Версія для друку Версія для друку

Чи дійсно Конституційний Суд України у 2010 році «змінив Конституцію України» та «конституційний лад України»?

Редакція газети «Нове життя» неодноразово на своїх сторінках впродовж років подавала різноманітну інформацію про успішну кар’єру нашого славетного земляка, визнаного юриста-науковця, практика правознавства Володимира Михайловича Кампова. Сьогодні ми пропонуємо іршавчанам першу частину його актуальної науково-публіцистичної праці.

Сьогодні Україна робить четверту спробу перейти до стабільної, відкритої, динамічної конституційної демократії.
Мабуть, ще жодне інше рішення Конституційного Суду України не викликало стільки політичних, наукових і громадських суперечок, як його рішення у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-ІV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) від 30 вересня 2010 року за № 20-рп/2010 (далі – Рішення від 30.09.2010 року). І це не дивно.
Сьогодні Україна робить четверту (і, дай Бог, останню!) спробу перейти від нестабільної, корумпованої, деградуючої перехідної демократії до стабільної, відкритої, динамічної конституційної демократії, в якій має: а) повноцінно реалізуватися Конституція України та її цінності; б) існувати реальна конкуренція легітимних політичних та економічних сил; в) невідворотно діяти правовий механізм гарантій та юридичної відповідальності на основі рівності всіх перед законом тощо. Саме про реальну конституційну демократію, а не про фейкове «перезавантаження влади», мріяли учасники Помаранчевої революції 2004 року та Революції гідності взимку 2013–2014 років, усі інші громадяни, які хотіли жити вдома, як в Європі.
Рішення від 30.09.2010 року фактично розділило українську політико-правову спільноту на прихильників конституційної демократії, що спираються на світові досягнення конституціоналізму з його верховенством Конституції над політикою тощо, та на прихильників конституційного революціонаризму, що спираються на радикально-популістські доктрини конституції та визнають над нею пріоритет політичної чи економічної доцільності. В межах конституційної науки історичний спір йде між конституційними реалістами, прагматиками та конституційними ірраціоналістами, утопістами.
Прихильники конституційного реалізму (меншість) вважають, що Рішення від 30.09.2010 року дало поштовх для розвитку конституційної демократії, утвердження верховенства Конституції України тощо. Проте нігілістично налаштована політична влада (і парламентська більшість, і парламентська опозиція) не зуміли скористатися відкритим для них шансом для цього розвитку, головним чином через конституційний нігілізм, небажання реальних конституційних змін, відсутність відповідних конституційних традицій, знань і навичок. Адепти ж конституційного ірраціоналізму (більшість) розглядають дане Рішення як таке, що у неконституційний спосіб «змінило Конституцію України» і призвело до «зміни конституційного ладу» на користь В. Януковича.
Звичайно, що і помилкові думки мають право на існування, інакше немає демократії. Проте демократія — це не просто правління більшості, а насамперед — гарантії прав меншості. Якщо ж права меншості ігноруються та до неї застосовуються обмеження, репресії, то це вже не демократія, а авторитаризм, диктатура, що може набувати різних політичних форм: правління ультрарадикалів, більшовицької диктатури, нацизму, фашизму, каудилізму, вождізму тощо.
У питаннях щодо Рішення від 30.09.2010 року існує кілька складових: конституційно-правова, адміністративно-правова та кримінально-правова. Перша складова стосується конституційних аспектів даного рішення, друга — його адміністративно-правових наслідків і третя — кримінально-правова — про кримінальну відповідальність ідеологів, організаторів, покровителів і виконавців юридично нікчемної постанови парламенту «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» № 775 від 24 лютого 2014 року (далі — Постанова від 24 лютого 2014 року). Проте ми зупинимось тільки на конституційних аспектах зазначеного Рішення.
