Версія для друку Версія для друку

Педагог за покликанням

Вона обрала собі професію ще зі шкільної парти. А вже у далекому 1975-ому році після закінчення Мукачівського педучилища Марійку Сідлар направили вчити у с. Вишково, що на Хустщині. У тій школі здебільшого діти знали тільки угорську мову. Котрі знали українську, ті були перекладачами і вчительці, і однокласникам. Словом, її там полюбили і за доброту, і за вміння якнайглибше подавати знання.
Та через півроку Марію Михайлівну вже переводять у рідний Осій у школу на Млаку, де тоді був директором П.М. Потушняк. Спочатку там була вожатою, далі вихователем групи продовженого дня. І тут заслужила повагу як від колег, так і від дітей.
У 1976-ому Марія Михайлівна єднає свою долю зі скромним юнаком Ю. В. Урстою. Він багато в чому допомагав молодій дружині, аби лише не було на неї великого навантаження. Сам же щоранку поспішав на Ільницький дослідний завод, де працював майстром.
Через три роки знову перевели: на цей раз у школу в присілку Лази. І тут діти відразу до неї «прикипіли». Вона ніколи не піднімала свій голос, до кожної дитини могла знайти особливий підхід.
М.М. Урста розуміла, що потрібні більші знання в педагогіці. А тому вступила в Дрогобицький педінститут, який з відзнакою заочно закінчила у 1991 році.
Запитую вчительку: «Чи мала важких учнів?». Відповіла: «Таких нема. Бо ж кожна дитина має свій характер, і його треба відчути. Ось був Іванко Юріна. Його тільки не зачіпай. Мав відкрите серце, правдивим хотів бути. Якось на перерві каже: «Маріє Михайлівно, слухаю вас, слухаю, та ніяк не можу того ділення зрозуміти, щось не йде в голову». Тихо, розважливо пояснила кілька разів – і пішло. Нині Іван у Москві живе, свою сім’ю має. Часто запитує в батьків по телефону, як його вчителька мається.
Або ж недавній випадок. Подивилася з класу у вікно і побачила: лежить на землі дівчинка, а навколо хлопчики її обступили. Вибігла надвір, щоб дізнатися, що сталося. А це була Марійка Староста з першого класу.
– Марійко, ану вставай, що сталося?
– Я – наречена, мене мають украсти, – схопилася і сказала дівчинка.
– Ну, грайтеся, тільки чесно, – зауважила.
– Ось і не можу сказати, що є важкі діти, – мовить вчителька. – Треба кожну дитину зрозуміти як особистість, приголубити, погладити по голівці так, як кожна мама це робить.
Чим далі – програми не з легких. Не раз доводилось повертатись до старих підручників, щоб більш доступним для учнів став матеріал. З 1997 року навчання йде за новою програмою, але важливість у тому, аби діти краще розуміли написане.
Раніше вчителька вела клас по 3-й, а зараз і 4-ий, випускний. Отже, коли учні відчують, що її уже не буде з ними у 5-ому класі, майже плачуть, бо так до неї звикли.
Сорок чотири роки М.М. Урста вчить пізнавати світ своїх підопічних. З них 40 – в Осійській ЗОШ І ступеня, що в присілку Лази. Ще коли прийшла сюди, директором школи була Г. Ю. Сенина (уже покійна). Потім і їй доручили очолювати школу з 2005 по 2011 роки. Зараз – А.І. Матіко. Молода, врівноважена, енергійна. А новачків навчає і її дочка Анжеліка Іванівна. Тиха, скромна, щира.
… Трохи зазирнемо в минуле. Початкову школу у присілку Лази почали будувати вже в далекому 1953 році. Тяжко будувалася тоді. Ветеран війни, доброволець (уже покійний) Д.В. Звонар кіньми возив камінь на фундамент, який збирали у потічку Широкий. А після роботи селяни на чолі з І.І. Магурським (вже покійний), били стіни з глини по верстях. Сам же Іван Іванович дах на школі, двері й вікна поробив (прекрасним майстром був). Зараз на школі вікна й двері пластикові.
Багато років вчить тут і О.М. Староста, Г.Д. Андрішко, В.Д. Бажів. Гурпу продовженого дня веде Я.П. Савко. Дивиться за порядком О.І. Ковач. Всюди чисто, акуратно, приємно. Колектив надзвичайно хороший, дружній.
Ще скажу: М.М. Урста дуже любить квіти. Біля їхнього будинку, що в Черничковиці, вони квітнуть від ранньої весни до глибокої осені, починаючи від тюльпанів, гладіолусів, айстр. А зараз милують око різноколірні мальви, орхідеї, різдв’янка та інші. А одного разу просто так посадила 15 троянд, то всі прийнялися і радують неповторним виглядом і запахом перехожих. Цю любов до квітів прищепила їй, як і сестрі Євфимії, їхня мама, Йолана Іванівна Сідлар (уже покійна), котра довго трудилася в лісництві, а потім у ланці в колгоспі.
– Квіти дарують радість, надихають, додають сил, – говорить Марія Михайлівна. Своїх онуків теж наставляє любити природу, незбагненну, несказанну. І школярів цьому навчає.
З батьками живе син Віталій з дружиною Тетяною та вже з їхніми синами Віталіком та Іванком – студентами Ужгородського національного університету.
Навпроти через вулицю побудувалися дочка Євгенія з чоловіком Ярославом (на жаль, сильно травмувався за кордоном, ще не може ходити). Трьох діток виховують: шестикласницю Ангелінку, третьокласницю Марійку та першокласника Юрчика. Євгенія Юріївна – теж вчителька, викладає хімію в Ільницькій школі-інтернаті.
– Діти – наші квіти, – так кажуть педагоги мама і дочка. Тож всіх себе віддають як своїм онукам та дітям, так і тим, котрих ведуть у світ знань. Успіхів обом.
Ганна Ляшко,
с. Осій

Ваш отзыв

Ваш коментар