Версія для друку Версія для друку

У ОБІЙМАХ ВИЗВОЛЕННЯ І ПАМ’ЯТІ

Цьогорічна золота, без звичного журналістського перебільшення, осінь виявилася неординарною не тільки на незвично теплі дні. Вона по-щедрому урожайно увібрала в себе чимало визначального. Так, перевальний між жовтнем та листопадом минулий тиждень, у робочі дні – понеділок і п’ятницю – міцно, немов мозолястими працьовитими руками обійняв дві визначальні дати: 75-ту річниця визволення України від німецько-фашистських окупантів і День пам’яті. Згадана першою дата за останні три десятиліття на державному рівні немов валіза без ручки — ні відкинути як спорохнявілу і підібратися ніяк, аби визначитися – до яких її віднести: до істинно українського кореня патріотичної, чи стирати з календаря державних дат у рамках декомунізації. Такий погляд може цілком видатися звульгаризованим, але судіть самі, тільки десять років тому президент України запровадив його відзначення на державному рівні. А до того, що наше Закарпаття Червона Армія визволяла не як споконвічні українські землі?
Майже два роки крокували бійці чотирьох українських фронтів від 18 грудня 1942 року, коли визволили перший населений пункт, розташований на українській землі – село Півнівку Ворошиловградської (нині Луганської) області до сучасного західного кордону 28 жовтня 1944 року. Війна ніколи не велася за визначеними правилами, але командування Червоної Армії, маючи надзвичайно великі втрати в живій силі, приймає рішення поповнювати передові частини за рахунок чоловічої частини місцевого населення. Їх ненавчених і необстріляних, навіть не обмундирувавши як належить кидали у м’ясорубку наступальних операцій, як до прикладу визволення Києва, поставивши позаду загороджувальні загони. У історію вони увійшли як «чорна піхота» і «чорнопіджачники».
Подолавши карпатські перевали, 18-та Армія IV-го Українського фронту звільнила, в основному від гортіївських окупаційних військ, населені пункти Карпатської України. І попередня практика повторилася майже один в один, з тією хіба що різницею, що формально громадян іншої держави – Чехословацької Республіки – оформляли вже добровольцями, а не мобілізованими і проводили з ними до одного місяця навчання. Їх залишилися одиниці – в районі таких ветеранів можна перелічити на пальцях однієї руки.
В моєму рідному селі живе Іван Васильович Сабадош, якому випала така гірка доля. А було їх кілька десятків.
Один із його побратимів уже в поважному віці, але маючи ще достатньо сил та енергії, зініціював та спромігся поставити поряд з пам’ятником полеглим односельчанам Пам’ятний Хрест, на постаменті якого увічнено імена всіх полеглих жителів Приборжавського у І-й і ІІ-й Світовій війнах, незалежно від того, хто поякий бік фронту воював. Це був перший на теренах України подібний меморіальний знак.
Цьогорічні урочисті заходи до 75-ої річниці визволення України від-німецько-фашистських загарбників пройшли більш ніж скромно. У деяких населених пунктах місцева влада повважала цю дату, можливо, не актуальною, забувши при цьому, що наша Україна – це соборна унітарна республіка, а Закарпаття – єдиний край, жителі якого добровільно, шляхом всенародного волевиявлення, увійшли до складу Радянської України після ІІ-ої Світової війни. Чи проводячи політику декомунізації, ми зачищаємо сторінки нашої історії до чистого аркуша?!
Знов таки, у моєму рідному Приборжавському на найстарішому цвинтарі На Горбі є дві, до 2002-го року, безіменні могили. Там восени 1944-го року захоронили двох молодих хлопців-втікачів із мадярського концентраційного табору. Щоразу, 1-го листопада у День пам’яті за померлими, коли на кладовищі проводили панахиду і запалювали свічки, знаходилися добрі люди, які це робили і на тих безіменних могилах. У 2002-ому році теперішній директор Іршавського районного історико-краєзнавчого музею Андрій Світлинець, провівши величезну пошукову роботу, дослідив походження тих невинних жертв і знайшов сліди родин Василя Данканича і Івана Лендєла із Зубівки Мукачівського району.
Через десятиліття попри політичну кон’юнктури пам’ять проростає у людських серцях, як дерево життя, чиє коріння живить стовбур і крону через невидимі зору підземні кореневі розгалуження, без яких засихає саме дерево.
Ми пройдемо через болючий процес обрізання і формування крони, який, сподіваємося, дасть на довгоочікуваний щедрий урожай у нашому саду.

Михайло ІСАК

Ваш отзыв

Ваш коментар