Здається, що після опублікування статті судді Конституційного Суду України, проф. М. Гультая (Конституційна міопія: пошук проблеми за її відсутності // Вісник Конституційного Суду України. — 2019. — № 2. — С. 150–161) всі мали зрозуміти, що в Рішенні від 30.09.2010 року йдеться тільки про одну судову процедуру, що визначена в Конституції Україні та законі «Про Конституційний Суд України» 1996 року: процедуру нормоконтролю, предметом якого був Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-ІV (далі — закон № 2222). Останній був прийнятий парламентом із грубими порушеннями конституційно встановленої процедури внесення змін до Основного Закону, що й стало причиною внесення до суду конституційного подання 252 народних депутатів України та відповідного рішення суду.
Однак деякі автори досі наполягають на тому, що у Рішенні від 30.09.2010 року Конституційний Суд України не просто скасував закон № 2222, а саме «змінив Конституцію України» та «змінив конституційний лад України»! Дивна впертість, що варта кращого застосування. Адже де процедура перевірки конституційності законів, а де процедура внесення змін до Конституції України? Як кажуть в Одесі — це дві великі різниці. Одну процедуру здійснює суд, а другу — парламент. Проте для конституційних ірраціоналістів така плутанина процедур не має ніякого значення, оскільки вони керуються не чіткими конституційно-правовими поняттями, а суб’єктивно придуманими принципами, насамперед політичною доцільністю. Навіть якщо це принижує роль Конституції України або виходить за її межі.
Схоже, що зазначена вище підміна двох правових процедур — а) перевірки конституційності законів Конституційним Судом України та б) внесення змін до Конституції України парламентом — це одна з маніпулятивних технологій конституційних ірраціоналістів. Фактично вони її застосовували для спотворення та містифікації Рішення від 30.09.2010 року як нібито практичної загрози для конституційного ладу.
Насправді зазначена технологія використовувалась і використовується для нагнітання політичної істерії навколо Конституційного Суду України, для тиску на суд при розгляді ним резонансних справ тощо. Конституційні ірраціоналісти стільки часу спекулюють на темі про «зміну Конституції України» та «зміни конституційного ладу України», що настав час їм відповісти на запитання: для чого і чому вони це робили чи роблять зараз?
Слід зазначити, що Конституційний Суд України міг скасувати злощасний закон № 2222 ще при ухваленні рішення від 26 червня 2008 року, коли він підтвердив своє право перевіряти закони про внесення змін до Конституції України на предмет дотримання конституційно встановленої процедури. Однак це рішення ніхто особливо не критикує, хоча саме з нього органічно витікає Рішення від 30.09.2010 року, тобто воно було прологом або предтечею останнього! На жаль, тут є теми, які не хочеться обговорювати.
У 2008 році Суд дійсно не став поспішати із скасуванням закону № 2222 за власною ініціативою, право на яке надавав йому закон «Про Конституційний Суд України» 1996 року. Він вирішив зачекати, поки народні депутати України або сам Президент України В. Ющенко внесуть на його розгляд відповідне конституційне подання.
Але оточення Президента В. Ющенка не без «допомоги» друзів з числа його політичних опонентів навіяли йому ідею про доцільність прийняття нової Конституції України, а не повернення до її редакції 1996 року. Такий проект у 2009 році був винесений на всенародне обговорення, але далі справа не пішла, бо в країну прийшла світова економічна криза, економіка обвалилась на 14 %, а питання про оскарження закону № 2222 залишилось відкритим.
Так що всі вигадки про те, що Конституційний Суд України ухвалював Рішення від 30.09.2010 року виключно «під Януковича», — типова нісенітниця. Суд міг його ухвалити і «під Ющенка», і «під Тимошенко», яка у разі її перемоги на президентських виборах 2010 року обов’язково відновила б дію Конституції України у редакції 1996 року. До речі, 8 грудня 2004 року, коли ухвалювався закон № 2222, парламентська фракція БЮТ за нього не голосувала.
Проте заяви про те, що Конституційний Суд України скасував закон № 2222 «під Януковича», до сих пір поширені у ЗМІ. Так, голова правління Центру політико-правових реформ І. Коліушко в інтерв’ю газеті «День» (№ 112–113. — 27–28 червня 2019 року. — С. 4) безапеляційно заявляє, що у практиці суду було «рішення 2010 року на користь Януковича, коли КС (Конституційний Суд — прим. авт.) скасував політреформу 2004 року і повернув у дію Конституцію 1996 року». Це класичний зразок конституційно-нігілістичної критики зазначеного Рішення, і ось чому.
