Для культурного середовища Іршавщини звичними є публікації на системній основі у щоквартальному віснику комунального закладу «Обласний організаційно-методичний центр культури Закарпатської обласної ради «Культорологічні джерела» інформаційних, методичних, аналітичних та дослідницьких матеріалів, пов’язаних із життям, історією та перспективою розвитку Іршавщини. Зробимо припущення, що цей часопис культури Срібного краю, перші числа якого «благословляв у світ» наш земляк, тодішній директор обласного МЦК Юрій Микита, продовжує і посьогодні добру традицію віддавати належне митцям та аматорам нашого району.
У першому номері щоквартального вісника за цей рік неодноразово згадуються колективи та окремі постаті культурної ниви Іршавщини, зокрема приверне увагу зацікавленого читача нарис Володимира Мишанича про «Майстра універсального обдарування» Михайла Митрика, який народився 24 жовтня 1933 року в Арданові, а помер 13 березня 1999 року.
Читачам «Нового життя» редакція пропонує передрук дослідження Марії Купарь про традиційні зразки чоловічого та жіночого одягу сіл Приборжавське і Довге.
ЧОЛОВІЧИЙ ОДЯГ ВЕРХІВ’Я
БОРЖАВСЬКОЇ ДОЛИНИ
Після 50-х років XX ст. сорочку почали шити з віскозної або натуральної фабричної тканини, яку кроїли з двох пілок, рукав прямий, у плечах закладений у складки, внизу розширений, з бахромою, комірстійка на зав’язку, або відкладний з планкою, яка застібалась на різнокольорові ґудзики, рукав зібраний на манжет. Перед сорочки, комір та низ рукавів оздоблювалися різноколірною або білою вишивкою, техніка вишивки – хрестик.
Безрукавки шили з сукна малинового, бордового кольору, кругом обшивали каракулем або штучним хутром. Оздоблювали безрукавку машинною або ручною вишивкою одноколірними нитками, мідними ґудзиками, в’юнами, сутажом, китичками з шерстяних або синтетичних ниток.
Довгі широкі штани шили з білої віскозної або натуральної фабричної тканини з двох полотнищ, між штанинами вшивали ромбовидну вставку («ластку»), у поясі стягували шнуром, внизу штани оздоблювали різноколірною або білою вишивкою, бахромою. Вузькі штани (бачмаги) почали шити із фабричної шерстяної тканини. Прикрашали такі штани по боках «лампасами» полосками чорного кольору, сутажом, низ штанів та кругом кишень теж прикрашали сутажом і полосами у формі «зігзагів».
Широкий ремінь – черес, виготовляли з натуральної або штучної шкіри, оздоблювали череси пістонами (мідні бляшки), тиснення імітували машинною вишивкою.
Тайстра шилася з такої ж тканини, як і безрукавка, оздоблювалася вишивкою – лічильною гладдю, в’юнами, тісьомками, різноколірними китичками.
Головний убір – капелюх чорного кольору, прикрашений штучною кокардою. На ноги взували чоботи.
ТРАДИЦІЙНИЙ ЖІНОЧИЙ ОДЯГ
(Приборжавське, Довге)
До початку XIX ст. у долинян, бойків і лемків Закарпаття був поширений майже однаковий комплекс жіночого одягу. До нього входили довга (додільна) сорочка, що доповнювалася фартухом, гунею, взуттям і головним убором. Уже в середині XIX ст. – на початку XX ст. в українців краю були поширені як довгі («додільні»), так і короткі («опліччя») жіночі сорочки. Вони стали основою трьох комплексів жіночого вбрання. Протягом кінця XIX – початку XX ст. на основі кожного з них сформувалося кілька варіантів жіночого вбрання. Але вони не збігаються з кордонами розселення гуцулів, бойків і лемків. (М. Тиводар, Ужгород, 2011. – С. 227).
За словами жителів села Приборжавське до Мараморошської жупи належали села від Приборжавського, до Лукова. У селі Приборжавське вишивка була набагато багатша, ніж в інших селах. Особливо відрізнялася вишивка на жіночих сорочках і фартухах.
В основі жіночого одягу тут була довга, широка сорочка («довганя»), яку ткали з конопляних або бавовняних ниток, на кожен день (тобто робочі) шилися із грубшого, темнішого полотна, а святкові – із добре вибіленого полотна. Сорочка шилась із чотирьох суцільних полотнищ («пол»).
Передня і задня пола були одинакові, прямокутного покрою, а по боках вшивали розрізані по діагоналі шматки полотнища («скоси»). Поли та рукави сшивали між собою узорчатим швом («цівкою»), у верхній частині пілочки («пазухи») сорочки вшивали шматок полотна, витканий із бавовняних ниток у чотири ничельниці. Верхню частину цієї вставки вишивали синіми і червоними нитками. Виріз горловини круглий, розріз («розпірка») ззаду, на спинці сорочки, який зав’язувався плетеними шнурками («щунками»), а з початку XX ст. – застібався ґудзиками.
