- Нове життя - https://nz-ir.com -

Старший брат

Цими днями виповнилося б 75 років моєму старшому братові Василеві. Йому судилося прожити недовге (помер у 53 роки), але яскраве життя. Він прийшов у Мукачево сімнадцятирічним, нікому не відомим учнем профтехучилища, а завершив своє життя секретарем, першим заступником міського голови.
Він дуже любив це місто і дуже багато для нього зробив, став його істориком. І його там любили й шанували. Але найбільше любили в сім’ї і родині, бо до всіх він був дуже уважним, завжди першим поспішав на допомогу, якщо це було необхідно. Гадаю, що цілком доречними будуть мої спогади про єдиного і дорогого брата.
Післявоєнне дитинство було нелегке: босе, голодне, безпросвітне, але ми хоч і жили тим життям, тоді цього не помічали, бо такими обдертими були всі. До школи першої та четвертої чверті ходили босими. Навіть ті діти, батьки котрих мали змогу купити своїм чадам взуття, не взували його, бо не витримали б глузування.
Ми із старшим братом Василем та сусідським маточчиним Йовшком теж не були винятком. Батько нашого сусіда загинув на війні, він його ніколи не бачив, а наш повернувся з неї з підірваним здоров’ям і прожив недовго, не дотягнув до сорока.
Та в кожного покоління дитинство цікаве й незабутнє. Походи в ліс по гриби, катання на санках, купання й риболовля на Боржаві, різні ігри, перегони й доганялки. Бувало, ми влаштовували собі бенкет – нарізали із черствого кукурудзяного чи житнього хліба домашнього виробництва маленькі кубики, повільно їх жували і уявляли, що це цукерки або калачі. Ми в це щиро вірили, й черствий хліб був нам за справжню шоколадку. А найбільшою смакотою для нас було свіже молоко із пахучим свіжовипеченим кукурудзяним хлібом.
Навіть хованки і втечі від колгоспного сторожа , який грозився забрати корову Жужію, були для нас скоріше розвагою, ніж приводом для серйозних роздумів чи висновків.
Слава Богу, життя ніколи не стоїть на місці. Поступово воно ставало ситнішим, заможнішим та й самі ми не збагнули, як почали дорослішати. Василь та Йовшка, після Імстичовської семилітки продовжили навчання в Доробратівській середній школі. Директором тоді там був рідний брат нашої матері Амброзій Биба – людина неординарна: січовик, угорський солдат, який перетнув лінію фронту і став воїном Червоної армії, знавець мов, завдяки чому був учасником Потсдамської конференції в якості перекладача. Він тоді пообіцяв матері, що буде справжнім батьком для її сина. Так воно й було. При школі був прекрасний гуртожиток, а головним вихователем для племінника був уйко.
Василь після школи спершу пішов на заробітки у східні області, а потім пішов навчатися у профтехучилище в Мукачеві, здобув спеціальність столяра-червонодеревника й працював за фахом у меблевому комбінаті. Звідси пішов у армію, сюди й повернувся. Згодом його захопив вир громадського і комсомольського життя. Вступив на заочне відділення істфаку в Ужгороді. Так і почався його кар’єрний ріст: секретар комітету комсомолу, заввідділом, другий секретар міськкому комсомолу. Потім була робота в партійному органі, банківській сфері, де займав посаду заступника директора. Не полишав і громадської роботи, був депутатом міськради, а в першій половині дев’яностих років став секретарем і практично першим заступником голови Мукачівської міськради, яку тоді очолював доробратівець Василь Ільтьо.
Вони удвох були однодумцями і добрими керманичами міста. В. Ільтьо був прекрасним господарником, а В. Ціцак – добре розумівся у питаннях громадського життя, культурі, освіті, політиці. Це вони вдвох заснували в місті над Латорицею фестиваль червоного вина, який проводиться й досі, щороку, 14 січня – в день вшанування пам’яті Василія Великого. А ще великою їх заслугою, і не згрішу, що в першу чергу мого брата, було відкриття першого вишу в Мукачеві – технологічного інституту. Брат понад тридцять разів побував у різних київських інстанціях, поки було прийнято позитивне рішення. Паралельно з цим вирішувалося питання з приміщеннями, квартирами для професорсько-викладацького складу. Це була колосальна робота, яка стала його лебединою піснею, бо до нього непомітно, але підло і впевнено наближалася невиліковна хвороба.
Крім своїх прямих обов’язків, які завжди виконував бездоганно, Василь цікавився літературою й мистецтвом, журналістикою. Його друзями були художники, письменники та журналісти міста над Латорицею. У співдружності з відомими краєзнавцем, публіцистом та літератором Василем Пагирею вони видали в 1996 році книгу «Мукачево, історія міста над Латорицею». Готувалося нове, більш повне видання, але наступного року Василя не стало.
Якою авторитетною людиною був мій брат у Мукачеві, можна було переконатися в день його відспівування: попрощатися з ним прийшли представники всіх релігійних конфесій та лідери всіх політичних партій та громадських організацій.
За Василем залишилася добра пам’ять не тільки як за високопосадову особу в місті, а й чесну, порядну людину, доброго сім’янина. Займаючи високі посади в Мукачеві, на вихідні, особливо влітку, він завжди навідувався в Імстичово. І не просто в гості до мами, яку дуже любив, а реально допомогти. Ми вдвох косили, сушили сіно, обкопували кукурудзу й картоплю, виконували всі ремонтні роботи. На роботі обидва ми були пани, але в Імстичові – звичайні роботяги.
Василь із дружиною Ольгою, яка понад тридцять років була директором другої міської школи, виростили двох синів. Обидва стали юристами. Старший, Олег, нині працює головним військовим прокурором у зоні ООС, має звання генерал-майора, а молодший Віталій – помічник-консультант народного депутата. Підростає і третє покоління – п’ятеро онуків. Старша, Юлія, – вже студентка одного з Краківських вишів.

Михайло ЦІЦАК.