- Нове життя - https://nz-ir.com -

Чи завжди вірні клятві Гіппократа?

Не хочеться безпідставно обливати брудом людей у білих халатах. Вони – представники здавна шанованої професії. І турбуються про найцінніше, що у нас є, – здоров’я, а подеколи й життя. Скільки є лікарів, котрі не одного з нас витягнули з того світу чи просто повернули, виходячи з ситуації, до певної повноцінності. І вони це робили щиро, бо для них професіоналізм і людяність – просто непорушний закон. Таким лікарям хочеться руки цілувати так, як у храмі ікону, і дякувати за них Богу. Честь і хвала тим професіоналам, котрі працюють тут і не виїхали за кордон, де могли би за свою роботу отримувати у рази більше.
Дещо про людяність і професіоналізм. От нещодавно знайомий розповідав, що у його родині молодий чоловік на квадроциклі врізався у дерево і дуже сильно розбив голову. Потрібно було негайно робити оперативне втручання. Потерпілого, після надання першої необхідної допомоги, швидко доправили до лікарні і викликали туди досвідченого лікаря із командою спеціалістів. Пацієнт був у важкому стані, і шанси вижити мав невеликі. Для початку він мусив вийти з коми. Коли хірурга спитали, скільки коштуватиме операція, він відповів, що про оплату поговорить після того, як пацієнт вийде з коми. І відразу взявся за надання допомоги. Операція тривала кілька годин. На жаль, це був той випадок, коли лікарі виявилися безсилими, хоча зробили все, що могли. За день-другий потерпілий, не вийшовши з коми, помер. Отже, як би там не було, а лікар свою роботу зробив професійно, та оплату за неї від людей так і не отримав. І він у цій ситуації, напевно, вчинив по-людськи.
Хоча у медицині є приклади, на які не хочеться закривати очі. Розуміємо, що часто лікарям доводиться за свої гроші облаштовувати кабінети, самотужки вишукувати можливості забезпечувати себе обладнанням тощо. Але є святі речі, які порушувати не можна. Одна співрозмовниця жалілася, що за померлого учасника війни в Афганістані здерли зайву копійчину. Справа в тому, що він помер у лікарні приблизно о третій годині ночі і пробув у морзі до обіду. За це довелося заплатити більше вісімсот гривень. Хоча, за словами жінки, доба перебування померлого у морзі коштує шістсот з чимось гривень. Якщо так задуматись, то ніякі пільги для воїна-афганця вже не діяли?
І кілька слів про надання групи інвалідності. Якось мав розмову з жінкою, яка законно претендувала на обмеження працездатності, бо серйозно захворіла і мала всі необхідні підтверджуючі матеріали. Коли звернулася до відповідних лікарів, у неї попросили за це кількасот доларів. Мовляв, така сума, бо треба ділитися. Варто відзначити, що призначають цю групу інвалідності на рік. Жінка мала отримувати пенсію в розмірі близько 1500 гривень на місяць. Якщо трохи зайнятися математикою, то виходить, що на рік пацієнтка отримає 18 тисяч гривень. Майже половину з них повинна віддати лікарям. Це при тому, що їй потрібні кошти на лікування. І як і за що тоді жити? Не можна не згадати і за ті випадки, коли щорічно на перекомісію ходять люди, в яких нема руки чи ноги. І вони небезпідставно запитують: «Невже кінцівка виросте?» Чому ж таким пацієнтам не призначити групу інвалідності пожиттєво? Але це, напевно, питання більше до Міністерства охорони здоров’я України та до Верховної Ради України.
Ця стаття не є посяганням на авторитет працівників усієї сфери охорони здоров’я та честь достойних лікарів-професіоналів, а спроба вказати на окремі негативні сигнали.
Не обов’язково усі ці випадки прив’язувати до нашого району, бо деякі з них відбувалися у різних куточках області.
Як би там не було, а подібні негативні тенденції у медицині потрібно все ж викорінювати!

Іван КОПОЛОВЕЦЬ