- Нове життя - https://nz-ir.com -

Розстріляна ікона Богоматері – головна реліквія Свято-Михайлівського Імстичівського монастиря

На трасі Іршава – Довге, біля повороту на Імстичово, погляд кожного чіпляється за рекламний щит древнього Імстичівського монастиря. На одній його половині можна побачити будову святої обителі, а на другій – ікону Богоматері Марії з маленьким Ісусом на руках. Якщо ви зупинитеся, то помітите у верхній лівій частині дві кульові пробоїни, а ще одну – знизу.
Хто і коли насмілився стріляти в Богородицю та її земну матір? Про це і читайте нижче.
Коли з’явився цей образ у монастирі і хто його автор, достеменно ніхто не знає, але фахівці, що його оглядали, стверджують, що йому років 150. Виконаний він олійними фарбами у дерев’яній рамі. Розмір його вражає: висота – два метри, а ширина – один.
Діва Марія, що тримає на руках свого Сина, зображена в повний зріст у натуральну величину. Довгий час вона стояла у монастирській церкві збоку від олтаря. Знаменитою вона стала у трагічні дні березня 1939 року, коли незалежну державу – Карпатську Україну в крові потопила озброєна мадярська орда. Для варварів навіть свята обитель стала лінією фронту.
Щоб відтворити події 80-річної давнини, посилаюся на свідчення очевидців тих подій – Павла Бибу, Юрія Урсту та його дружину Магдалину. Всі вони вже у кращих світах, але я записав їх спогади, коли вони були при добрій пам’яті.
Отже, Павло Биба, 1913 року народження:
– Я вже був жонатий, тож треба було думати про ґаздівство. Пішов рубати вільху на зруб для хліва на березі Боржави. Було це через пару днів після розстрілу чотирьох січовиків у Білках. Запримітив, як дорогою з Довгого рухається колона мадярських гонведів у супроводі, як мені здалося, танка. Я не був тоді обізнаний із військовою технікою,та згодом дізнався, що це була самохідна артилерійська установка, на озброєнні якої була гармата та кулемет.
Дійшовши до дороги, що веде в Імстичово, колона повернула і рушила прямо в село та не зупиняючись, піднялась на пагорб, де знаходиться монастир. Голосно бабахнула гармата, затріщали кулемети, почулися постріли з карабінів. Весь шквал вогню був спрямований на монастир. Піші воїни оточили всю будівлю монастиря, а самохідка, виламавши міцну дубову браму, зупинилася на монастирському дворі.
Напад на монастир здійснювався за всіма правилами військової тактики під час штурму фортець. Обстрілявши зовнішній периметр монастиря, військові, після того як САУ увірвалася на подвір’я, теж сунулися туди. Виламали головні двері церкви й почали стріляти прямо по олтарю. Тоді й дісталися три кулі святій реліквії. Потім увірвалися в монастир. Двері келії відчиняли чоботами й кидали туди гранати.
Далі звернемося до свідчення Юрія та Магдалини Урстів, які жили зовсім близько під монастирською горою, (1919 та 1925 р.р. народження).
– Напад на монастир був спровокований одним корчмарем, як помста ігумену о. Петру Котовичу. Він був великий борець за тверезість і дуже допікав тим, які торгували палинкою. Та мадярам він сказав, що ігумен ховає в монастирі січовиків. Це була правда, бо через Імстичово відступали ті хлопці, які прийняли перший бій із мадярами поблизу Кивяжда (Кам’янського). о. Петро допоміг їм із одягом та провізією. При наближенні військової колони січовики та й більшість монахів повтікали в гори. У монастирі залишилися тільки двоє молодих монахів та ігумен, заховавшись у підвалі. Мадяри легко знайшли їх, і, як злочинців, виштовхали прикладами карабінів на двір. Не перестаючи знущатися погнали їх униз схилом. о. Котович був людиною огрядною, посковзнувся. Тоді солдати почали його котити, як колоду. При цьому голосно реготали і кричали «Січ-банда». Внизу місцевий житель Іван Добра ледве умовив мадяр дати теплі речі нещасним, бо одягнені ті були благенько.
Усіх бранців відправили в Іршаву. Молодих монахів випустили через пару днів, а о. Котовича відправили в Мукачево.
Його визволив єпископ Олександр Стойка, але порадив не повертатися в Імстичово. Через надійні канали о. Котовичу допомогли емігрувати в Канаду, де він і жив до останніх своїх днів.
– Отець Котович, за походженням галичанин, був дуже розумною і освіченою людиною, – говорив колись мені Юрій Урста. – Ось подивіться, це наша сімейна реліквія і показав «Молитвеник християнської родини». Укладений він о. Петром Котовичем ЧСВВ і виданий 1931 року в Ужгороді.
Рівно через десять років над багатостраждальною іконою нависла нова біда – безбожна комуністична влада закрила монастир. Її врятували вірники нижньої церкви, яка стала православною і сорок років зберігала її в себе, поки в новітні часи монастир знову не відкрив свої двері.
– Спочатку наша реліквія знаходилася в церкві за олтарем в святая-святих, – каже нинішній ігумен Василіянського монастиря о. Павло Кречун. – Але церква наша невелика, а вірників багато. Тому спостерігаючи значні температурні перепади, що негативно позначаються на полотні ікони, подекуди, особливо посередині, фарба почала лущитися. Щоб зберегти дорогу для нас реліквію, ми облаштували для неї окрему келію, яка служить і приймальною для гостей. Тут стала температура, картина розташована так, щоб на неї не падали сонячні промені, а доступ до неї відкритий завжди.
– Зверніть увагу, – наголосив молодий ігумен, – жодна із трьох куль не попала ні в Богородицю, ні в її сина. Це – справжній промисел Божий. Його рука відвернула, сила Його мислі спрямувала всі кулі у тло картини.
Ініціатор та підбурювач нападу не знав усієї правди про українське підпілля в ті дні в Імстичові. З Хуста через гори й ліси до голови «Просвіти» Петра Петрашка прибув його побратим – депутат Сойму Карпаської України, сільський голова Білок і голови сільської «Просвіти» Іван Ігнатко. П. Петрашко жив у центрі й повів свого друга до Степана Білинця, що проживав у віддаленому присілку Бистрий. Там І. Ігнатко провів кілька місяців. Вдалося тоді сховатися й вижити побратиму розстріляного Василя Галаса – Амброзію Бибі, керівнику місцевих січовиків Михайлові Стецю.
Та все ж у 1942 році у мукачівському «Ковнері» були ув’язнені голова сільської «Просвіти» Петро Петрашко, його сестра, вчителька Єлизавета, котрі сповна зазнали фізичних тортур та моральних знущань з боку мадярської влади, яка і думки не допускала про українську приналежність нашого краю.
***
Шановні подорожні! Побачивши при повороті на Імстичово інформаційний монастирський щит, загляньте сюди, не пошкодуєте! Каскад церков що піднімається від центра села до монастиря нагадує Малий Єрусалим чи Лавру. Така назва вже міцно прищепилася до нашого села, де живуть добрі й щирі люди, які постійно моляться щоб у світі панував мир, злагода, добро і благодать.

Михайло ЦІЦАК,
с. Імстичово.