Редакція газети «Нове життя» неодноразово на своїх сторінках впродовж останніх років подавала різноманітну інформацію про успішну кар’єру нашого славетного земляка, визнаного юриста-науковця, практика правознавства Володимира Михайловича Кампа. Сьогодні ми пропонуємо нашим іршавчанам продовження його актуальної науково-публіцистичної праці.
Рішення від 30.09.2010 року поклало край парламентському волюнтаризму у питанні про дотримання конституційно встановленої процедури внесення змін до Конституції України, як до цього у питанні про затвердження законом Регламенту парламенту, а не постановою. Після 2010 року парламент п’ять разів вносив конституційні зміни, але більше він не порушував зазначену процедуру. Отже, зусилля Конституційного Суду України не були даремними. А те, що в зазначеному Рішенні можна знайти окремі технічні упущення чи недоліки, як вказує пан В. Шишкін, то це зовсім не скасовує його історичного значення.
Відомо, що після прийняття Рішення від 30.09.2010 року розпочалася епоха політичної міфології, в якій Конституційному Суду України відводилась роль цапа-відбувайла. Серед багатьох конкуруючих політичних міфів перемогли два: про «зміну Конституції України» та про «зміну конституційного ладу України» Судом. Зрозуміло, звідки ці міфи з’явилися як і те, хто були їх головними споживачами: конституційні нігілісти різного походження. Як не дивно, але перший міф підтримала чинна на той час влада і використала його для того, щоб перекласти на Суд відповідальність за фіктивне відновлення нею дії Конституції України у редакції 1996 року.
Проте політико-ідеологічні перипетії та боротьба навколо Рішення від 30.09.2010 року були б нічого, якби вони не вилилися в юридично нікчемну Постанову від 24 лютого 2014 року, що перевернула життя і працю більшості тогочасних конституційних суддів, а також частини суддів у відставці. Ця Постанова — вершина конституційного нігілізму в практиці парламенту, в якому ні до, ні після цього такого роду акти не приймалися. Дехто її називає чи не наріжним каменем Революції гідності. Проте досить порівняти з нею Декларацію про державний суверенітет України 1990 року та Акт про проголошення незалежності України 1991 року — дійсно революційні акти, щоб зрозуміти весь парадокс Постанови від 24 лютого 2014 року, який викликає тільки сміх крізь сльози.
Як це не дивно, але критиків зазначеної Постанови не так багато, проте саме вони дають більш точні та грамотні її характеристики. Так, суддя Конституційного Суду України М. Гультай вважає, що «цей акт є нікчемним і принижує не тільки букву, але й дух Конституції України». І в цьому може переконатися будь-який грамотний та неупереджений юрист-теоретик чи практик.
Адепти ж Постанови від 24 лютого 2014 року намагаються кон’юнктурно підвести під неї зарубіжні політико-правові доктрини, які не мають жодного відношення до конкретної української конституційної практики. Чомусь ці діячі не задумуються над питанням: чому парламент прийняв цей акт, а не закон, в якому б міг урегулювати нові проблеми Конституційного Суду України у конституційний спосіб, тобто провести тестування його суддів, запровадити обов’язкову верифікацію його рішень тощо? Наприклад, невеликий закон на 10-15 статей як доповнення до закону «Про Конституційний Суд України» 1996 року. Відповідь на це питання проста: парламент відмовився від ідеї законодавчого врегулювання вказаних проблем — на користь підзаконного, оскільки він не мав на меті врегулювати проблеми Суду, а намагався у хитрий спосіб запровадити репресії. Постановою це можна було зробити, а законом — небезпечно, народ міг не зрозуміти.
Отже, Постанова від 24 лютого 2014 року була нічим іншим як актом політичної репресії, прообразом нової диктатури, яка, на щастя, не вдалася. Цей юридично нікчемний акт виконав тільки сам парламент та кишеньковий Генеральний прокурор, який вже виїхав за кордон. Ні в.о. Президента України В. Турчинов, ні п’ятий Президент П. Порошенко, ні з’їзд суддів України не виконали незаконних вимог парламенту про звільнення за порушення присяги суддів Конституційного Суду України, призначених за їх квотами. Власне, завдяки позиції цих державних інституцій диктатура в Україні не пройшла.
Проте найцікавіше те, що деякі захисники Постанови від 24 лютого 2014 року намагаються обґрунтувати юридичну нікчемність… Рішення від 30.09.2010 року (проф. С. Рабінович). Здається, вони перевершили самі себе і по суті вони створили нову галузь «знань»: науковий конституційний нігілізм.
Відомо, що нікчемні правові акти — це вид актів, 1) недійсність яких очевидна (вихід за межі права та процедури, відсутність причинно-наслідкових зв’язків між нормами акту тощо); 2) недоліки цих актів скасувати не можна (їх законність не можна оскаржувати у суді); 3) ці акти не породжують юридичних наслідків (для будь-кого); 4) вони недійсні з моменту прийняття; 5) за невиконання нікчемних правових актів не наступає юридична відповідальність (тих, кому вони адресовані); 6) явно злочинні вказівки та розпорядження цих актів, що суперечать законодавству, можуть привести вчиненню злочинів, (за які їх виконавці вже несуть юридичну відповідальність) тощо.
Володимир Кампо,
член Асоціації суддів Конституційного Суду України,
кандидат юридичних наук,
заслужений юрист України,
суддя Конституційного Суду
України у відставці.
(На фото: автор)
