Версія для друку Версія для друку

БУВ, І БУВ БИ – КРАЩИМ

За родинними переказами Боднарів, того березневого надвечір’я на їх подвір’я ступив перший секретар райкому компартії. По правді, подібний візит не віщував нічого позитивного, позаяк ще недавній комсомольський лідер довжанської молоді та керівник лісопереробного підприємства перебував у немилості. Після взаємного обміну «Добривечір» давні знайомі розпочали діалог:
– Що, збирати речі?
– Збирай-збирай, Федорику, підеш директором у Заднє (до осені 1960 року Приборжавське мало таку історичну назву) на завод.
Несподіваний візит обернувся приємним сюрпризом, а по великому рахунку – вибором долі на все життя. Федір Юрійович, як то кажуть, ні сном — ні духом не думав про це підприємство. На той час він уже заочно навчався у Львівському лісотехнічному інституті, здобував фах інженера-механіка.
Хто знає тепер, чому вибір випав саме на Федора Юрійовича. Можемо тільки висловити припущення з великою часткою ймовірності, що одним із чинників було те, що Боднар входив до райкомівської партійної номенклатури і здобував вищу освіту. А на той час на Приборжавському вапнозаводі не було жодного спеціаліста з вищою освітою. Це фактори, які найбільш очевидні з точки зору сучасника в історичному ракурсі. Варто відзначити, що даний кадровий вибір виявився надзвичайно вдалим практично у всіх аспектах.
Майже на чверть століття життя Федора Юрійовича було пов’язано із цим підприємством, а також – і з селом Приборжавським.
За одне покоління
«Перетворюють в нас люди –
І край свій, і життя».
Саме так надзвичайно влучно, всеохоплююче і образно про той час написав його безмежно талановитий земляк – Михайло Машкін. Свої «пісні і танці» мав і Федір Юрійович. Якось на одному із партійних форумів у Іршаві директору Приборжавського заводоуправління будівельних матеріалів зауважили, що при хоровому колективі немає танцювальної групи.
Цілковито спонтанно Федір Юрійович відповів, мовляв, його робітники так натанцюються в плиточному цеху, що їм уже не до снаги ще й на сцені «па» видавати. І що б ви думали, невинна заувага ледь не закінчилася оргвисновками. Довелося в терміновому порядку усувати допущені недоліки в соціально-культурній сфері. Ансамбль заводоуправління будматеріалів заслужено мав надзвичайно високу професійну репутацію серед творчих колективів Іршавщини і Закарпаття.
Подумати тільки як питали з керівників лише за ідеологічну складову роботи, а який остружок знімали за невиконання плану – годі й говорити. Доречно буде зазначити, період керівництва Ф.Ю Боднарем Приборжавським ЗУБМ не було випадку, аби колектив зірвав виконання планового завдання. Від речень, правда, повіяло минулим. Але то наша історія, і від неї нічого відмовлятися.
Минувшина, історія, яка, безумовно, мала і свої світлі, яскраві сторони.
Заради об’єктивності слід наголосити на тому, що коли Федір Юрійович приступив до керівництва вапнозаводом, – це, по суті, було напівкустарне виробництво, а наступнику залишив – високотехнологічне потужне розгалужене підприємство. Живих свідків того періоду залишилося вже мало. Тим більше тих, хто так чи інакше мав причетність до заводу. У 2005-ому році до 60-річчя Приборжавського заводоуправління будівельних матеріалів тиражем 1000 примірників випустили невеликий, але надзвичайно інформаційно насичений буклет.
З нього і наведемо декілька красномовних фактів і світлин.
«Офіційні документи свідчать, що на кінець червня (1945 р.) завод став найприбутковішим підприємством в Іршавському районі (219 919 пенґовів) і нараховував 169 постійних і сезонних робітників. Нагальна потреба у вапні вела до розширення заводу. Станом на 1 грудня 1945 року тут працювали три напольні печі об’ємом на 25, 23, 30 куб. м., і до кінця року було випалено 170 т вапна».
