Версія для друку Версія для друку

Ганна Ізай: «Інсулін людині не потрібний»

Із Ганною Петрівною знаюся вже десятки літ – познайомився з нею ще тоді, коли вона працювала в білківському господарстві – колгоспі «За нове життя». Там трудився і її чоловік, Іван Юрійович. Прийшли вони сюди після закінчення Мукачівського радгоспу-технікуму. Згодом продовжили навчання у Львівському сільськогосподарському інституті.
– Якщо хтось каже, що ми живемо в такий час, що знання не потрібні, помиляється, – каже Ганна Петрівна. – Знання завжди знадобляться. Коли захворіла на цукровий діабет, вкотре переконалася у цьому. Лікар-ендокринолог казала, що треба приймати інсулін. Інакше…
Та втім – усе по порядку. У обласній лікарні сказали, що негайно потрібно робити операцію. І назвали суму 300 – вже не пам’ятаю гривень чи доларів. Я, уся в сльозах, повернулася додому, а чоловік каже: «Почекай, не лізь під ножі». А тим часом про своє горе розповіла своїй вчительці, а вона відповідає: «Ей, та в мене така сама біда. Ми, жінки, всі одинакові. Коли в мене почали випадати зуби, звернулася до лікаря. Він одні лікує, і нші – витягує. І жодного разу не запропонував піти поміряти рівень цукру».
Навідалася я до уролога. Лікар був молодий. Направив до гінеколога.Той сказав, що усе в нормі. А ось сечовий міхур треба «підшивати». І порекомендував операцію зробити у Львові за 800 доларів.
І так минали дні за днями, роки за роками… Уже не було сил працювати, вночі не могла затулити очі. А жити якось треба. Дійшло до того, що я перестала бачити на одне око. І тоді я вже звернулася до окуліста.Діагноз: катаракта. Одне око – 0,3, інше – 0,1 %. Вона (дай їй, Боже, здоров’я), сказала: «Шукайте причину в чомусь іншому, не може бути, щоб ви так страждали…» І дала мені листа, з яким я обійшла всіх лікарів. І тільки наостанок здала аналізи на цукор. Коли прийшла за аналізами, переді мною стояла сполотніла лаборантка і каже:
– Ви що, діабетик?
– Ні, – відповідаю.
– Як ні, коли у вас цукор 28 м/моль .
– Цього бути не може, – завагалася я.
– Одразу йдіть до ендокринолога, –вже не просто говорила, а наказувала вона. У вас проблеми…
Отакої! Свого часу починала ходити по лікарях з ендокринолога і знову доведеться йти до нього.
І ось одного суботнього дня я поралася біля плити, а листоноша принесла районну газету «Нове життя».Чоловік почав читати матеріал про те, що відбулася презентація книжки нашого земляка лікаря Михайла Василинця «Єднаймося, солодкі!» про лікування цукрового діабету.
Уже в понеділок зранку ми з чоловіком завітали до Михайла Михайловича додому. Показала таблетки, які приймала. Він подивився і тієї ж миті жбурнув ними. І сказав: «Краще вже інсулін». І коли вже виходили з кімнати, подарував мені свою нову книжку, яка ще пахла друкарською фарбою.
Вдома я жадібно почала читати книжку, щоб зрештою зрозуміти, що в мене за хвороба. І вичитала буквально таке: у мене хвора кров, у ній багато цукру. Одним словом, у мене хвора підшлункова, яка виробляє інсулін. Але ж цьому я як біолог з вищою освітою (ось коли мені знадобилися інститутські знання), повірити не могла – клітини ж відновлюються. А людина – живий організм, значить чогось не вистачає.
То було 2014 року. В цей час моя внучка, студентка медичного вузу, в обласному центрі придбала книжку англійського вченого Патріка Холфорта, який понад 30 років досліджував діабет і тепер успішно лікує хворих по всьому світу. До речі, книга вийшла в Україні тиражем всього 800 примірників, а потім її чомусь заборонили. І ось одна з них, на превелике щастя, опинилася в моїх руках. Тієї ночі я майже не спала – двічі перечитала її. І найголовніше – повірила написаному. Подзвонила дітям в Ужгород, щоб мені купили мікроелемент хром. В аптеках цей мінерал не знайшли, але придбали його в іншому місці, де купуємо дотепер.
Уже з наступного дня я почала приймати його, як писала книжка.На той час цукор в мене коливався в межах 13 – 16 м/моль. На другу добу рівень цукру знизився до 5,5 одиниць. Тоді я перестала колотися інсуліном. До речі, цього не роблю до цього часу.
До того я мала проблему із нирками. Лікар написала приймати мені все в комплексі: і уколи, і крапельниці, і таблетки. Я зайшла в аптеку, потрібно викласти за все це майже 1000 грн. Таких грошей, звичайно, я не мала, тож нічого і не купила. Однак почала приймати хром. І сталося диво: мене перестали боліти нирки і ноги. Моя вага протягом двох тижнів знизилася до 75 кілограмів (до речі, вона до цього часу коливається в межах 75 – 80 кг. Я кожного дня на ногах, забуваючи, скільки мені вже років, живу повноцінним життям. Щире дякую хочу сказати лікарю-ендокринологу Світлані Степанівні Тинті, яка всіляко підтримувала мене, допомагала підібрати вітаміни (як радив автор книги). Це був комплекс вітамінів, які так і називаються «Для діабетиків». Там є і хром, і інші мінерали. На протязі трьох років я щодня приймала по одній таблетці. Тепер вже не приймаю, бо можу досхочу наїстися природних вітамінів.
Скажу більше: ні хром, ні вітаміни нічого не допоможуть, якщо немає сили волі і великого бажання бути здоровим. Це – головне. Дієта з низьким глікемічним індексом. Це означає, що такі високо крохмалисті продукти як картопля, рис, пшениця з усіма похідними: манка, борошно, отруби, каша, а також свинина є для мене просто отрутою. Та чого сумувати! Скільки смачної їжі є і без них.Каші – гречана, вівсяна, горохова, пшоно, квасоля, лопатки, а також овочі – капуста, морква, королаба, буряки, редька, цибуля, часник, помідори та ін. Щодо м’яса – телятина, курятина, гов’ядина, баранина і ,звісно, риба. А ще – домашній сир.Чого ще треба більше? І ніяких магазинних кетчупів, соусів і ковбас. Окремо хочу сказати про хліб. Хліб я теж не їм. У торгівлі хліба для діабетиків немає. Його випікають із пшеничного борошна і лише частково домішують висівки, чи якийсь процент житньої муки, не рідко додаючи і цукор, або підфарбовують житнім солодом.
Приготувати для себе житній бездріжджовий хліб вдома не складно. Але коли він вже є, то рука так і тягнеться за скибкою з маслом. Протягом дня дивишся, а буханки вже нема. А в цей же час піднімається цукор.
Я вирішила не бути тягарем для сім’ї, а навпаки – допомагати дітям і онукам, радіти кожному прожитому дню і почуватися краще. А молодому поколінню взагалі треба забути про цю страшну хворобу. Тож як любив жартувати головний лікар Білківської дільничної лікарні Михайло Михайлович Василинець, єднаймося, солодкі! Допомагаймо одне одному!
Г.П.Ізай не лікар. Але її розповідь вразила мене до глибини душі. В одному переконаний твердо: треба лише мати велику силу волі і бажання боротися за себе, за своє життя.

Василь ШКІРЯ

Ваш отзыв

Ваш коментар