Версія для друку Версія для друку

«… БО У ГОРАХ ПОЧАТОК ЇЙ – ДЖЕРЕЛЬНА КРИНИЦЯ»

В кутку при вході, біля дверей, у Софії Василівни ще й досі стоїть стара «Зінґерка»*. Жінка жаліється, нема кому відремонтувати.
З нею у господині пов’язана і сумна сторінка в житті.
У кімнаті вона того дня сиділа за швейною машинкою і через вікно побачила, як в сторону Кушниці проїхав автомобіль із сином у кузові. Той був без шапки. Подумала, мали рубати бука, невже порубав руку і повезли його, не дай Боже, в дільничну лікарню. Попросила невістку піти дізнатися, що там сталося. А невдовзі до хати прийшла лікарка Ботош із медсестрою:
– Гафіє, в районі епідемія дизентерії, треба вам упити цю таблетку. Та й доньці також.
І лише потім їй сказали, що в лісі помер її чоловік – розпукла підшлункова залоза. Іван Юрійович Бісьмак двадцять чотири роки пропрацював лісівником. Пішов зранку на роботу, і через чотири години його мертвого привезли. І дотепер жінка не втомлюється повторювати, якби там не було сина, думала б, що вбили чоловіка. Пам’ятає свій страшний крик. А все інше – тільки зі слів рідних та сусідів.
Вони в житті ніколи не сварилися. Бувало, вип’є покійний Іван Юрійович, Софія Василівна починає дорікати другого дня, то він тільки просив: «Вибач, знаю що недобре зробив…».
Побралися вони за короткий час. Жили по сусідству. Хлопець на початку грудня, після армійської служби, без довгих залицянь запропонував дівчині вийти за нього заміж, а вже на м’ясниці – зіграли весілля. Минуло кілька місяців, і молодий Іван Бісьмак зібрався на заробітки на шахти в Кривий Ріг. Вона ж, молода жінка, за зароблені ним гроші зуміла організувати будівництво глинобитної хати. Взагалі, вона все життя трудилася і трудиться до сьогодні. На кілька років Софія Василівна було виїхала в Кривий Ріг разом з чоловіком, але не витримала без рідних гір. Повернулася. А разом з нею і коханий. Роками трудилися разом у лісокомбінаті. Він лісівником, замінивши батька Юрія Михайловича, який, повернувшись із радянського концтабору, у 1947-ому році започаткував династію лісівників-Бісьмаків. Її тепер успішно продовжує, маючи майже тридцять років трудового стажу, син Софії Василівни – Дмитро Іванович.
Софія Василівна пригадує різні періоди свого життя. Коли шістнадцятирічною юною дівчиною розпочала працювати у садівничій бригаді тоді ще Кушницького лісокомбінату:
– На третій рік я вже була бригадиркою. А садили ми тоді по 16 і по 24 гектари.
Такі площі в той час у лісі суцільно вирубували.
Як одні із трудних, але кращих років свого життя, її спогади линуть в урочище Липовий. Навіть у ці вже поважні роки, Софія Василівна 1940-го року народження, не може, аби хоча б кілька разів на тиждень не побувала там.
– Хто не розуміє в селі, то дорікають, – ділиться жінка зболеним, – всіх грибів не узбираш. Всіх не визбираю, та й підзароблю трохи, а мені – то відпочинок душі. В молодості то все моє було: ягоди, гриби, ожина. Соком березовим добре заробляли.
З радістю перелічує ті далекі труди-заняття. На двадцяти шести сотках вирощували городину, тримали корови, годували бички.
– Тепер ходжу тими вершками, гриби збираю: то або молюся, або вірші складаю.
Саме в ці дні, коли випала щаслива нагода познайомитися з цією дивною жінкою, читав щоденники чудового російського письменника Бориса Вікторовича Шергіна (1893 – 1973), то ж коли побачив абзац, не зміг утриматися, бо один в один сприйняв наступні рядки, як про Софію Василівну:
«Для творческой натуры не беда, если, скажем, неладно со зрением или там ноги худо передвигаются. Горе, когда такого человека перестало охватывать состояние радости. Когда осеняет тебя радость. Хватаешь любой огрызок карандаша, лист оберточной бумаги, спешишь не сронить бы ее. Я как-то пошел поглядеть не отвязалась ли лошадь. Напахнула эта радость. Я карандашиком на стволе белой березы давай записывать эту памятку».
Цих людей розділяли тисячі кілометрів, епохи і абсолютно різний соціальний статус. Проте їх об’єднує творче натхнення, яке властиве неординарним творчим особистостям, незалежно від того, чим вони займаються в житті.
Свою біографію і декілька віршів верховинка-броньківчанка написала, немовби несвідомо слідуючи далеким щоденниковим записам Шергіна – на зворотній стороні старої, ще радянського виробництва паперової шпалери.
При всій своїй недосконалості, складені Софією Василівною куплети, абсолютно належать до поезії. У них є та натхненність красотою рідного краю, що Божим промислом відзеркалюється у душі далеко і не кожного із нас, смертних, художнє сприйняття світу. Її творчість – як зворотна сторона молитви.
Опираючись саме на такий підхід, ми і публікуємо два віршовані тексти Софії Василівни Бісьмак.

Михайло ІСАК.

Україно…

Україно, Україно,
Будеш добре жити,
Тільки треба наших панів
У Дніпрі втопити.

Україно, Україно,
Рідна наша ненько!
Ти зробила сиротами
Не одне серденько.

Наші пани утікають
В сусідні держави
Спасти свої мільйони,
Які у нас вкрали.

Вони зерно десь вивозять
Задля свої слави
Людям хліба не старчає
І все дорожчає.

Наші пани обіцяють,
Що вже добре буде,
А стаждають-голодають
Нещаснії люде!

***
Україно, Україно,
Рідна наша мати.
Ми навіки знедолені,
Мусимо страдати.

На роботу за границю
Мисимо ходити.
Треба сім’ї годувати,
Діткам треба жити.
Книжки, зошити до школи,
Треба купувати.
Бідна мати гірко плаче,
Не мож ради дати.

Жінка плаче нема мужа ,
В дітей нема тата.
Його вбила на Донбасі
Ворожа граната.

Він загинув на чужині,
Нема допомоги.
Загинули карі очі
І чорнії брови.

Гори Карпати

Ой гори, гори ви мої,
Зеленії Карпати.
Я вас люблю понад усе,
Бо так веліла мені мати.

Тече вода, тече вода
Із зелених гір – у Тису.
Такі красиві гори у нас,
Я їх ніколи не залишу.

Тече вода, тече вода,
Аби купались діти,
Щоб оздоровились вони,
Аби ніколи не хворіли.

Тече вода, тече вода
Чиста, як зірниця,
Бо у горах початок їй –
Джерельна криниця.

Ваш отзыв

Ваш коментар