- Нове життя - https://nz-ir.com -

«Професія вчительки – це моя «сродна» праця», – так підсумувала свою сорокарічну роботу на педагогічній ниві вчителька Надія Василівна Котубей з Климовиці

Є люди чесні, працьовиті, самовіддані, які сповна віддають себе своїй улюбленій справі, але вони живуть скромно, не вип’ячуть себе, тривалий час залишаються непоміченими, так би мовити, в тіні. Такою є для своїх колишніх вихованців, колег по роботі та жителів села вчителька Климовицької ЗОШ І- ІІ ступенів Надія Василівна Котубей.
Саме це й спонукало мене взятися за перо. Педагог із глибинки й справді заслуговує на похвалу і хороше слово. Вона доклала чимало зусиль і енергії для створення в школі історико-краєзнавчого музею «Бабусина світлиця», велику увагу приділяла розвитку художньої самодіяльності, по крупинці збирала фольклорний матеріал, сприяла тому, щоб у селі було відкрито пам’ятник основоположнику закарпатської школи живопису Адальберту Ерделі.
Народилася Н.В.Котубей в гірському селі Климовиця.
– Наша хата була невелика: сіни, де знаходилася піч, кімнатка, де жили дідусь із бабусею, і зовсім непримітна спальня, де проживали ми, діти, разом з батьками,– згадує тепер Надія Василівна. – Тато, Василь Федорович, працював секретарем сільської ради. Невдовзі він разом із мамою, та з допомогою їх батьків звели новий будинок. Що цікаво: колись на цьому місці святили паски і тому у нас біля будинку стояв хрест. Найбільше ми раділи тому, що це вже була наша рідна оселя. Біля хати на той час не було дерев, тільки посеред двора самотньо росла слива, а на городі – дика груша. Це вже потім батько посадив дерева і у нас з часом зашумів чудовий фруктовий сад.
Коли сільську раду «перенесли» у Загаття, батько Надії Василівни перейшов працювати у кооперацію. Довгий час торгував у крамницях Климовиці, Івашковиці і Загаття – всюди сповна віддавав себе роботі. А мама все життя трудилася в колгоспі. Зарплата в неї була просто мізерною і тому доводилося їй підзаробляти – вечорами шила жіночий одяг. Хоча була швея – самоучка, однак шила дуже гарно, елегантно і тому завжди мала багато клієнтів. Майже всі жінки села – і молоді і старі приходили в оселю Котубеїв обновитися.Особливо повно їх було перед святами – Великоднем,Святою неділею і Різдвом.
Читати маленька Надійка навчилася у чотири роки, коли її старша сестра пішла у перший клас. Вуйко Михайло часто пригадував, що якось вона взяла газету і почала читати, як чоловік залишив свою дружину і залицявся до іншої, залишивши шестеро дітей. Усі спочатку дуже сміялися, що я це, мовляв, придумала, але коли прочитали самі, то дуже здивувалися, що там дійсно так і написано.
Надійка із радістю пішла у перший клас. У школі вчилася добре. Старанно виконувала всі завдання, добросовісно готувалася до уроків. Шкільна бібліотека на час знаходилася в одному шкафчику і учні займали чергу до бібліотекаря, вчительки початкових класів Олени Михайлівни Данканич, щоб прочитати ту чи іншу книжку.
У розмові Надія Василівна згадала про перше своє учнівське доручення. Її назначили відповідати за «санпост», себто вона повинна була перевіряти санітарний стан школярів. Для цього у неї була біла, пошита із ситцевої матерії сумочка з намальованим червоним хрестом, у якій зберігалися медикаменти, потрібні при наданні першої медичної допомоги. Звісно, діти з неї потайки посміхалися, що вона в школі ходить із сумочкою, але вона, звісно не звертала на це уваги – вона чесно і сумлінно виконувала перше в своєму житті доручення.
Після уроків вона любила гратися в різні ігри. Але найчастіше згуртовувала навколо себе менших дітей і часто виступала в ролі вчительки – вчила їх писати і читати. Серед своїх тодішніх і теперішніх подруг найчастіше у розмові згадує Н.Ф.Шаленик. Вони були нерозлийвода. Дружно жили і коли разом працювали в школі – Наталія Федорівна тривалий час була директором навчального закладу.
Із приємністю Надія Василівна згадує Вчителів з великої літери – Михайла Михайловича та Єлизавету Василівну Максим, яка була її класним керівником. Надійка часто бувала у них вдома і спостерігала, із яким натхненням і запалом улюблена вчителька перевіряє домашні завдання. А та, знаючи здібності дівчини, часто доручала їй робити правки. Напевне, саме тоді у неї запалився вогник до професії вчителя, а саме філолога.
– Мені здавалося, – згадує Надія Василівна,– що перевіряти зошити – це найпрекрасніше заняття у світі. Виправляючи чужі помилки, вчилася любити рідну мову.
Але так сталося, що після закінчення восьмого класу вона разом із подругою Наталкою пішли вступати в Берегівське медучилище. Екзамени Надія Василівна здала, але по конкурсу не пройшла. Вже з часом зрозуміла, що так сам Бог велів, бо вона не уявляла себе медсестрою, ця професія була не для неї.
Продовжила навчання в Загатській середній школі. І з перших днів зарекомендувала себе зразковою ученицею. Хоча із математикою у неї було не все гаразд, але гуманітарні, творчі заняття у неї були на висоті. Класний керівник Марія Іванівна Сочка завжди ставила її у приклад. Твір на випускному екзамені в десятому класі написала у формі вірша. Середню школу закінчила з однією четвіркою – з алгебри, – вже тоді вирішила вступати на українське відділення філологічного факультету Ужгородського державного університету. Вступні іспити здала добре: українська мова, література, історія – четвірки, німецька мова – п’ятірка. Із такими оцінками вона пройшла поза конкурсом.
