Версія для друку Версія для друку

Іван Попович:«КУДИ Б МЕНЕ НЕ НОСИЛО ПО СВІТУ, ЗАВЖДИ ТЯГНЕ У РІДНЕ СЕЛО»

Український естрадний співак, композитор, народний артист України Іван Попович із своїми концертними виступами об’їздив майже півсвіту, однак завжди повертається у рідну батьківську домівку. Бо тут пройшло його босоноге дитинство, тут звела його доля із талановитим земляком, відомим закарпатським письменником Іваном Петровцієм, з яким разом подарували своїм землякам «Пісню про Осій». Вона вже давно стала не тільки гімном рідного села, а й всього Закарпаття, звучить майже на всіх виступах отамана Карпат (так люб’язно назвали журналісти Івана Поповича).
– Де б я не виступав, – каже Іван Дмитрович, – я завжди виконую її. Саме завдяки їй про моє рідне село знають майже на всіх континентах.
А побував І.Попович у багатьох країнах світу –Чехії, Словаччині, Угорщині, Польщі, Канаді, США, Швейцарії, Японії, Австралії… І виступав він здебільшого перед нашими земляками – українською діаспорою. То були дуже приємні і теплі зустрічі, вони співали пісні майже разом із артистом. У розмові з ними після концерту відчувалося, що вони сумують за рідним краєм, сім’єю, рідними, знайомими, мріють повернутися назад. І змушені вони були виїхати туди не і з-за гараздів. Заробітчанами стали колишні вчителі, медики, інженери, можна зустріти там і відомих художників, співаків, всі вони опинилися там неспроста. І що приємно – на концерти приходить не лише старше покоління, а й молодь – від трьох до дев»яноста років.
І майже після кожного такого турне І.Попович приїжджає у рідне село. Усе відбувається майже так, як співається у пісні Анатолія Драгомирецького, яку виконує Іван Дмитрович:»Рідна земле моя,із твого джерела я напився краси і земного тепла, і цю повінь краси людям я роздаю, знали щоб на землі Верховину мою. Де в цимбали свої сонце радісно б’є, едельвейсом цвіте Закарпаття моє».
Не віриться, що Івану Поповичу 22 квітня виповнюється сімдесят. Такий же стрункий, життєрадісний, з приязною усмішкою на вустах. Любов до народної пісні передалася йому у спадок від діда – першого осійського скрипаля. Співак гордиться тим, що продовжує славні традиції родини. У своєму репертуарі орієнтується на пісні, які співали наші батьки і діди, намагається торкнутися глибинних джерел народної творчості.
Напевно, бажання осмислити природу фольклору й привело його до Хустського культосвітнього училища. А там одразу запримітили його дзвінкий голос, який звучав дзвінко і неповторно. А ще у нього був великий потяг до музики.
Любов до прекрасного привела його в Дрогобицький педінститут. Небавом він скаже: «Можливо, я став би непоганим учителем музики в якомусь селі чи районному містечку. Та кортіло спробувати себе на сцені. Тому коли трапилася нагода перевестися до Львівської державної консерваторії імені Миколи Лисенка, я довго не роздумував – одразу подав документи».
Хтось би на його місці студіював науки, намагався бути зразковим студентом. А Іван Попович мав потребу в пісні. Отож, навчання на диригентському відділенні поєднував з роботою в клубі вузу, став художнім керівником студентського ансамблю пісні і танцю «Черемош». Із притаманною йому наполегливістю обробляв народні пісні для хору, оркестру, народних інструментів та танцювальної групи.
Про Івана Поповича заговорили не тільки спеціалісти, а й ті, хто залюбки слухали його пісні – на сцені, по радіо або просто в купе поїзда чи в місцях масового дозвілля. Тим часом гастролі по Україні, колишньому Союзі та за кордоном додавали йому впевненості у своїх творчих силах.
У1973 році був виступ молодого співака на Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Берліні. Про ті часи Іван згадує залюбки, навіть з якимось особливим піднесенням.
Це справді був мій перший успіх, неабияке визнання. Сто двадцять юнаків і дівчат брали участь у конкурсі фольклорної пісні. Я хвилювався, звичайно, серйозне випробування випало «необстріляному» студенту. Треба було пройти три тури, значить, подумав собі Іван Попович, є можливість показати все, що вмію. І тільки оголосили його вихід, а оркестр заграв мелодію рідного краю, щезло хвилювання і натхнення прийшло, коли заспівав «Вівці мої, вівці», «Сонце низенько», «Моя мила задрімала».
