Часто на шпальтах районної газети “Нове життя” виступає наш постійний дописувач Іван Лендєл з Арданова.Пише він на найрізноманітнішу тематику.Проте найчастіше з”являються матеріали про сільське господарство.І це закономірно – він десятки літ працював у місцевому господарстві,вирощував високі урожаї озимих зернових,картоплі,винограду,яблук і слив.На посаді головного агронома проявив себе як фахівець з великої літери та хороший організатор багатьох корисних справ.
Наша, двох давніх добрих знайомих, щира розмова розпочалася із дитячих спогадів арданівця.
— Ще в дитинстві, якщо десь поблизу я почув гул трактора, — згадує тепер Іван Іванович, — то неодмінно через деякий час був біля нього. Мама завжди знала, де мене шукати — поле було моєю другою домівкою.
Після закінчення восьмого класу вступив до Мукачівського радгосп – технікуму. Це – на все життя. Я вирішив піти його стежкою. І вже наступного ранку поїхав у Виноградово і забрав документи. Згодом успішно здав екзамени в радгоспі – технікумі
Після його закінчення , Іван Лендєл пішов працювати в Іршавську станцію захисту рослин,яку очолював мудрий наставник Степан Юрійович Овсак.Практика і навчання ой як відрізнялися!Це було для нього першим випробуванням.
А потім була солдатська служба.
Два роки промайнули швидко. Й незчувся, як повернувся з армійських доріг. А далі продовжив роботу в Іршавській станції захисту рослин, звідки за рекомендацією Степана Овсака перейшов працювати в тодішній радгосп імені Мічуріна агрономом – ентомологом.
За всю свою трудову діяльність Івану Івановичу доводилось обіймати багато посад. І в комсомолі працював, і по цивільній обороні, і помічником бригадира ферми, і бригадиром рільничої бригади, і головним агрономом (це вже було після реорганізації радгоспу імені Мічуріна в новостворений радгосп “Перемога”, куди ввійшли села Арданово, Дунковиця і Мідяниця. Очолив господарство Василь Садварій, який до того керував зарічанським господарством..
– Ми були молоді і амбітні,ставили перед собою великі,часом непосильні завдання.– додає до спогадів. — Водночас відчувавав, що потрібні знання. Тому і вступив на заочне навчання до Одеського сільськогосподарського інституту на факультет “Плодоовочівництво і виноградарство,”який закінчив у 1995 році.
Працювати із Василем Івановичем було легко. Він був дуже щирою і доброю людиною, мудрим керівником. У той час ми збільшували площі під сади і виноградники, щороку нарощували урожайність зернових культур. Чимала заслуга в цьому була і тодішнього головного агронома Михайла Боршоша. Від нього багато почерпнув для себе і для подальшої моєї роботи в господарстві. Справи йшли добре допоки не почалася реорганізація всього агропромислового комплексу в державі, пайовизація земель і майна колгоспів. Спочатку люди думали, що одержавши землю у власність, одразу почнуть заможніше жити, але час усе розставив на свої місця. Орати нема чим, високоякісного насіння не було, за все слід було платити немалі гроші. Бо вже за алдомаш не хотів орати ніхто. Колгоспна система віджила своє. До чого це довело, бачимо на власному досвіді. Поля, де ще не так давно золотом колосилася пшениця, заросли бур”янами. Молодь не хоче працювати на землі. Закордон поглинув юнаків і дівчат працювати за долари і євро.
– Знаю, що Ви — великий прихильник районної газети й ваша дружина, Ганна Василівна. Вона теж пов”язала своє життя із селом?
– І так, і ні .Дружина, як і я, родом з Арданова. Свого часу вона закінчила Берегівське профтехучилище. Спеціальність – швачка. Вона тривалий час працювала у швейному цеху. Коли в країні розпочалася земельна реформа, модним стало гектарництво, себто кожен бажаючий залишитися жити на селі, міг взяти в господарстві в оренду гектар землі. Так зробила і моя дружина – на той час вона вже працювала в городній ланці.
Гектарництво показало, що це напрочуд ефективна система господарювання – вже в перший рік ми зібрали 150 центнерів сонячного винограду. Звісно, заздрісники не повірили в наш успіх і казали, що я навмисне приписав собі урожайність. Наступного року я вирішив на збирання винограду запросити школярів, а щоб зібрані грона важили працівники бухгалтерії. Це перевершило наші сподівання – ми зібрали ще більше сонячних грон.