« У роки найбільшого піднесення на заводі працювало понад 800 робітників, прибуток складав 1млн. 392 тис крб. Вироблено близько 50 тис. т вапна, понад 150 тис. т мармурової крихітки, 100 тис. т вапняної мучки, 450 тис. кв. м. цементно-мозаїчної плитки, майже 8 млн. шт. цегли.».
Федір Юрійович Боднар мав неперевершений талант організатора. Вмів найкращим чином підбирати і призначати кадри, був щирим прихильником навчання у вищих навчальних закладах місцевої молоді.
Вже згадувано про заводську самодіяльність – народний самодіяльний ансамбль пісні і танцю «Приборжавська долина», безперечно, належав до оригінальних і неперевершених родзинок у мистецькому вінку Іршавщини. Але воістину серце цього невеликого ростом чоловіка та великої людини, важко визначити, в якій пропорції і послідовності, належало після сім’ї і підприємства – футболу. З 1963-го року «Будівельник» Приборжавське неодноразово виступав і перемагав не тільки на першість району, але і області.
При цьому директорові заводоуправління будматеріалів стало добрим паротягом соціального розвитку Приборжавського. Окрім основного роботодавця, підприємство виступало ще й генеральним забудовником населеного пункту. Вкладені у розвиток самого підприємства мільйони, давали можливість рефінансувати прибутки у освітні об’єкти: за їх кошти звели дитячий садок, середню школу, автомобільний і залізничний мости через річку Боржаву. Вже не говорячи про те, що за ті роки невпізнанно змінилася інфраструктура Приборжавського, його архітектурне обличчя. Зникли звичні для середини 1950-их років довгі двокімнатні хати з сіньми і сторнадзом – їх замінили будинки «на коцку», і – з верандами.
Не слід при цьому забувати про інженерно-технічне оновлення самого виробництва. Чого вартий тільки дробильно-сортувальний комплекс, який включав у себе: цех первинного дроблення; підвісну канатну дорогу (аналогів якій ще й дотепер немає в області), дробильно-сортувальне відділення, цех по виробництву вапнякової муки і компресорну станцію. Таких комплексів на заводоуправлінні під час керівництва Федора Юрійовича Боднаря звели кілька. У кар’єрі роботи велися виключно механічним способом, постійно оновлювався автопарк.
Наступний факт є по-особливому прикметним, тим більше в сучасних умовах. У Федора Юрійовича Боднаря на той час була найбільша заробітна плата в Іршавському районі. Зауважимо лише, що залежала вона від таких чинників як кількість працюючих, їх зарплати, виконання і перевиконання планово-економічних показників.
Судячи по сьогочасним міркам, Ф.Ю.Боднар якнайкращим чином відповідав теперішнім критеріям ведення бізнесу. Звичайно, не в тому плані щодо примітивного – «урвати куш», а в тому сенсі, що ця людина мала надзвичайно розвинене внутрішнє чуття нового, здатність доручати реалізовувати плани фахівцям, що максимально відповідають необхідним вимогам. В середині минулого століття на Закарпатті був актуальним запит на ініціативних, креативних, ділових людей. Так само, як і теперішнє бізнесове середовище. Щиро віриться, Федір Юрійович, з його діловими критеріями цілком би вписався і в сучасне бізнес-середовище.
А от думка теперішнього керівника підприємства М.М.Ісака:
– Окрім позитиву у всіх вимірах, нічого іншого не можу сказати про цю добропорядну людину і директора, – ділиться спогадами Михайло Михайлович. – При ньому почалося моє становлення з керівника цегельного заводу.
Про Федора Юрійовича Борднаря з автором нарису ділилися багатьма спогадами тодішній головний енергетик заводоуправління будматеріалів Іван Михайлович Густі і найстарший довгожитель Приборжавського Іван Васильович Сабадош, який трудився на підприємстві з дня його заснування.

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар