Версія для друку Версія для друку

Одіссея діда Василя

Мій дід Василь народився в другій половині дев’ятнадцятого століття на горі Грунок у сім’ї переселенця з під Попрада Міхала Ціцака. Там, у тісній хатині, яка, власне, і хатою не була, а плетеною круглою мазанкою з дверима, зростало семеро хлопців і дві дівчинки. Як не дивно, але всі вони виросли, бо прадід, хоч і не був заможною людиною, але мав стабільний заробіток, адже був людиною рідкісної професії – друтарем.
Що це за професія сучасному читачеві треба пояснити. У дев’ятнадцятому столітті та ще й на початку двадцятого їжу варили в глиняних горщиках – рябунах, бо металевий посуд, через великі ціни був недоступний простому люду. При високій температурі глиняні горщики тріскалися, тому їх, відразу після придбання, обплітали металевою сіткою. Робили це майстри-друтарі, які тоді були у великій пошані.
Найбільш вправними такі майстри були в східній Словаччині, зокрема в околицях Попрада. Там їх було багато, тому мій предок, у пошуках місця де було менше конкурентів, прибився аж у Імстичово, де і пустив коріння, одружившись із дівчиною Оленою з родини Ковачів. Видно вони дуже любилися і шанувалися, народивши дев’ятеро дітей.
Вони зростали міцними, здоровими. Всі сім братів відслужили цісарську службу. За тодішнім правилом батьки, які виростили сім і більше солдатів мали право на аудієнцію у самого цісаря Франца-Йосифа. Коли на цю церемонію запросили старих Ціцаків, прадіда Міхала вже не було серед живих, тому на зустріч з цісарем вирушила прабабуся Олена із сином Василем, моїм дідом. До Відня й назад їхали поїздом безплатно.
В резиденції цісаря Гофбурзі зібралися й інші родини. Імператор вийшов до них при всіх регаліях, подякував за доблесних вояків і зник, як передавалося в нашій родині «за фіранкою». Прабабуся майже не бачила цісаря, бо при його появі впала на коліна як перед святим.
У пошуках кращого життя більшість із багатодітної родини покинула рідне село. П’ятеро братів та одна сестра виїхали до Америки й ніколи звідти не повернулися. Ще одна сестра вийшла заміж у Будапешті. Мій дід теж побував у Америці, але повернувся додому. На зароблені гроші купив чималий, зарослий тереном шмат землі у Левоші. Розкорчував його, посадив сад, збудував хату. Це була перша в селі хата мурована із саману (вальків) і вкрита мідяницькою черепицею. Одружився із дівчиною із сусіднього Лукова Магдалиною Лях. За рік до війни у них народився син Іван.
Почалася Перша Світова війна і цісар почав збирати на неї своїх доблесних вояків-резервістів. Але із сімох Ціцаків на місці залишилися тільки двоє – мій дід Василь і його молодший брат Михайло. На фронт забрали обох – тільки одного на Західний, другого – на Східний.
Мій дід попав у окопи на Східній Галичині, недалеко від кордону з Російською імперією. Спочатку на передовій було відносно спокійно, велася тільки перестрілка, та коли командування взяв у свої руки російський генерал Брусилов почалося справжнє пекло. В одному із боїв коли росіяни пішли в рішучий наступ, дід Василь опинився в полоні.
Довго-довго товарні вагони із полоненими айстро-угорськими солдатами тяглися просторами України, а потім – Росії. Висадили їх аж за Уралом, у Омській губернії. Там їх усіх віддали у відання Сибірської компанії, яка займалася усім – шахтами, заводами, лісорубками, будівництвом доріг тощо. Працював там на різних роботах, поки його не помітив місцевий ґазда (кулак). Той відпросив діда у військового начальства і зробив його власним батраком. Правда, поводився з ним людяно, бо дід, який пройшов Європу й Америку, був людиною обізнаною, майстерною. Його господар учився у свого батрака. Єдине, що дошкуляло дідові – низька культура, антисанітарія на тлі великого багатства.
