Версія для друку Версія для друку

Знайомство по Інтернету

Вона застерегла одразу:
– Моє прізвище не вказуйте в газеті, бо мені й так уже достатньо боляче від прожитого і пережитого. Те заробітчанство мені вже в печінках сидить: напевне, я вже ніколи більше не поїду в Італію. Надто дорого мені обійшлося знайомство по інтернету.
Слово за словом і Марійка (так умовно ми її назвемо) розповіла таку історію.
– Мені було всього дев”ятнадцять, коли по інтернету познайомилася із Анжело. А я просто жила мрією побувати в Римі, ознайомитися із історичними місцями. Ми довго переписувалися, він розповідав про себе, свою стареньку маму, запрошував мене до себе в гості.Потім зізнався в коханні, мовляв, я йому дуже подобаюся, він просто без мене не може жити. А я, дурепа, повірила.Мабуть, я не одна така. Сотні наших українських дівчат мріють про щасливе життя на Заході.
А вдома я мала хлопця Андрія. Високий, стрункий, працьовитий, одна тільки в нього проблема була: любив трохи хильнути зайве. Я довго розмірковувала над тим, що робити? Вибір випав на поїздку за кордон. Потягнуло не так на великі заробітки, як вийти заміж за іноземця. Я уявляла своє життя вже в іншому світі, де розвинута цивілізація, достойне і гідне життя, де не буде проблем з грошима, а ще надсилатиму їх додому мамі і молодшій сестричці.
Грошей на дорогу в мене не було. Тому десь тиждень мені довелося вмовляти матусю, аби вона продала корівку, яка забезпечувала нас молоком.Тим більше, що мама хворіла, і молоко їй було потрібне ой як! Аби почувати себе самодостатньою, я позичила грошей від подруги, чоловік якої працює в Америці. Вважала, що я повинна виглядати перед Анжело не дівчиною з простягнутою рукою, а цілком самодостатньою.Думала, що так він сприйме мене як собі рівну, заможню українську дівчину.
Та не так сталося як гадалося.Хоча наразі Анжело зустрів мене привітно, однак я одразу запримітила, що тут щось не те. Мати, про яку він багато розповідав, була в інвалідному візку. Вона, з усього було видно, що повсякчас дає сину цінні вказівки, а він тільки бездоганно їх виконує. Вона десь почула про український борщ і попросила мене, щоб я приготувала його. Коли я сказала, які для цього потрібні продукти, Матільда лише подивилася на мене скляними очима і вдавано усміхнулася:
– Напиши список, на базар збігає Анжело, — мовила вона. — Це його, чоловіча робота, а ти мені потрібна на кухні.
Я написала назву продуктів, їх кількість і люб’язно подала Анжело.
Він і справді пішов за продуктами,через хвилин двадцять – тридцять повернувся.Приніс усе, як я і замовляла.Картопля, капуста, столовий буряк, морква, петрушка. Кусок м’яса видобув з холодильника.
– Я дуже зраділа, що наразі складається все добре. Він вдавав із себе чемного, приязного, ввічливого, повсякчас приходив на допомогу. Потихеньку я призвичаїлася до приготування не лише смачного українського борщу, а й чебуреків, млинців, рисової запіканки, котлетів, бутербродів, що не приготуєш, усе до вподоби. Та чи не найбільше їй сподобалися голубці. Рецепт я вичитала десь в газеті і записала в окремий зошит. Ця листкова капустяна запіканка нагадувала цікаву варіацію голубців. А робиться усе це просто. Капусту слід розібрати на листки. Моркву крупно потерти, обсмажити до м’якості в олії. Змішати рис, фарш, подрібнену цибулю та яйця, посолити, поперчити, додати майоран. Дно фрми змастити олією. А далі найцікавіше. Викласти шар капустяного листя, зверху – фарш, розділити трохи морквою й полити томатним соусом. Так само зробити інші шари. Зверху викласти капустяне листя, поливши соусом, що залишився.
А Анжелові найбільш припав до серця салат з редискою і крабовими паличками.
Протягом тижня я сиділа вдома біля плити, готувала смачні наїдки. А вже з наступного понеділка хазяйка попросила мене прати одяг. Усе складалося ніби добре, та в місто мене все ж таки не відпускали.Із Анжело я бачилася не часто.Він майже цілодобово сидів за комп’ютером, щось там ніби постійно шукав. Інколи складалося враження, що він не помічає мене. Коли мені все це набридло, я вирішила поговорити з ним відверто.
– Здається, що ти почав уникати мене…
– А що? – подивувався він. – Я завжди поруч з тобою. Хіба не так?
– Ніби й так, але не зовсім, — подумала я. Мені здавалося, що він починає уникати мене. А коли я нагадала про весілля, золоті обручки, його немов облили окропопом: наразі не знав, що й сказати. Та через хвилину – другу протяжно видавив із себе:
– Якщо хочеш, купуй.
Від почутого у мене серце мало не розірвалося навпіл, я нервово підвелася з – за стола і мовила до нього:
– А гроші?
– А мені вони не потрібні. – холодно відповів він.
– А весільна сукня?
На це Анжело тільки знизав плечима.
У мене в очах з’явилися сльози. Важкі, солоні. А в горлі ніби пересохло.
– Мені не залишалося нічого,як взяти із власного гаманця гроші,які мені дала мама за продану корову і сходити в магазин за покупками.Придбана сукня мені дуже сподобалася.я аж променилася від щастя.
Коли Матільда почула про ціну, одразу занепокоїлася.Запримітивши це, я вирішила розрадити її.
– У нас до урочистого дня молодята готуються дуже старанно.Напередні наречена навіть приймає ароматичну ванну.Потім вона одягає свої весільні дрібнички та прикраси,в тому числі пояс, який хитромудро застібається і зняти який має право тільки майбутній чоловік.
– Чула, чула, — багатозначно мовила Матільда. — Моя знайома розповідала, що у вас там святкують гучні весілля. Як на мене, це нагода для невдах добряче випити і закусити на дурняк. У вас там весільний банкет триває кілька днів підряд.
Коли всі вийшли з кухні,Анжело залишився сам. Йому хтось передзвонив, і він заходився говорити.. Розмова вийшла затяжною. Крізь трохи відчинені двері я тихцем підслухала його розмову.
– А вона непогана (це про мене). Буде з неї добра хазяйка. І готувати вміє, і подати на стіл знає. Просто вони, українці, дуже марнотратні. Не вміють берегти продукти харчування, мало уваги приділяють овочам і фруктам. На хліб і картоплю здебільшого наминають, зате й огрядні такі. Вона каже, що трохи в медицині петрає, масаж уміє робити. Це добре, буде доглядати за моєю мамою.
Розмова була довгою, затяжною, але про весілля я так нічого й не почула. Тільки тоді я побачила, що це за птиця.
Дедалі сумніше ставало на серці, коли в кімнаті залишалася сама, відкрила якось гаманець, а там майже пусто. Заплакала.
Вже не одну нічку задавала собі питання: що мені тепер робити тут, на чужині? Анжело зовсім не такий, як я собі його уявляла. До роботи не тягнеться, зранку до пізнього вечора сидить за комп’ютером, ніде не працює і не збирається шукати роботу. Живе на материну пенсію. Настільки скнара, що й мої гроші використав. Навіть весільну сукню і золоті обручки я придбала. Мама корівку продала, а тепер ні грошей, ні весілля. Як тепер я повернуся додому, що скажу мамі? Не раз, не два вмивалася гарячими сльозами. Анжело, його мама Матильда з мене просто глузують…Тільки тепер я згадала про свого Андрія. Хіба порівняєш його з Анжело? Андрій може і в городі допомогти, і води принести, і яблука зірвати. Українські чоловіки зарплату віддають жінкам, які й розпоряджаються сімейним бюджетом.
Почала все частіше пригадувати вечори, проведені з Андрієм. Він кохав мене, не міг бути без мене, а я тут в служниці збираюся…Ні, ні, треба кінчати з цим! Я вже й рук не чула, ноги гули, спина боліла…Уже й знеболювальні не допомагали.
Довго думала про те, як поступити. Нарешті твердо вирішила: повернути розкішну весільну сукню в магазин, аби мати гроші на квиток в рідну Україну.
Перед від”їздом взяла записник і вивела слова, які пам”ятаю дотепер. “Дякую вам за все.Будьте здорові і щасливі!»
Так я ні з чим повернулася додому. А про італійські заробітки у мене залишилися тільки гіркі спомини.
І у неї з очей покотилися сльози…
Таке воно, кохання, по інтернету.
– Нічого на когось ремствувати. Тільки на себе ображатися мусиш. До того ж чи й можна називати Анжело нареченим?Небайдужий їй був. А тепер зовсім викинула із душі: не такого непевного чоловіка покладатися не можна. Спасибі долі, що не зв’язала з ним тісніше.
На цьому розмова закінчилася.

Василь ШКІРЯ.

Ваш отзыв

Ваш коментар