- Нове життя - https://nz-ir.com -

… І сни про воскресіння України

Четверо матурантів (випускників) Ужгородської вчительської семінарії 30 травня 1938 року зайшли у фотоательє Качурека, що знаходилося на Мукачівській вулиці. Всі молоді, красиві, двадцятирічні.
Завтрашні вчителі народних шкіл рідного краю були повні енергії й сили, а головне – бажання нести в простий народ, із якого вийшли самі, світло знань.
Кожен із чотирьох юнаків, одержавши фотографію на руки, зробив на ній пам’ятний запис – коли, де і з якої нагоди це зроблено.
І ось менше ніж через рік на зворотному боці фотографії, яка належала Амброзію Петровичу Бибі з Імстичова (на знімку він крайній зліва), рука її власника вивела такі трагічні рядки: «Василь Галас, учитель. Єдиний мій товаришу! І ти загинув від кулі мадярського терориста в Білках 17 березня 1939 року. Вмер ти за волю Карпатської України. Спи солодким сном, хай сняться сни про воскресіння України!». А на правому плечі Василя Михайловича Галаса з Лози (він на знімку справа у верхньому ряду) з’явився хрест, який читач може помітити, якщо уважно придивиться.
Фотографія, яка публікується вперше, зберігалася в сімейному архіві моєї матері, рідної сестри А.П. Биби, в Імстичові. Коли він був ще живий, я неодноразово питав вуйка, що то за фотографія. Він відповідав завжди ухильно: «Про це не можна тепер говорити». Звісно, якщо цього не можна було говорити йому, директорові школи, комуністу, учаснику Великої Вітчизняної війни, фотографія ця зацікавила мене ще більше.
Тільки тепер, через роки, чітко можна собі уявити, чому такою ухильною була відповідь і чому ця фотографія знаходилася в моєї матері. Вуйко передав її своїй сестрі, простій колгоспниці, після війни, коли причетність до дій січовицького руху загрожувала ув’язненням, незважаючи ні на які заслуги, навіть фронтові.
Такий жорстокий був час. Добре, що він минув. І ось сьогодні, більш ніж через півстоліття, читач дізнається правду ще про одного нашого народного героя.
Ми сидимо із старшою сестрою Василя Галаса – Марією Михайлівною Химич в її невеликому будиночку, що на тихій вулиці Шевченка в Іршаві:
– Нас у батька й матері народилось восьмеро, – веде тиху оповідь Марія Михайлівна. Знаєте, як тоді було? Діти помирали дуже часто. І в нас малими померли два хлопчики, а Іван помер у 23 роки на заробітках у Канаді. Там і похований. Тож росло нас п’ятеро – брати Андрій та Василь і троє нас, сестер: Анна, Марія, Терезія. На теперішній час залишилися тільки ми з Андрієм. Живе він на старовині в Лозі, але дуже слабий. Сестру поховали нинішнього року…
… – Але вам треба знати про Василя… – Марія Михайлівна зганяє з очей непрохані сльози і продовжує:
– Кожен раз, коли про нього згадую, не можу втриматись. Настільки я його любила, поважала. Знаєте, яка то була велика гордість нашої сім’ї, коли Василь став учителем? Ми хоча й не були бідними, але ж ми були простими селянами. У мене тепер син – доктор наук, професор, але до нього я ставлюся більш спокійно.
Василь учився дуже добре. І в народній школі в рідній Лозі, і в горожанській у Білках. Там і порадили батькові вчителі віддати хлопця вчитися далі, допомогли знайти селянському синові протекцію. В семінарії Василь теж навчався блискуче, а після закінчення одержав направлення вчителювати у Волоське (нині Підгірне). Молодого вчителя там скоро полюбили не тільки за те, що добре вчив дітей, а й за те, що навчав і дорослих, вів із ними такі розмови, в які раніше пани-вчителі ніколи й не думали вступати з селянами.
А треба згадати й те, які це були часи восени 1938 і на початку 1939 рр., якою складною була політична ситуація на Закарпатті. Буржуазна Чехословацька держава помирала, а на Закарпаття зазіхали угорці. У самому ж краї посилилася боротьба за незалежність, яка завершилася проголошенням у Хусті Карпатської України.
Василь Галас був у гущі політичних подій, які передували цьому історичному факту. Між селянами Волоського він палко пропагував ідею незалежності й самостійності українського населення Чехословаччини. І люди йшли за ним. Але були й противники. Першим серед них був його попередник, налаштований явно проугорськи. Він підраджував місцевих людей до розправи над «великим українцем Галасом».
Попереджали Василя і вдома, щоб був більш обережним, адже вчитель при будь-якій владі залишається вчителем.
– Я хочу не лише для себе жити, а зробити так, аби всім було добре, – відповідав рідним Василь.