Коли в Росії грянула революція десь через рік докотилася вона і до сибірської глибинки. З’явилися революціонери і в тому селі де мешкав мій дід. Господар боявся цих людей, бо знав – його не пощадять, бо був багатим. Але все добро, стверджував дід, було нажито чесно, власним трудом. А ті, що записалися в революціонери, були лайдаками й пияками.
Одного дня озброєна трійка вершителів нового порядку таки навідалася у двір «кулака». Батрак заховав свого господаря у, здається, найдальшому закапелку, але місцеві добре орієнтувалися й швидко його знайшли. Вони пояснили господарю: знають що добровільно своє добро він не віддасть, тому, аби не заважав тут же, у дворі, розстріляли чоловіка.
−А ты, недобитый австрияка, − звернулися вони до ошелешеного діда, − возьми и закопай эту сволочь!
Все пройшло так дуже швидко, що дід не зразу зрозумів, що сталося. А «революціонери» ніби нічого й не сталося, спокійно почали грабувати обійстя мертвого господаря.
Дідові стало лячно й дико на душі. В думках він спів ставляв себе із щойно застреленим господарем. Десь там, далеко в Австро-Угорщині, де була його садиба, за мірками цих «борців за справедливість» і він був для них класовим ворогом, бо мав пристойну хату, хлів і, худобу, добрий шмат землі й навіть кілька соток лісу (не знав він тоді, що через сорок років більшість із цього добра забере влада з якою він стикнувся вперше на сибірській землі).
Поховавши свого господаря і друга твердо вирішив: за всяку ціну треба звідси тікати. З великими труднощами добрався до Омська, де було управління полоненими. А між ними теж була смута. Чехи і словаки об’єдналися в Легію, вороже ставилися до червоних і пробивалися на Далекий Схід, а мадяри стали, в основному, на бік червоних. Були серед них і наші земляки. Дід не пристав ні до кого, вирішив пробиватися додому самотужки.
Дуже складний це був час. Громадянська війна: одного дня при владі «білі», наступного – «червоні». У величезній країні панувала анархія, розруха, бідність і голод.
Більше року тривала дорога додому. Як згадував згодом дід, побував він за цей час і в міху і в айстрі, не раз був за волосину від смерті. Та віра в Бога, постійна молитва, величезне бажання побачити сина й дружину вберегли його.
Цілих шість років бабуся Магдалина нічого не знала про чоловіка, сама не розуміла: вдова вона чи заміжня жінка. Малий Іван, котрому був тільки рік, як батько пішов із дому, не зразу признав свого родича, спочатку навіть обурювався, що той його повчає, виховує.
Живим повернувся із Італійського фронту і молодший брат Михайло. З різних кінців світу посходилися уцілілі на війні сусіди й почалося мирне життя в Чехословацькій республіці. Вона відрізнялася демократичним устроєм, діяли численні партії. У Левоші, де проживав мій дід, найбільше було прихильників комуністичної партії. Вони кликали до себе й діда та той рішуче відмовив, аргументуючи тим, що він бачив комуністичну «правду» в ділі й ніколи не пристане на їх бік.
Він став аграрієм, але це заважало йому мирно жити із сусідами-комуністами. Двоє з них – Андрій Васько та Петро Ціцак були його кумами, а з Антоном Ляхом вони вскладчину передплачували газети й журнали. У церкві Різдва Пресвятої Богородиці дід довгий час був куратором і заохочував сусідів, у тому числі й комуністів, ходити до святого храму.
Помер дід Василь у розпалі Другої Світової війни – 1943 року. Так уже сталося, що його єдиний син у цей час був на фронті, а три роки перед тим померла бабуся Магдалина. Тому над його труною із рідних стояли його молода невістка, моя мати Йоганка, брат Михайло із дружиною та двома дочками і родичі моєї матері. Відспівування куратора провели в церкві.
Наступного року в молодій сім’ї Ціцаків появився первісток, якого назвали Василем, мій старший брат. Помер він у віці 53 роки і похований у Мукачеві.
А на початку цього року в Левоші, на обійстя яке 120 років тому започаткував дід Василь, народився хлопчик і теж Ціцак. Назвали його в честь прапрадіда – Васильком.

Михайло ЦІЦАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар