Устич. У кожного із них знаходилися свої історії, які певним чином фокусувалися на окремих життєвих епізодах Марії Петрівни і при цьому зв’язувала їх єдина ланка – труд. 
Сама Марія Петрівна буквально не відокремлює себе з сільської праці від дитячих років. Навіть самобутнє почуття гумору вертає всіх нас у далеку юність Марії Петрівни. Вона – старша донька у сім’ї зарічанина Петра Симчери. Дарабів землі, як і худоби, мали достатньо. Тож далеко не бідували, але й трудилися неустанно, від ранку до вечора. Того пам’ятного дня виходила заміж Марійчина подружка. Дівчину покликала за дружку, й тут друге кохання.
Разом із сестрою встали на зорі, поле освітлене як на долоні. Поки нянько прийшли на ниву, вони вже докопували. Той вирішив, що слід скопати ще одну, по сусідству. Тоді не личило суперечити старшим. Тішилася думкою, що вже хоча б після обіду, але таки встигне на весілля.
Та умивались в річці і пообідавши почула, що буде дощ, а тенгериця перейде, та йде у катуни. Ця стародавня сільська приказка означала що після обід їх чекає копання на ще одній ниві…
Цю неймовірну, з точки зору сучасної молодої людини, історію рідні чули вже неодноразово і хіба що весело доповнювали деякими упущеними деталями.
Згодом те ставлення до обов’язків селянської родини дивним чином перейшло до сім’ї самої Марії Петрівни. І тут настала пора згадувати вже дітям і онукам, як бабуся чи не в примусовому порядку вивела всіх на заготівлю сіна. До вечора сіно з поля завезли додому, а вечірній дощ продовжувався цілий тиждень. Втома забулася, залишився у пам’яті напружений труд і незгладжуване задоволення від навчас виконаного обов’язку. 
З таким самим завзяттям Марія Петрівна десятиліттями трудилася в цеху Сілецької хлібопекарні. І досі переймається її долею, розпитуючи правнучку, котра повернулася з екскурсії звідти.
Як уже згадувалось, родина надзвичайно, відносно сучасних мірок чисельна і розгалужена. Інакше і бути не могло. У її батьків семеро дітей, у неї і чоловіком – чотири доньки. Забезпечили їм хорошу освіту, своїм життям заклали в них високі моральні засади. Інколи бувало, Марія Петрівна, коли чоловік дозволяв собі засидітися з друзями залізничниками, дорікала:
– У тебе доньки.
І почула згодом відповідь:
– Хвала Богу, не підперли ними городину.
Ніби напряму і не говорили про основи виховання, але довелося почути глибоку народну мудрість від 90-річної жительки села Сільця Марії Петрівни Шанта, яка поміж іншим зронила фразу:
– Май добре дітям там, де батьки розумні.
У середу у одній зі світлиць на найдовшій за ювілейним столом зібралися десятки різного віку людей. Піднімали келихи, дякували матусі, бабусі і прабабусі за щасливу долю, жартували і згадували. Бо є чим гордитися. Лише побіжне знайомство із Марією Петрівною та деякими представниками її роду переконує в тому, що серцевиною дерева цього родоводу є надзвичайна працелюбність, яку й досі уособлює ця мудра жінка.
Михайло ІСАК.
