Версія для друку Версія для друку

Двічі чорнобилець Іван Зейкан

Цього поважного сімдесятилітнього чоловіка знаю ще з дитинства. Він зростав у дуже порядній родині Зейканів, яку здавна в Імстичові називають Нижаловськими. Стрий Антон і батько Петро мого героя були сільськими дяками, цей послух несе нині й Іван Петрович. А все його трудове життя було пов’язане з технікою – працював на тракторах, бульдозерах, тягачах всіх типів.
Пригадую один випадок. Було це досить давно. Тоді ми із середульшим сином Михайлом пішли в гори по гриби. Проминули Пирів, Янтівку, підійшли під Плиту, вершину якої завершує Фантова Комора. Наближаючись, ми почули звук працюючого двигуна. Коли ми вже були поруч, то побачили там місцевого голову колгоспу «Прогрес» Степана Стадника із кількома незнайомими чоловіками, як виявилось, кавказцями. Їм був потрібен наш камінь, але не поверхневий, а цільний, що залягає в землі. Щоб його добути, тут потрібен був потужний японський бульдозер «Коматцу». А за його важелями був Іван Зейкан. Сорок тонн металу слухалися його безвідмовно. У пошуках підземного каменю він за двадцять хвилин вирив яму глибиною майже шість метрів. Бульдозер так слухався Івана, що під кутом сорок п’ять градусів легко виносив на п’ятиметровій лопаті суміш глини та каменю.
– Та це справжній Вернигора! – вигукнув мій син.
– А хто саме?
– Звичайно, що твій друг, дядько Іван. Бульдозер без нього тільки купа металу…
Техніка в його руках завжди була слухняною і виконувала все, що задумав господар. А працював він на дуже відповідальних ділянках будівництва всіх газопроводів, які прямували через Карпати в Західну Європу.
Наприкінці квітня 1986 року, коли колектив, у якому працював Іван Петрович, дислокувався на Полтавщині, їх терміново підняли по тривозі й разом із технікою спрямували в бік Києва. Ніхто нічого не знав у чому річ.
Тільки коли проминули Київ, дізналися про страшну аварію на Чорнобильській АЕС. Перед ними поставили завдання – терміново побудувати водопровід із Десни до зони ураження, адже вода у Прип’яті була забруднена радіоактивними відходами. В неймовірно короткий термін водогін був побудований. Жителі та рятувальники одержали чисту деснянську воду.
А через рік йому знову довелося бути в цій небезпечній зоні. На цей раз за повісткою з військкомату.
Двічі хрещений Чорнобилем ветеран до подробиць пам’ятає всі складні перипетії, котрі йому довелося пережити там. Ціною власного життя вони рятували життя інших. Нині дошкуляють хвороби, дратує неувага й зверхність тих, хто мав би забезпечити комфортне і достойне життя рятівникам.
Із майже десятка імстичівських чорнобильців їх у живих залишилося тільки двоє – Іван Зейкан та Йосип Сабо. Передчасно пішов із життя й молодший брат Івана Петровича – Михайло, теж чорнобилець.
І.П. Зейкан – чоловік сильної волі, добрий господар та батько. Так сталося, що минулого року поховав дружину, але маючи добру підтримку від дітей, родичів та друзів, продовжує міцно тримати в руках кермо родинного лідера. А ще допомагає йому глибока віра у Бога, якому він віддано служить із дитячих літ.
На початку цієї оповіді згадувалося, що родина Зейканів-Нижаловських здавна відома в селі своєю близькістю до церкви, до служіння Богу. Не тільки дід Іван, а і його внук Арсен на Святій Літургії вже читає Апостола. Племінник, о. диякон Петро Зейкан, несе послух помічника настоятеля православної церкви.
Життя не стоїть на місці. Нинішнього літа одружився син Петро, який із молодою дружиною живе разом із батьком. Донька Марія проживає з сім’єю в Імстичові, на старовині Зейканів, а ще одна – Люба проживає в Республіці Сербія, край Воєводина. Там у нашого ювіляра теж підростає внук.
Найголовніше, що Іван Петрович не втрачає духу. Товариський, спокійний і надійний. Він любить і поважає людей, які відповідають йому взаємністю.

Михайло ЦІЦАК,
с. Імстичово.

Ваш отзыв

Ваш коментар