Коли угорці почали наступ на Карпатську Україну, щоб потопити її в крові, у Волоському таки знайшлися за горілку такі, що вирішили розправитися з молодим учителем. Йому вдалося втекти. В Ільниці Василеві перев’язали рани, але він пішов не додому, а в Білки. Тут, у гімназії (за короткий час існування Карпатської України в Білках дійсно плідно працювала перша на Іршавщині гімназія), розміщався невеликий гарнізон стрільців Карпатської Січі. Бійцями його були молоді хлопці-галичани. Позаяк Василь Галас був місцевим, знав краще обстановку, він і прийняв командування гарнізоном.
Основні сили угорської армії кинули в першу чергу на Хуст, де йшли вперті бої на Красному Полі. На Іршавщині 16-17 березня з’явилася не регулярна угорська армія, а тільки команда «Собод чопот» – профашистської терористичної організації, яку офіційні угорські власті використовували для чорної, брудної роботи.
…Інформатори «Собод чопота» дали знати про січовицький гарнізон у Білках. Всіх хлопців заарештували й повезли під гору Городище, трохи нижче, де нині присілок, який носить назву Семихатки. Крім бійців січовицького гарнізону, терористи забрали й голову білківської «Просвіти» П.Ю. Фірцака та гімназиста Івана Черешню. Спершу всіх жорстоко побили, оголосили ворогами Угорщини і святостефанської корони й повідомили, що всі будуть піддані смертній карі через розстріл. Здійснили його в урочищі Церківна Хаща. Тепер там стоїть греко-католицький хрест.
…Про що думали молоді хлопці під Городищем у останні хвилини свого короткого життя? Про себе? Про своїх матерів? Напевно, що думали. Але вони думали і про матір-Україну, яку не зрадили навіть ціною власного життя.
…Василеві скомандували по- угорськи:
– Тікай!
Він побіг. Знав, що це останні його кроки в житті…
– Слава Україні! – почувся закличний його голос.
…Відлуння голосу Василя перебила стрілянина. Куля влучила йому прямо в голову….
Навіть мертві борці за Україну були ненависні угорським окупантам… Вони у своїй тваринній жорстокості запихали їм у мертві роти хліб і сало. При цьому викрикували:
– Їжте мадярський хліб і мадярське сало і знайте, що віднині командуємо тут ми!.
Це було 17 березня 1939 року. Розстрілу того дня якимось чудом вдалося уникнути тільки голові «Просвіти» П.Ю. Фірцакові, а гімназиста І.Черешню так побили, що він отямився тільки через кілька годин. Повернувся П. Фірцак додому тільки через два дні сильно побитий.
…Тіла чотирьох розстріляних січовиків привезли на підводі в Білки і скинули на межі кладовища в Новоселиці. Протягом двох діб вони лежали на межі біля дороги: хай всі бачать і бояться.
Хтось дав знати батькам у Лозу, що Василя Галаса убито.
Знедолений батько пішов з надією забрати тіло сина. Та де там. Ледве вдалося одержати дозвіл на те, щоб обмити його тіло, перебрати в чисту одежу і поховати в домовині.
…Їх поховали разом чотирьох. На жаль, довгий час ніхто не знав ні імен, ні прізвищ трьох інших героїв білківського січовицького гарнізону.
Пам’ятник на спільній могилі, де виписано тільки прізвище В.М. Галаса, з’явився десь на початку 80-их років ХХ століття, і то крадькома, як каже М.М. Химич, бо колись і згадувати не можна було про брата. Це могло нашкодити дітям, які вчилися у вузах. Причому в написі на надмогильній плиті свідомо зроблено помилку в даті смерті: щоб не здогадалися деякі занадто «пильні».
Так уже сталося, і кожен розуміє чому, що протягом довгих років про білківських героїв знало дуже обмежене коло осіб, але на могилі розстріляних щороку, 15 березня, та й не тільки того дня, зявляються квіти. Їх приносили білківські вчителі-пенсіонери: О.І. Фірцак, М.П. Поп, брати В.П. і О.П. Фірцаки, вчителька-пенсіонерка з Приборжавського М.П. Куло, рідні В.М. Галаса. Вони й допомогли авторові цих рядків у написанні матеріалу, за що висловлюю всім велику вдячність.
За останні роки приходять на могилу та місце розстрілу січовиків представники влади та громадських організацій.
* * *
Пророчі слова Амброзія Биби, доброго друга Василя Галаса, що винесено в заголовок, тепер стали реальністю. Україна, за волю якої віддав своє життя досі безіменний герой, дійсно воскресає. Тож і хочеться закінчити словами пісні про Україну:
Боже, Україну бережи,
Господи, помилуй нас!
Михайло Ціцак.