Версія для друку Версія для друку

Життєва стежина Лузі Полякової

Вона йде своєю життєвою стежиною ось уже 85 років. Та на стільки років ця умудрена жіночка і не показує, хіба що на 70. Бо ж була повсякчас веселою, доброю, співчутливою.
Хоч і нелегкою виявилася доля в дівчинки з Ільниці Лузі Гедзур, адже вона була дев’ятою дитиною в сім’ї, а батько помер, коли мала всього 10 років. А в школу її взяли в 6 років, бо дуже хотіла вчитися й була досить рослою.
Після школи дівчинка служила в місцевих євреїв, а потім за Береговом – у родички корів пасла і так гарно співала, що військові (там поблизу знаходився військовий аеродром) заслуховувалися і за чудовий спів давали цукерок.
У Лузі дід був американець, а бабка німкеня. Мати з Кирицьок, батько з Білок. Отож, коли її батьки побралися, дід (він був фоштером) купили хату в Ільниці, де й народилася Лузя. Вуйко її був січовиком (Ціранко), якого в Білках розстріляли.
Дівчина дуже хотіла сама заробляти на хліб. І вже незабаром працювала на 5-ій шахті. Тодішній начальник кадрів В.В. Гончар каже: «Я тебе прийму, але чи вийдеш потім за мене заміж? – Вийду, вийду як виросту.»
На шахті хоч і строго було, але старалася у всьому. Їй спочатку дали лампи шахтарям заправляти, далі перевели на лебідку, де чіпляли вагони з вугіллям, а дівчина відправляла їх нагору. Також воду викачувала, грузити вугілля помагала, дошки тягала. Так її робітники любили, що все смакувала від них цукерками.
Майбутній чоловік Луїзи – Іван Черничко, призначений у забій бригадиром, дуже дівчину вподобав. Він три роки їй підкладав листи, в яких освідчувався у коханні. А через 3 роки й каже: «Я тебе дуже люблю, виходь за мене!». Вона теж полюбила красеня Івана, бо вмів гарно танцювати і співати, як і вона. На весілля ходила, але тоді весілля мало закінчуватися скоро, а дівчина мала бути вдома до заходу сонця.
Коли було їхнє весілля, в далекому 1950-ому, батько Івана віз молоду до них на возі. Це був саме місяць лютий, велика слякота, та це було ніщо для молодиці. А на гостину готували тоді левеш, кури варили, баранину, начинка була, штруглі. Вони мали 4 літри паленки і кілька склянок вина, що виділила шахта.
До речі, Лузя проробила на шахті сім з половиною років. Згодом у них народився первісток Іван, далі Василь, Марія, Наталія.
А коли помер чоловіків батько (дід поляк його називали), на цвинтар його везли 12 коней, яких дуже любив, працюючи в колгоспі їздовим.
Після шахти Луїза Петрівна Черничко влаштувалася працювати санітаркою в дитячому відділенні райлікарні. На той час головним лікарем був Степан Голопатюк. Вона любила діток, свою роботу, у всьому була сумлінною. Тому від лікарів, медсестер, колег і батьків мала шану і вдячність.
Одного разу жінку з дитиною відправляли в Мукачівську обласну дитячу лікарню. В двомісячного малюка температура 40, сильні хрипи.
А це було вночі і треба терміново йти за В. Г. Мещеряковою додому (тоді телефонів мало було). Жаліла і лікарку турбувати, і боялася діток лишити. Тож когось попросила принести склянку білого вина, яке скип’ятила, а коли стало теплим, намочила дві марлі і поставила компрес на праву сторону грудей і плечей. Дитинка заснула. А коли лікарка вранці оглянула дитя, то вже не було ні хрипів, ні температури. Запалення легенів минуло.
– Біле вино – найкращий лік для запалення, – каже жінка.
Іншу дитину кололи, а вона заходилася від плачу: пронос, рвоти. Санітарка взяла, підмастила дитя, повила марлею і воно дві доби потім спало. Отак навчилася вправляти шлунок (ринзу).
А раз у Луїзи Петрівни дуже боліла нога, ледве на роботу прийшла. Головний лікар запропонував поколотися, але вона відмовилася. Вдома нарвала кіш кропиви з корінням, заварила у великій посудині і в теплому відварі щодень купала по 15 хвилин. За восьмий раз не пройшло. Та коли процедуру повторила в 9-ий раз, ніби рукою зняло. Це, мабуть, тому, мовляв, що вона 9-та в батьків.