То був «зірковий» час для Закарпаття. Разом з Надією Василівною вчилися відомі тепер письменники лауреат Шевченківської премії Дмитро Кремінь, лауреати багатьох всеукраїнських премій поет Василь Густі і прозаїк Дмитро Кешеля. За час навчання вона була профоргом групи, і тому разом із старостою була організатором багатьох цікавих справ.
Після першого курсу проходила фольклорну практику в місті Боярка Київської області. Крім того, як член студентського загону «Альтаїр», разом з іншими студентами збирала кавуни і помідори в Джанкої (Крим), відвідала Сімферополь, Севастополь, Бахчисарай, Чорне і Азовське моря. Також вона побувала у своєї подруги Валентини Катрич у Запоріжжі та на острові Хортиця під тим дубом, де козаки писали листа турецькому султану.
Після закінчення вишу в 1974 році Надія Василівна за направленням поїхала працювати вчителем української мови та літератури у село Якимівну Іллінецького району Вінницької області. Звісно, село не маленьке, але оскільки вчителів там не вистачало, то нас (мене і вчительку математики Надію Стецюк) прийняли дуже радісно. Поселили їх на квартиру до однієї бабусі, в якої дівчата любили грітися на лежанці та біля стіни, що була гаряча, як піч. Робота подобалась, хоч викладати у десятому класі, де хлопці вищі на голову, було непросто. Потім так склалися життєві обставини, що вона повернулася в рідне село. Директор школи Іван Михайлович Устич охоче прийняв її на роботу. Наразі вона викладала німецьку мову водночас у випускному восьмому класі вона стала класним керівником. Дуже хвилювалася, адже ще не так давно вона й сама сиділа тут за шкільною партою.
Того ж року вийшла заміж за односільчанина Івана Котубея. Незабаром народила синочка Іванка. Побувши всього два місяці у декретній відпустці, знову повернулася на роботу в рідну школу. Годинами може розповідати про шкільні будні. Про директора школи Михайла Михайловича Максима, про своїх кращих учнів Федора Сідора і Івана Бідзілю, які були спраглі до навчання, перечитували книги в шкільній бібліотеці, давали поглиблені відповіді на уроках української літератури, писали високохудожні твори. Це були випускники 1979 року.
Серед випускників 1980 року теж були великі поціновувачі і любителі української мови та літератури. Це Оксана Бідзіля, Ганна Шелельо, Ганна Бідзіля та ін. Хоча, на жаль, у ті часи українська мова була менш затребувана в школах, ніж російська, Надія Василівна старалася запалити в учнів вогник любові до рідної мови.
– Із метою кращого вживання рідної мови, – каже Н.В.Котубей, – я з власної ініціативи почала вести гурток «Початківець», на якому учні писали вірші, оповідання, оформляли і випускали літературний журнал «Джерельце». Учні, які займалися там – Ганна Бідзіля, Марія Бідзіля, Мар’яна Бідзіля, Ірина Лутак, Тетяна Бідзіля, Марія Данканич, Марія Задільська писали гарні твори, зачитували їх на засіданнях гуртка. Зважаючи на потяг хлопчиків і дівчаток до літературного слова, неодноразово проводила екскурсії в редакцію районної газети «Нове життя», де відбувалися зустрічі із журналістами.
Пригадує, коли в одного із шестикласників померла мама. Хлопчик наразі замкнувся в собі, більше мовчав, ніж говорив, перестав спілкуватися з однокласниками. Надія Василівна багато розмовляла з ним, старалася донести до нього, що життя непросте, що слід бути сильним, щоб мама з небес раділа за нього. І коли через багато років на 8 Березня він привітав її і подарував квітку, я серцем відчула, що це вдячність за ті розмови. А це найбільша подяка за її недоспані ночі, за її клопітку роботу. Це ще й ще раз переконувало її, що професія вчителя – це її «сродна» праця.
Назавжди запам’ятався випуск учнів 2013 року, яких вона вчила українську мову і літературу. Це був просто унікальний клас. Зважте лише: із тринадцяти учнів, шестеро закінчили дев’ятий клас на відмінно, троє – з достатнім рівнем, і тільки четверо – на середній рівень.
– Це були мої улюбленці, – дотепер радіє за них Н.В.Котубей, – бо ними могла повністю поринути у світ творчості, світ роздумів і описів. Вони вміли самостійно і впевнено давати характеристики літературним героям та їх вчинкам.
Надія Василівна гордиться своїми учнями. Так, Марійка Шелельо неодноразово займала перші місця на олімпіадах з української мови та літератури в ІІ етапі конкурсу імені Петра Яцика, була учасником обласної олімпіади з української мови та літератури. Заслуговують на добре слово Тетяна Шелельо, яка була призером районної олімпіади з історії, Віталій Сідор та Марія Шелельо, які займалися у школі мистецтв, продовжили навчання у вузах Іванна Балега, Юлія Бабинець, Віктор Муска, Марія Шелельо, Віктор Кампов та ін.
Живучи в глибинці, Надія Василівна продовжує творити добро. Пише вірші, видала вже кілька книжок. Одну з останніх, яка побачила світ цьогоріч, присвятила земляку Адальберту Ерделі. У вступному слові «Видатний митець Адальберт» зізнається, що вона просто в захопленні митцем, який вчить нас розуміти природу, любити Бога, бути справжньою людиною. І вона гордиться тим, що народилася в селі Климовиця. У своїх поетичних творах намагалася передати розуміння душі митця, показати свої почуття до цієї незвичайної людини. І слава Богу, у неї все вийшло.

Василь ШКІРЯ