Довкола круглого вирізу горловини, верхня та нижня частина рукавів збирались у дрібні збірки («морщення»), у рукави внизу вшивали прямокутний шматок полотна («розтічку»).
Круглий виріз горловини обшивали вузеньким комірцем (ошийник), який оздоблювали вишивкою (геометричним орнаментом), вишивались рукави і манжети («зап’ясники»), а також подол сорочки. До XX ст. сорочки вишивалися хрестиком або низинкою, білими або синіми і червоними нитками. У XX ст. почали вишивати різноколірними нитками геометричним орнаментом (квадратики, ромбики). Весільні сорочки шили з вибіленого домотканого полотна. Комір («ошийник») вузький, під комір вшивали вузеньке мереживо («чіпку»), пазуху ткали «перебиррю». Рукав під коміром та в нижній частині біля манжетів зібраний у дрібні збірки. Оздоблювали весільні сорочки одноколірною вишивкою, червоними, малиновими або бордовими нитками.
Поверх сорочки одягали фартух («плат») з фабричного однокольорового або квітчастого полотна. Дівчата та молодиці носили фартухи яскравого кольору (червоного, синього, голубого, зеленого), а старші жінки та бабусі – з темного (чорного) або темно-квітчастого полотна. Фартух завжди був коротший від «довгані» – сорочки. Тому нижню частину сорочки, крім вишивки, оздоблювали ще мережкою та ручним вигачкованим мереживом. Фартухи морщили у вертикальні рами, по периметру оздоблювали різноколірною вишивкою, двохсторонньою гладдю, орнамент геометричний, шести або восьми пелюсткові квіти та стилізовані стебла з листочками. Ще на фартух нашивали різні стрічки, в’юни. Кругом фартух обшивали ручним вигачкованим мереживом, пояс пришивали широкий, і теж прикрашали різними стрічками та в’юнами, підперезували сорочки і тканими поясами із покупних різнокольорових шерстяних ниток. Весільні фартухи шили з бордового або темно-червоного чи малинового фабричного полотна і оздоблювали вишивкою. На святкових і весільних фартухах вишивали восьмипелюсткові квіти.
Підперезували весільні фартухи з сорочкою («силянками») поясом довжиною 2 м, на кінцях прикрашеним китицями. У косу вплітали шнурки з помпонами і прикріплювали ззаду до пояса.
Нагрудним одягом боржавських долинян були безрукавки («кімізельки») з покупної матерії червоного, бордового кольору. Безрукавки кроїли з двох пілок, задньої і передньої. На передніх полах робили глибокий виріз горловини, а передні поли стягувались шнурками. Верхнім нагрудним одягом у дівчат і заможних молодиць була безрукавка з овечої шкіри («бунда») хутром всередину. Таку безрукавку оздоблювали вишивкою, шкіряними аплікаціями, китичками. По окату рукавів, пілки по периметру та виріз горловини обшивали оксамитом або вичиненою шкірою.
«Уйош» – жіноча куртка з ущільненого домотканого сукна білого, чорного чи синього кольору. Кроївся жіночий «уйош» так, як і чоловічий. Він мав вузенький стоячий комірець, а його передні поли не застібувались. (М. Тиводар, 2011. – с. 230). На весілля одягали у холодну пору року куртку («петек») із валяної вовни чорного кольору.
Голову покривали покупними хустками («ширінка», «плат»), жінки одноколірними, темними, а дівчата – яскравими з квітковими мотивами. Дівчата волосся заплітали в одну або дві коси, в які вплітали стрічки («пантлики»), ще вплітали шнурки з китичками. Ще на початку XX ст. дівчата на голову клали вінки з штучних або живих квітів. На весіллі молода («молодиця») голову покривала білим полотном («шлаєр»), прикрашеним мережкою з бісеру, поверх якого одягала чоловічий калап. Прикрашали калап квітами, сплетеними з часнику («кокош»), калини. Шию та груди прикрашали намистом («монистом»).
Із взуття носили постоли, а в святкові дні та на весілля – черевики («топанки») або чоботи чорного та червоного кольорів. Постоли виготовляли із волової, коров’ячої або свинської шкіри, прив’язували їх до ніг плетеними чорними шерстяними мотузками («волоками») або тонкими ремінцями («строками»). Перш ніж взути постоли, ноги обгортали прямокутним шматком конопляного полотна («онучі») або натягали в’язані шкарпетки («капчури»).
Марія КУПАРЬ.