Керівник господарства Василь Садварій неодноразово, ніби жартома, запитував: “У чому секрет успіху?» Зрештою, чому така велика різниця в урожайності з господарствами? Іван Іванович відповідав просто і невимушено: “Звісно, на підвищення врожаю впливає багато чинників. Але головний – обрізка виноградної лози. Як правильно проводити обрізку, нас вчив мій батько, який непогано знався у виноградарстві.
Відрадно зазначити, що Іван Іванович разом з дружиною, Ганною Василівною, виростили і виховали двох дітей, які теж проживають в Арданові. Мають вже, слава Богу, шість онуків.
Незважаючи на вік, Іван Іванович продовжує працювати. Тільки вже займається не вирощуванням озимих зернових чи винограду, а фундука. Його як знаючого спеціаліста, досвідченого агронома запросили працювати в приватне підприємство, яке взяло у селян в оренду землю.Коли ви проїжджаєте трасою Іршава – Мукачево, попри села Арданово і Доробратово, то фундукові плантації – витвір його рук і знань. Звісно, працює він не сам, а до роботи залучено десятки людей з навколишніх сіл. Однак за порадою звертаються саме до нього.
Бере їх цікавість і в тому, як він зберіг молодість.
– Відповідь проста, – усміхається Іван Іванович.- Я ніколи не зловживав спиртним , у молодості займався спортом. Особливо полюбляв футбол. У 1977 році, повернувшись з армії, часто задумувався із своїми ровесниками: а що робити у вихідні? Куди подітися? І вирішили: створити у селі футбольну команду. Назвали її “Урожай”. Форму купили за власні гроші. Новостворена команда почала виступати на першість району. Нам бракувало техніки. У команді було всього декілька хлопців, які були обізнані з футбольними хитрощами.
Іван Лендєл не вважав себе новачком, бо коли ще навчався у радгоспі – технікумі, виступав за мукачівські команди. Добре показав себе і під час гри за доробратівську команду, яку очолював досвідчений тренер Іван Пинзеник. У Арданові за наставника був Михайло Станинець, який одночасно працював дільничним інспектором. За команду виступали тоді добре відомі уболівальницькому загалу І.І.Калабішко, І.І.Кобаль, М.І.Станинець, І.І.Станинець, М.І.Сенишин, М.І.Капустей, І.А.Мартин, В.М.Муска, І.І.Лендєл, М.І.Лендєл, М.І.Андрела, І.В.Станинець, В.Ю.Данканич, В.І.Жабур, І.М.Синитар, І.І.Попович, І.І.Горват, В.С.Кенез та інші. Наступного, 1979 року, ми вже були чемпіонами району і протягом трьох років утримували першість.
– Пане Іване! А можете пригадати цікавий випадок із футбольного життя?
– Таких випадків було чимало. Та найбільше запам”ятався один з них.Це було суботнього дня. У мене було весілля – найприємніша подія в житті. Та земляк Василь Садварій, який тоді працював секретарем парткому райсільгосптехніки, попрохав зіграти відповідальний матч із командою Великого Раківця. Нам потрібна була лише перемога. “Іване, на тебе вся надія”. І я не підвів. Рахунок 1 : 1 тримався майже весь матч, і лише за п”ять хвилин до його закінчення я подвоїв результат.
Дотепер пам”ятаю поєдинок із захисником Іваном Васильцем. Він тоді працював фізруком. Усі вважали, що він мене наздожене, та фортуна посміхнулася мені. Радості уболівальників не було меж. До речі, я тоді пробігав стометрівку всього за 12 секунд.
– Далі – більше. Наша команда удостоїлася виступати в обласній першості, а правління господарства на радощах для перевезення футболістів на гру у населені пункти району і області придбало автобус “Турист”.Ось мій секрет молодості.
Щодо районної газети “Нове життя”, то Іван Лендєл передплачує її вже десятки літ. Просто не може без новинки. Йому цікаво знати про події регіону. А ще так сталося, що по сусідству з ним жила колишня працівниця районного часопису Ганна Павук (Романенчук), яка свою журналістську кар”єру продовжила в обласній газеті “Новини Закарпаття”. Вона підготувала питання і попросила Івана Івановича відповісти на них… Родзинка в тому, що і для неї, і для нього це було перше в житті інтерв”ю. І потім, як на диво, вони обидвоє пов”язали своє життя з новинкою — Ганна Романенчук стала відомим в області журналістом, а Іван Лендєл — нашим багаторічним дописувачем.
Василь ШКІРЯ
