Саме так люб’язно “охрестили” свого часу колеги по перу відомого журналіста Івана Степановича Гудзоватого. І це – неспроста. Іван Степанович довгий час працював власним кореспондентом газети Верховної Ради “Голос України”.
Всюди, де б він не трудився, насамперед зважали на його професіоналізм, він будь-яку подію умів подати так, щоб вона заграла по-новому, по – гудзоватівськи.
Іван Гудзоватий — не тутешній — народився 26 серпня 1944 року в селі Вертіж Дрогобицького району Львівської області. Після закінчення місцевої школи вступив на факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка.
Трудова біографія почала писатися у Яворівській районній газеті “Зоря”. Як грамотного журналіста, який добре володів словом, назначили літпрацівником. Це одна із найвідповідальніших посад у будь-якій редакції.
Та доля склалася так, що вони разом з дружиною Іриною приїхали жити на Закарпаття, а саме в Іршаву. Тодішній редактор районної газети “Нове життя” Василь Звонар, запримітивши його талант, здібності і незвичну працелюбність, назначив його на посаду відповідального секретаря газети “Нове життя”. У ті часи це була воістину відповідальна робота. Вона розпочиналася із вичитування матеріалів, їх редагування. Водночас доводилося макетувати сторінки, потім “пробігтися” пильним оком гранки, бо редактор часто був у роз’їздах, йому не вистачало часу на все це. Але хотілося і щось написати від душі. Адже Іван Степанович знаходив час і для того, щоб зустрітися з відомими особистостями району і краю, поговорити з ними,з анотувати щось вартісне в журналістському блокноті, який завжди носив із собою. Втім, порівняно із теперішніми, для газетярів то були “золоті часи”. Редакція мала власний “уазик”, бензину було вдосталь, командировочні на два – три дні, усюди зустрічали з відкритою душею і серцем. Разом з Іваном Степановичем над виданням газети працювали Михайло Ціцак, Михайло Ісак, Наталія Бабинець, Петро Костянинець, Ганна Карабиньош, Олександр Усенко, Тетяна Палінчак, Оксана Плескач, Наталія Ломага і я — ваш покірний слуга – автор цих рядків. У кабінеті відповідального секретаря часто можна було зустріти відомих закарпатських письменників Василя Вовчка, Василя Ігната, Василя Густі, Василя Кухту, Федора Зубанича, Петра Скунця. Частим гостем редакції був народний артист України Іван Попович. То були часи, коли друковане слово мало неабияку вагу.Із журналістами рахувалися, їх запрошували на різні заходи.
Та з часом Івану Степановичу в Іршаві було “тісно”. І зверху поступив “наказ” – збиратися із провінційної Іршави в не менш “периферійний” Волівець – там на нього вже чекала посада редактора газети “Світло Жовтня”.Разом з дружиною та синами Ярославом і Романом нашвидкуруч спакували квартирні пожитки,книги,дитячі речі і поїхали на нове місце редакційної служби.Робилося це оперативно і без обговорення – так вимагала хвалена комуністична дійсність.А досвіду йому не позичати – іршавська районка у ті часи була серед кращих на теренах Закарпаття.
Мені часто доводилося бути на обласних зібраннях журналістів, де Івана Степановича неодноразово нагороджували почесними грамотами і дипломами. Має найвищу нагороду краю – “За розвиток регіону”. Він — воістино ветеран української журналістики!
Зі святом Вас, Іване Степановичу!
Василь ШКІРЯ