Дебют був вдалий. Івана Поповича було відзначено золотою медаллю і дипломом лауреата фестивалю. Як переможець конкурсу, він виступив у заключному концерті, а в молодіжному центрі Берліна звітував як молодий композитор.
Повернувся додому в гарному, піднесеному настрої. Ще б пак! Таке трапляється лише раз у житті. Тріумф спонукав молодого співака і композитора до нових творчих пошуків. При Львівській обласній філармонії організував вокально-інструментальний ансамбль «Ровесник». У ті часи колектив був досить популярний. Співака записували на радіо і телебачення, запрошували у різні міста і села України, брали інтерв’ю.
– Щоб мати особисте творче обличчя, – усміхається тепер Іван Попович, – треба співати не так, як інші. Кожна пісня повинна приносити людям радість і душевне задоволення. Необхідно, щоб її підхоплювали слухачі і співали на концерті разом із співаком.
На багатьох концертах слухачі так і роблять.
1979 року разом з Русланом Іщуком створили в Ужгороді вокально-інструментальний ансамбль «Закарпаття». У 1982 -1987 роках працював у Київському державному мюзик-холі. А в 1987 році став солістом Театру естради. Саме в цей час припадає пік його популярності — майже щодня в ефірі були його пісні «Карпатське весілля», «Василина», «Розлук не буде», «Мене радує світ».
У 1990 році прийшло офіційне визнання – йому було присвоєно звання народного артиста України. Де б він не співав: на спортмайданчику чи на сцені районного будинку культури, у палаці «Україна» – всюди зачаровує слухача своїм неповторним голосом.
А хіба можна забути виступ на міжнародному телеконкурсі «Радуга»? Весь світ облетіли музичні стрічки «Закарпаття моє», «Пісні над Львовом», «Стартуємо піснею», «Побрехеньки дядька Ничипора», відеофільми «Співає Іван Попович», «Автограф», «З любов’ю і піснею», «Осіння синява». Популярними стали його пісні «Василина», «Скажи мені», «Небо осені жде», «Розлук не буде», «Закарпаття моє», «Примиріться сини», «Розлук не буде», «Розступіться зелен – гори» та інші. Уже впродовж десятки літ співпрацює з поетами Анатолієм Драгомирецьким, Петром Слободянуком, Вадимом Крищенком, Богданом Грицаком, Левком Цимбалюком, Василем Кузаном.
Іван Попович брав участь у ХХІІ огляді народних пісень «Співи мого краю», що проходив у Бардієві, та фестивалі українців «Роде наш красний» Союзу русинів – українців Словаччини в Гуменному. Часто дарує свої пісні також жителям міста над Ужем, виступає в Мукачеві, Виноградові, Хусті, Сваляві та інших населених пунктах краю. Знаменно і те, що Іван Попович кілька років тому став організатором проведення Всеукраїнського фестивалю «Іван Попович збирає таланти».
Торік І.Поповича обрали президентом громадської організації «Світове об’єднання українських митців».
– Наша українська народна пісня останнім часом почала занепадати, – продовжує розмову Іван Дмитрович. – А в народній пісні увінчано мораль і звичаї, мужність і звитягу, сльози наречених і матерів. Хтось із мудрих сказав, що саме з пісень можна довідатися про людську душу в її найтонших достеменних переживаннях, настроях, емоційних сплесках… Пісні немовби промовляють, що народ, який співає їх і здатний на високе мистецтво, нічим не гірший від інших народів. І ніхто не має права не поважати його і не рахуватися з ним. Справжні пісні не втрачають свого значення з часом, зі зміною епох і ідеологій. Воістину, все плине, але вічними є правда, любов і краса, що стали духовною основою народної пісенності.
— Куди б мене не носило по світу, завжди тягне у рідне село, — каже Іван Попович, –Люблю дивитися схід сонця, подихати свіжим повітрям, випити свіжої джерельної води. А ще — пройтися босоніж по вранішній росі. Це справжній райський край! Восени гупають в отаву запашні груші і яблука, доноситься аромат винограду.
Люблять навідатися на чоловікову вітцизнину і дружина Марічка та дочка Соломійка, яка за освітою юрист. Є вже у Івана Дмитровича і зять, який працює фотохудожником. Та найбільше задоволення має від золотих внуків – Софійки та Іванка. Хіба є ще більша радість, ніж побавитися з ними, особливо тепер, в цю весняну пору, непередодні Великодніх свят, коли осійські пагорби, які так гарно описав Федір Потушняк, буяють в молочному цвіті.
Із ювілеєм вас, Іване Дмитровичу!

Василь ШКІРЯ.

Ваш отзыв

Ваш коментар