Версія для друку Версія для друку

ВІДЛУННЯ ІСТОРІЇ ДОВЖИНОЮ У ВІСІМДЕСЯТ РОКІВ

Як відомо, 15 березня 1939 року у Білках, а саме в цьому селі знаходився гарнізон стрільців Карпатської Січі, в урочищі Церківна Хаща розстріляли чотирьох карпатських січовиків: Василя Галаса з Лози, Василя Бровді, Петра Микитюка та Юрія Петраша.
Вдалося віднайти родичів розстріляного угорцями Василя Галаса, який очолював гарнізон січовиків у Білках. Поспілкувався з правнучкою та внуками його рідної сестри Ганни — Ганною Горзов, Марією Терпай-Кормош та Іваном Сочкою з Вільхівки й Греблі. Вони переповіли слова племінниці Василя Галаса Ганни Василівни Мелеганич-Терпай, якій він часто дарував цукерки, і вона його дуже любила. Зміст їх розповідей подаємо нижче.
Зранку того дня, коли січовиків розстріляли, Василь Галас був у своєї сестри Ганни у Греблі. Її чоловік Василь був дуже освіченою людиною, вільно володів угорською та англійською мовами, тривалий час був в Сполучених Штатах Америки. Він благав Галаса не йти у Білки, а перечекати цю хвилю натиску. Та Василь не послухався, аргументувавши тим, що ми – українці заслуговуємо бути нацією і мати право на самовизначення, яке потрібно відстояти. Він розумів, на що йде. Виходячи з дому, попрощався з родичами, бо усвідомлював, що вже більше не повернеться. Після цього пішов у Білки в урочище Церковну Хащу, де за якийсь час січовиків зловили. Начебто їх здало двоє жителів Імстичова та Білок. Впіймавши січовиків, угорські жандарми дали хлопцям визначений час, аби вибігли нагору. Хто вчасно впорається, то нібито в нього не стрілятимуть. Однак це був чистої води обман. Коли молоді хлопці дісталися гори і виконали умову угорців, їх безжально розстріляли. Тіла покотилися донизу. У дерева, біля яких вони зупинилися, забили цв’яхи. Мертвих січовиків відвезли на межу біля кладовища у присілку Новоселиця в Білках. Там на два дні їх залишили із шматками сала та хліба у ротах. Не дозволяли відразу хоронити, аби інші бачили, якщо опиратимуться угорській владі, що з ними може статися.
До речі, у той час священиком у Греблі і Лозі був угорець Панфіл Яцкович. До І світової війни він був майором. Коли він почув, що січовиків у Білках мають розстріляти, то на конях рушив туди. По дорозі голосно кричав, щоб хлопців не чіпали, однак вчасно доїхати не встиг…
Гребля була однією з перших, де визнали Карпатську Україну. У день розстрілу січовиків на Красному Полі поблизу Хуста у Греблі, а також Лозі чи не в кожній хаті було запалено свічку. На церкві замайорів синьо-жовтий прапор. Згодом, коли на храмі проводили ремонтні роботи, там гралися місцеві дітлахи. Серед них був племінник Василя Галаса Іван, який і знайшов згаданий стяг. Але потім той національний атрибут знову кудись зник.
Василь Галас працював учителем історії та директором школи у Підгірному. У день розстрілу йому виповнився двадцять один рік. Власних дітей не мав.
Родичі Василя Галаса часто збиралися на могилі січовиків у Білках і продовжують це робити і понині.
Утворення Карпатської України ще раз вкотре засвідчило, що Закарпаття – це українська земля, де живуть українці, які на той час прагнули втілили в життя свою мрію – мати соборну державність разом зі своїми кровними братами на інших українських землях. Молоді хлопці, які віддали життя за це державне утворення, золотими літерами вписали своє ім’я в історію нашої країни. Хай пам’ять про безсмертний подвиг січовиків не меркне у віках…

Іван КОПОЛОВЕЦЬ.

Ваш отзыв

Ваш коментар