Версія для друку Версія для друку

Довга дорога в далечінь

У Дунковиці Кенези з’явилися майже два століття тому, як майстри, що споруджували Свято-Миколаївську церкву, котра й нині є головною святинею села. Всі називали цих майстрів мадярами, та і прізвище їх правильно писалося тоді Кенийз. Чи були вони мадярами чи ні, достеменно невідомо, але їх потомків, котрі поженилися й залишилися в селі, ще донедавна називали мадярами.
Один із нащадків цього роду – Юрій на початку двадцятого століття одружився з місцевою дівчиною Гафією, і мали вони одинадцятеро дітей. Дев’ять із них виросло – чотири брати і п’ять сестер. Та сталося так, що всі вони виїхали із села, й на тому обійсті, де вони зростали, живуть зовсім інші люди.
Найстарший син Гафії та Юрія Кенезів – Іван ріс дуже тямущим, тому місцевий вчитель порадив батькам віддати сина в горожанську школу, яка знаходилася в Білках. Хоч як було сутужно, бо підростала інша малеча, але Іван таки закінчив горожанку. Перед випуском батьків запросили у Білки. Ті стривожилися: що таке?
Коли прибули, директор зустрів їх привітно:
− Знаєте, для чого я Вас запросив, − почав розмову, − Ваш син такий розумний, що будете мати гріх, коли не пошлете його вчитися далі. Порадив, щоб Іван учився в Мукачівській торговельній академії – найкращому на той час навчальному закладі краю. Батькам дав на руки вже готові письмові рекомендації.
Повернувшись додому, батьки раділи і горювали, але, врешті, вирішили: «Краще злидні, ніж гріх перед Богом за загублену доля дитини».
Іван вчився дуже добре, старався ще й підробляти, щоб не бути тягарем для батьків. Академія була демократичним закладом, а керував нею український патріот, згодом прем’єр-міністр Карпатської України Августин Штефан. Тут панував український дух, яким юний Кенез був обізнаний ще з горожанки, бо вчителями там були такі ж українофіли як Петро Світлик, Марія Петрашко, Іван Пуйо та інші.
Коли настав жовтень 1938 року й міста Ужгород, Мукачево та Берегово відійшли до Угорщини, академія переїхала в Севлюш (Виноградів) і там продовжувала свою діяльність аж до середини березня 1939 року. Складні це були часи, вихованці не тільки вчилися, а й опановували військову справу на випадок нападу на Карпатську Україну угорського війська. Коли цей час таки настав, молоді патріоти рвалися у бій, але їх стримували наставники, мотивуючи це тим, що нема ні зброї, ані досвіду, а противник – вишколений і озброєний.
− Ви потрібні нашому краю живими, − пояснювали молоді старші педагоги. – Прийде час, і ви ще послужите нашому народу.
Було прийнято рішення про евакуацію. Пішки, часто під обстрілом та погрозами місцевих мадярів, колона студентів та викладачів рухалися на Іршаву – Довге – Кушницю – Сваляву – Поляну – Порошкове – Перечин. Там перейшли кордон із Словаччиною, де і продовжили навчання. Там Іван захистив диплом і залишився працювати. Додому йому шлях був закритий, бо його, як «січака» зразу заарештували б мадяри.
Боявся Іван повертатися додому й тоді, коли Закарпаття стало радянським, бо знав – каральні органи нової держави ставляться до січовиків не ліпше за мадяр. А коли дізнався, що в Празі заарештували президента Карпатської України Августина Волошина, твердо вирішив пробиватися на Захід. Опинився в Німеччині в таборі для переміщених осіб. Там і зустрівся із представником австралійської влади, які запропонували поїхати далеко-далеко на земний континент.
Згодився, поїхав. Відразу дали роботу. Коли вже мав кошти, закінчив економічний факультет в одному із вишів Сіднея, який став для нього рідни містом до кінця днів. Там зустрів землячку Василину з Міжгірщини. Створили сім’ю, народився син, якого назвали Олександром.
Глава сім’ї успішно працював за фахом, викладав у технологічному інституті Сіднея, захистив науковий ступінь і став професором.
У Сіднеї діяла і діє велика українська діаспора. Професор Кенез брав у її роботі найактивнішу участь. У своєму середовищі вихідці із України почували себе як удома. Додому рідним ніколи не писав, хоч думав про них кожного дня. Не хотів наражати їх на неприємності, добре знав, які порядки панують у тоталітарній державі. А родина вважала його пропалим безвісті.
Першу звістку про себе він подав наприкінці 1990 року, коли Україна стала незалежною державою.
Це був лист сестрі Й. Ю. Мигович, яка проживала в Арданові, найближче до Дунковиці. Всі інші брати й сестри жили в Берегові, Мукачові та Великому Березному.
Та сталося так, що сестра цього листа не прочитала,бо прийшов він у день її смерті.
За життя вона завжди стверджувала, що її брат Іван – живий. Відчувала це через пильну увагу до себе із боку тих органів, які знали все. А була вона вчителькою німецької мови.
Іван Юрійович Кенез, професор із Сіднея, прожив понад 80 років. Так і помер на чужині, бо у часи незалежності, через стан здоров’я, не наважувався долати таку далеку дорогу. Кілька разів на Закарпаття навідувався його син Олександр – греко-католицький священик.
***
До речі, двоюрідний брат І. Кенеза – Майкл Кенез, який народився у США під час Другої Світової війни був військовим льотчиком, воював у Європі, здійснив понад 100 бойових вильотів.

Михайло ЦІЦАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар