У славних Білках важко знайти сферу нашого життя, на обрії якої не світилися б яскраві зірки із цього села. Недаремно постійний і шановний автор «Нового життя» Петра Юрійович Пітра одну із своїх книг назвав «Білки. Славетне село славетних родин». Ми, журналісти, по-особливому і з гордістю згадуємо талановитих представників рідного цеху, які свого часу золотими літерами вписали свої імена у літопис закарпатської преси радянської і пострадянської доби. Це найперше Юлія Зейкан, Олександр Сенинець, Олександр Сочка. Двоє із них по праву належать і до нашої – Іршавської родини газетярів.
Сьогодні колектив Товариства з обмеженою відповідальністю «Редакція газети «Нове життя» цілком свідомо і відповідально може стверджувати, що на білківському благодатному ґрунті джерело талантів не замулилося, не обміліло, а народило новий чистий ручай, який находить свої високі та розлогі береги. Мова про заступника головного редактора Івана Івановича Кополовця. У реченні на початку абзацу не випадково приведено повну офіційну назву нашого незалежного видання. Уважний читач знає, що колектив провів реформу районної газети. І в цьому є чимала частка зусиль і заслуга кожного з учасників цього нелегкого і непростого процесу. Іван Іванович тут на особливому місці. Довгий час він очолював нашу профспілкову організацію і чимало доклав зусиль до організаційного чину реформування комунального засобу масової інформації, яким до 2019 року залишалася наша газета.
Але заслуги і імена творчих людей не тільки в цьому, хоча організаційні моменти відіграють у творчому процесі далеко не останню роль. Її, роль, просто не видно читачеві, слухачеві чи глядачеві. Вона як опорна сітка з ниток, на якій ми спостерігаємо лицеву сторону килима. Отож, окрім не помітних оку у Івана Івановича, колеги відзначають і новий творчий злет. Хтось, може, це не без підстав ув’язати із новим статусом районки, хто-небудь, і в цьому також буде елемент справедливості, зверне все на золотий перетин віку. І ті, й інші –по-своєму праві у судженнях. Ми ж, ті, хто щодня ділить з ним хліб буденності, знаємо що це у нашого співавтора немовби у стаєра друге дихання. Його вибір журналістського шляху в житті був далеко не випадковим. Поетична натура юного білківчанина Івана Кополовця привела на початку ХХІ-го століття його у пенати відділення журналістики філфаку Ужгородського національного університету. Ще студентом він долучався до журналістського процесу, на Перечинщині. Згодом доля відкрила перед ним двері владних кабінетів. Проте кар’єра чиновника виявилася для молодої творчої особи не надто до пори.
По-справжньому він повнокровно розкриває свій талант на сторінках «Нового життя». Івану Івановичу по плечу будь-які жанрові висоти. При цьому все-таки він залишається невиправним романтиком. І це, мабуть, відчувають і спостерігають як читачі, так і герої його публікацій. Елементи теплих почуттів він гармонійно вплітає у деколи далеко непоетичні теми і ситуації. В цьому йому слід віддати належне. Що не говори, а його лірична натура попри рамки буденних хронік, чим мусить жити районна газета, бере таки верх. От ми, мабуть, і проговорилися про ту його частину натури, якою він воліє не ділитися. Іван Іванович Кополовець у нас «грішить» ще й чудовими ліричними поезіями. Але це вже друга тема, про яку ми, сподіваємося, поділитися з читачем вже з іншої нагоди, про яку потай мріє кожна поетична душа.
А сьогодні прийми, колего, наші чергові щиросердечні вітання. До них – побажання індивідуальні і колективні від
Василя ШКІРІ, Ганни КАРАБИНЬОШ, Сергія КОПИНЦЯ
і Михайла ІСАКА.
