Присілок Ковбасово у Білках відомий хоча б тим, що тут розташована школа І-ІІІ ступенів №2. На її території знаходиться гарний спортивний стадіон. Саме тут, коли дозволяє погода, у вихідні і свята вирують справжні футбольні баталії. Збираються поціновувачі цієї гри мільйонів, демонструють свої фінти, відточують техніку. Ясне діло, що майстерність тут не та, що, скажімо, в київського «Динамо». Та, можливо, за шквалом емоцій, запалом, волею до перемоги мало чим поступаються столичним футболістам. І якби це поле вміло говорити, то розповіло б, скільки тут голів-красенів забито, скільки ударів таких по м’ячу виконано, від яких просто перехоплює подих, скільки б футбольних зірок різного рівня засяяло, якби доля не розкидала цих білківчан по заробітках. Вистачає і палких шанувальників любителів поганяти м’яча. Багато хто з них зробив для себе певне відкриття, вбачаючи у своїх тих чи інших односельцях своєрідну легенду футболу. Так і з’являються білківські Марадонни, Фігу, Роналду, Зідани і т.д. І ці такі сільські спортивні «хрещення» потім приживаються за ними. Та хто і де б не був, повертаючись на цей стадіон, відчуває, що щось змушує зарухатись найтонші фібри його душі, адже все це до болю знайоме і рідне, а позитив, отриманий тут, за жодні гроші не купиш. Мабуть, на їх серце в той момент навертається якась ностальгія за класним футбольним минулим, але ж і пробиваються промінчики надії і на не менш сонячну й втішну перспективу, коли це поле знову оживатиме величезною кількістю голосів уболівальників, адже їх справу продовжують представники теж досить перспективних і талановитих нових поколіннь.
Цей стадіон ще з дитинства став улюбленим місцем відпочинку для Петра Поп’юрканича. Коли знаходилась вільна хвилина, він частенько сюди навідувався разом зі старшим братом Іваном. Той вже багато з ким із місцевих хлопців товаришував, тому Петра тут сприйняли як свого. До слова, коли брати дивилися по телевізору футбол, то всі вдома знали, що їх чіпати не можна, і таке захоплення цією грою поважали. Хлопці уважно спостерігали за спортивним видовищем, аналізували, а потім на полі і самі обов’яково що-небудь пробували із побаченого втілювати в життя. Якось так Петро і почав розуміти, що футбол для нього, із простого заняття під час відпочинку, переріс у захоплення, якому хотілося приділяти все більше уваги. Та, мабуть, найбільше не стримував радості від цього батько. Він всіляко сприяв синові. Не без його допомоги незабаром дев’ятирічний білківчанин вже влився в ряди Іршавської дитячо-юнацької спортивної школи. Тут у хлопця помітив задатки до футболу і певні напрацювання тренер Іван Іванович Староста. Відтак почалася їх тісна і плідна співпраця. Що наставник радив, Петро уважно слухав і, як то кажуть, мотав на вус, а потім застосовував на практиці. Тому тренер не тримав його на лаві запасних, а частенько брав на обласні змагання, аби надійно захищав честь школи. Маленький білківчанин старався не підводити.
– Мені дуже подобалось брати участь в обласних змаганнях. Я міг порівняти свій рівень з іншими однолітками. Бачив, у чому сильніший, а також, – над чим ще потрібно працювати. Коли повертався додому, завжди ділився свіжими і цікавими враженнями із батьком та братом. А мама не втручалася в наші «чоловічі» справи, хоча у всьому підтримувала мене, – з трепетом пригадує тепер Петро.
Кілька років, проведені в ДЮСШ, запам’ятаються йому на все життя. Це був своєрідний професійний футбольний старт, виховання командного духу. Там хлопцеві вдалося відчути свій потенціал. Відтак його залюбки взяли в юнацький склад команди Білок. Доручили бути правим півзахисником, бо помітили, якщо він на цій позиції, то й воротарю спокійніше, й суперникам важче підібратися до воріт. Нападники з інших команд часто скаржилися, що Петро схожий на непробивну кам’яну брилу, його дуже важко обійти з м’ячем. А свої ж іноді з цього приводу жартували: «Хлопці, ми в тільняшках». І не дарма, адже в його часи юнацька команда Білок двічі ставала чемпіоном району, а один раз «вигризла» третє місце. Ще рік він відіграв у вже дорослому складі команди односельців. Багато чого тут просто не встиг зробити, бо «покликали» до війська.
До речі, Петро в контексті розмови часто згадує батька. У ці моменти в нього на обличчі з’являється щира усмішка. Каже, що батько відвідував усі матчі, які відбувалися в Білках за участі сина. Це завжди додавало впевненості у власних силах, окрилювало, адже за його діями на полі спостерігала рідна людина. Батько потім після кожного поєдинку давав свої поради, бо хотів, щоб син ріс професійно.
Повернувшись з армії, хлопець продовжує займатись улюбленою справою, адже не уявляє свого життя без футболу. Його запросили на місце центрального захисника до іршавської «Бужори». Тут білківчанин міцно тримав позиції оборони два роки. Один сезон грав також за довжанську «Боржаву». Варто відзначити, що обидві команди представляють район на обласному рівні. Тому і вимоги до гравців уже серйозніші. Та це Петрові труднощів не додало, а навпаки – певним чином загартувало, в подальшому підштовхнуло до успіху. Помітним рядком у його футбольну біографію вписаний 2016 рік. Саме тоді Кам’янське і Заріччя грало в Лізі чемпіонів Закарпаття. Білківчанин представляв команду Кам’янського, яка тоді «прорвалася» аж до фіналу. До перемоги вони підібралися вкрай близько. На жаль, у фіналі програли футбольному клубу ім. Федора Медвідя з Мукачівщини. Та попри все, це таки був достойний виступ і серйозна заявка на лідерство.
А як же він зазвичай готувався до футбольних поєдинків? Зізнається, що в суботу перед недільним матчем традиційно тренувався. І не дозволяв собі якогось розважального відпочинку, а також після розминки мав бути повноцінний сон, щоб набратися сил й енергії.
Має Петро уявлення і про закордонний футбол, бо стикався з цим на практиці. Кілька разів приїжджали угорці в село, то грали з ними. А потім їздив до них в Угорщину, де теж відіграв кілька товариських матчів. Це було таке перше наочне знайомство із закордонним футболом.
Доля склалася так, що довелося бувати на заробітках у чеському місті Ріхнов. Аби не втратити форму, тут на вихідних ходив пограти у футбол. Чехи побачили його навички і, належно оцінивши, запропонували місце у своїй місцевій команді. Хлопець охоче погодився, адже розумів, що і такий досвід не буде зайвим. Петро каже, що там футбол на значно вищому рівні, ніж у нас. Якщо ти ним займаєшся професійно, то можеш за це прогодувати сім’ю.
Як не крути, а влада там більше повертається обличчям до цього виду спорту. У них кращі умови, належне фінансування, регулярні тренування. Він переконаний, що у нас теж є чимало перспективних хлопців, які займаються футболом, але з ними потрібно працювати, створювати для них спортивний комфорт. Можливо, у цьому плані могла б бути більш відчутною централізована державна підтримка. І тоді б точно потім не виникало проблем із формуванням гідної збірної. Взяти хоча б, для прикладу, у нас в районі. Хороших футболістів вистачає, але доводиться їздити їм на заробітки, тому улюблену справу доволі часто мусять полишати.
Ось зараз триває підготовка до зимової першості району. Петро разом із батьком є серед тих активістів, які готують футбольну команду Білок до участі в цих змаганнях. Хочеться, щоб хлопці достойно виступили. Для цього докладатимуть усіх зусиль. Розповів, що з власного досвіду знає, для того, аби стати хорошим футболістом, потрібно ще собі це ставити за мету, чимало працювати над собою, досягати поставлених цілей, бути амбітним у хорошому сенсі цього слова. Варто відзначити, що минулої зимової першості ФК «Білки» дійшли до фіналу, де на стадіоні в с. Довге у впертій боротьбі поступилися місцевій команді, яка грає на обласному рівні, з рахунком 2:1.
Не втримався і запитав у нього, хто є його футбольним кумиром. Він, не задумуючись відповів, що найкращим і неперевершеним на сьогодні вважає Мессі – гравця іспанської Барселони. Цього футболіста називають одним із кращих усіх часів. Має чимало нагород та рекордів. Заслужив визнання мільйонів.
До слова, про нагороди… Петро, коли грав за білківську команду, двічі ставав кращим захисником на районному рівні. Каже, що тих відчуттів словами не передати. У перші секунди, коли про це оголошують, перебуваючи під враженнями, просто не можеш вимовити й слова. Він теж має багато медалей та кубків. Буває, переглядає їх вдома, прокручує в пам’яті ті яскраві миті, які довелося пережити на футбольному полі, і думає, що все це перекреслити одним махом, пустити за вітром не можна. Твердо себе переконує, які б доля не робила сюрпризи, а футболом він продовжуватиме займатися іще й надалі . Віриться, що попереду у нього ще багато висот.
Іван КОПОЛОВЕЦЬ
На фото: Петро Поп’юрканич обробляє м’яч