По-перше, у Рішенні від 30.09.2010 року немає ніякої згадки про В. Януковича, на відміну, наприклад, від рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 2003 року про третій термін президентства Л. Кучми, а тому говорити, що Рішення від 30.09.2010 року було ухвалено «під Януковича» — вигадка, що є проявом махрового конституційного утопізму. Останнім Рішенням, як того вимагали у своєму конституційному поданні 252 народні депутати України і як було підтверджено матеріалами справи, суд лише скасував закон № 2222.
Усе інше (зокрема й домисли) стосуються не самого Рішення від 30.09.2010 року, а скоріш практики його виконання, яку забезпечували — відповідно до своїх повноважень — компетентні органи державної влади, парламентська опозиція тощо під контролем ЗМІ та інших інститутів громадянського суспільства. Ніхто не забороняв виконавцям даного Рішення проводити його верифікацію, уточнювати зміст окремих термінів чи положень і таке інше, але вони цього не робили.
Зрештою, опозиційні громадсько-політичні сили могли створити потужний рух за повернення Конституції України у редакції 2004 року, але теж не створили його, бо ядро цих сил не підтримувало закон № 2222. Тому на словах дані сили багато критикували Рішення від 30.09.2010 року, звинувачували суддів Конституційного Суду України у всіх існуючих і неіснуючих гріхах, але конкретної програми захисту Конституції України вони не мали і не могли мати, оскільки такий захист ніколи не вписувався в їхню антиконституційну політику. В цьому головна проблема опозиційних сил, які були і залишаються на позиціях конституційного ірраціоналізму, а тому тільки додають конституційного хаосу і нестабільності у державі, провокують у різних формах конституційний нігілізм тощо. Власне, слова пана І. Коліушка повністю вписуються у цей контекст.
По-друге, Конституційний Суд України дійсно скасував так звану політичну реформу 2004 року (закон № 2222), бо мав на це всі правові підстави. І хоч би як це комусь не подобалось, даний доконаний факт підтверджується відповідним парламентським законом, що зафіксував його в офіційному тексті чинної редакції Конституції України. Як вже згадувалось, у 2014 році Верховна Рада України — як орган не тільки законодавчої, але й установчої влади — відновила дію закону № 2222. Після цього згаданий закон дійсно став «тілом» Конституції України, і це відбувалось у конституційний спосіб, а не так, як 8 грудня 2004 року. Якби на парламентських виборах 2012 року перемогла політична опозиція, то відновлення дії даного закону могло б статися раніше. Але не факт, що тоді політична опозиція пішла б на це, адже вона також мріяла про «повноваження Януковича», хоч у цьому публічно не признавалася.
По-третє, Конституційний Суд України не відновлював дію Конституції України 1996 року, а лише зробив логічне припущення про те, що визнання неконституційним закону № 2222 «означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені законом № 2222». Відомо, що припущення в українській мові є думкою про можливість, імовірність чого-небудь.
Припущення широко використовуються в праві взагалі та у конституційному праві зокрема. Навіть у Конституції України їх чимало, і вони виконують свою позитивну роль при її реалізації. У випадку ж із Рішенням від 30.09.2010 року зазначене припущення, зрозуміло, потребувало додаткових інформацій для вирішення питання про легітимне відновлення дії Конституції України у редакції 1996 року, коментарів та роз’яснень тощо. Але, повторимось, за ними ніхто з компетентних органів державної влади не звертався.
Із Рішення від 30.09.2010 року зрозуміло (бо про це немає згадки у його резолютивній частині), що сам Конституційний Суд України не наважився відновлювати дію Конституції України у редакції 1996 року, оскільки це було за межами його компетенції. Фактично припущення суду з даного питання — це не що інше як натяк, підказка парламенту, який, правда, виявився сліпим і глухим до неї. Верховна Рада України як орган установчої влади мала сама відновити її дію, але цього не зробила, і це вже була її проблема, а не органу конституційної юрисдикції.

Володимир Кампо,
член Асоціації суддів Конституційного Суду України,
кандидат юридичних наук, заслужений юрист України,
суддя Конституційного Суду України у відставці

Ваш отзыв

Ваш коментар