- Нове життя - https://nz-ir.com -

ТКО ПОКУШАВ ТОГО ХЛІБА

Подібних мені верстників було чимало. Чоловіки батькової гілки у родині майже всі без винятку пройшли сувору школу шабашки*. І це при тому, що в селі діяло Приборжавське заводоуправління будівельних матеріалів, була робота в місцевому радгоспі-колгоспі імені Горького, де окрім сільськогосподарського напрямку, ефективно займалися виробництвом, із відповідними робочими місцями, цехи підсобних промислів, в яких трудилося чи не більше місцевих жителів, аніж у полях та на фермах. Варто додати до цього переліку установи і заклади соціально-культурної інфраструктури, що функціонувала на той час практично в кожному середньому та великому населеному пункті району. Чимало робітників та інженерно-технічних працівників щодня доїжджали в райцентр або в інші села. До чого такий детальний перелік? Все пояснюється доволі просто – це була розгалужена система зайнятості населення. В інших місцевостях вона могла мати дещо відмінну, від описаної, структуру, але без особливої принципової різниці. На три з лишком тисячі жителів села – припустима мережа сфери зайнятості.
Однак, навіть при таких можливостях працевлаштування, у закарпатських селах, в тому числі і в рідному Приборжавському, існував прошарок мешканців, які були зайняті переважно на сезонних роботах. Вони гуртувалися в бригади по 5-7 чоловік, але нерідко що й по 10-12. Географія їх маршрутів пролягала від центральних і східних областей України, через балтійські республіки, Кубань, Сибір, Казахстан – інколи, аж до Далекосхідних районів СРСР. Віддаленість місць роботи та її специфіка – намагання максимально використати теплу пору року – неодмінно давалися взнаки і на способі життя шабашників, так тоді називали заробітчан, які практично півроку бували відірвані від сім’ї. Проте, як не дивно, при цьому в абсолютній своїй більшості сім’ї зберігали свої зв’язки.
Радянська влада, майже як і в кожному аналогічному випадку, з однієї сторони максимально використовувала потенціал такої багатотисячної, якщо не мільйонної дешевої робочої армії, а з іншої – лукаво формувала негативне реноме її представникам.
А у земляків не раз зривалося, швидше із заздрісного, аніж із прихильного язика:
– Тко покушав того хліба, тот дома за зарплату робити не буде. Так, ніби в Сибіру гроші лопатами гребли, тож нерідко і за гостьовим столом можна було почути у відповідь:
– Сибір великий і лопат там багато.
Від другої половини 1950-их і майже до середини 1980-их цей працьовитий західноукраїнський люд успішно і, відзначте, добровільно заміняв радянській владі мільйони сталінських ГУЛАГівських зеків. Вони розбудовували неозорі сибірські простори.
Після невеличкої кількарічної перерви тисячі безробітних закарпатців ринулися по-новому облаштовувати грошовиту Москву. Невтомні руки сучасних заробітчан залишили свої відбитки в хоромах і палацах: від Бринцалова – до Лужкова та й теперішніх олігархів теж. Пережили рекет, облави федеральної міграційної служби, побори митників і знущання транспортної поліції. Проте в рідні оселі між далекими горами текли «зелені» ріки, що обертали коловорот часу, який розлуку з любов’ю у декого молов на ще міцнішу опару, а в інших – почуття перетворював на задушливу пилюку. Комусь «зелені» хвилі прибоєм зводили ошатні оселі, а декому – солоно заливали горлянку.
Кількарічна гібридна війна обмілила та значно перенаправила міграційні трудові потоки зі Сходу – на Захід.
У це зимове для земляків-заробітчан міжсезоння довелося зустріти двох давніх знайомих молодих жінок (ще одна прикмета сьогодення – у країнах Східної, Центральної та Західної Європи представниць нашої прекрасної половини чи не більше ніж чоловіків), які колись працювали в одній із установ райцентру. Від обидвох почув категоричну думку про відсутність бажання повертатися на попереднє місце роботи вдома:
– Навіть якби і запропонували таку ж саму зарплату, – стверджувала Оксана, – і, видно, побачивши відвертий вираз здивування на моєму обличчі, продовжила, – я там комфортно вписана у післяробочий простір, а чого варті наші дороги, громадський транспорт… Мабуть, тільки гачок минулого у роботі в закладі культури не дав зірватися матюку з гострого язичка миловидної жінки.
То ж чому несолодкий хліб УЖЕ ТЕПЕР закордонного заробітчанства не вертає додому цвіт нації?

Михайло ІСАК.