Відпрацювавши в райлікарні 16 років, Луїза Петрівна мусіла переходити в колгосп, інакше сотини відбирали у них (а земля їхня поруч). І хоч як її не відпускали з лікарні, змушена була йти.
В колгоспі «Перше травня» жінці доручили годувати телят. Шістнадцять років їх старанно доглядала і тільки одне телятко за цей час загинуло. Бувало, не вистачало молока і з дому яйця носила і так давала з молоком. Одного разу зустрів її голова І.М. Маргіта і каже: «А що ви в сумці на ферму несете?».
Показала. Він ахнув, оце, мовляв, доброчесність і любов до худоби. А жінка в свою чергу проявляла всюди тільки совість і всі вказівки начальства виконувала. Тому мала незчисленну кількість подяк і грамот.
Щороку з роботи Луїзу Петрівну відпускали сапати буряки, на скирдовку. Всього була 18 разів. А це в Сумській, Полтавській, Кіровоградській, Білгородській областях, Латвії. Звідти привозила зерно. Під час сапання, у всіх дуже боліла спина. Вона порадила кропивою «бити» поперек. У всіх були міхурі, але пройшло.
Потім ще 5 років поросят годувала. А коли комплекс «перебрала» бавовняно-ткацька фабрика, то за старанну роботу директор підприємства привіз їй у подарунок 80 метрів полотна. А ще не раз там була і гостина із печеною картоплею та соленими огірочками, що сама готувала, начальство пригощала.
Не злічити, на скількох весіллях Луїза Петрівна наїдки готувала. Велику мала вдячність від молодих, їх рідних. А ще знаходила час і гарно вишивати. Дотепер в кімнатах красуються чудові витвори рук, хоча молоді кажуть, що це вже не модно. Племінниці навіть у Чехію понесли показувати тітчині роботи.
45 років Л.П. Черничко має трудового стажу. 45 років вона незмінно читає Псалтир. Разом з іншими жінками їх кликали в Довге, Кушницю, Раковець, Іршаву, Ільницю та деінде. В Осої також. А молитва вдовиці має велику силу. Бо уже 37 років Луїза Петрівна є вдовою. Чоловік-шахтар 7 днів у завалі знаходився, доки його відкопали. Йому перебило спину. Лікувався довго, далі у вічність пішов.
Жінці не раз доводилося рятувати і брата чоловіка – Петра. Той, гарний хлопець, ходив по вечорницях і дівчата не раз його причаровували зіллям. Тож Луїза Петрівна «витягувала» його з тої біди, і він оживав, п’ючи невістчині лікарські трави. До слова. Вона завжди їх збирає і має про запас.
Нещодавно прийшов до неї із дальнього села чоловік із дитиною наладити ринзу. Звичайно, жінка не бере за це нічого, але він силоміць лишив їй самогону з абрикосів (чого і я зкуштувала).
Хоч Л.П. Черничко 1-го листопада виповнилося 85 років, вона енергійна, роботяща як і завжди. Корову впорядковує, копле, сіно посушить, урожай збирає, на зиму заготовки робить. А коли донька Наталія з чоловіком Василем (Канчій) приходять з роботи, вечеря уже готова. Бабці в цьому допомагає правнучка Валеріка, семикласниця.
Не так давненько, коли будували літню кухню, по 10 разів заколотить зятьові того малтеру, вона підручна в нього.
– Не я вас, а Ви мене мало не замучили, бо не встигав, – посміхається Василь.
– Золотий у мене зять, – говорить жінка. – Відколи він у нас, за 37 років, ніколи поганого слова ні мені, ні доньці не сказав.
У Л. П. Черничко 11 онуків, а ще 28 правнуків і два праправнуки. Звісно, усі зійдуться її привітати із хорошою знаменною датою – 85-річчям.
Є за що поважати цю милу жіночку. Вона в будь-який час може прийти на поміч. У неї дуже добре серце, чуйна душа. Нужденним подає, позичить, якщо має, голодного нагодує. За її доброту і Бог її нагородить добром на довгі роки.

Ганна ЛЯШКО,
с. Осій

Ваш отзыв

Ваш коментар