- Нове життя - https://nz-ir.com -

ЧЕРЕЗ ОБ’ЄКТИВ ДУШІ

Професія журналіста завжди належала до числа публічних. У цьому плані не стали виключенням для нас і десятиліття радянського періоду, коли з високих компартійних трибун на представників цієї однієї із найдревніших професій сипалися чи то лестощі, чи то заяложені образи-штампи як лайки. Не в теперішньому значенні «лайкати», а в тому, звичайному, для людського побуту – виматюкатися: «бійці ідеологічного фронту»; «акули пера». А ще газету, згідно ленінських заповітів і настанов, сприймали «… не тільки як колективного пропагандиста і агітатора, але й колективного організатора…». Нехай вибачить мені сучасний, тим більше, молодий читач, проте наступна фраза, з якої так хотілося розпочати цю розповідь, стане незрозумілою.
Фотокореспондент Петро Костянинець із журналістської плеяди нашої районної газети мав серед різних верств населення тверду характеристику найбільш вільнодумного і незаанґажованого із працівників «Нового життя». Це при тому, що йому, як і всім його колегам, майже завжди доводилося погоджувати з адміністрацією та партійними «вождями» різного штибу героїв свої публікацій.
Кожен із пишучих, творчих працівників редакції мав своє реноме у середовищі читачів. Слід також зауважити, що воно рідко коли з плином часу змінювалося у масового передплатника Іршавського «Нового життя». Це було як авторитет, фірмова бирка, тавро, клеймо, — це кому вже як судилося. Хоча задля справедливості варто все-таки визнати, народ майже ніколи не помилявся: він же скаже – як зав’яже. Хтось інтуїтивно відчував, були такі, що й здогадувалися,а подехто, – це із близько вхожих у творчий колектив, просто знав: Петро Михайлович в основному накидував скелет текстовок до фотоматеріалів, а вже образну «мускулатуру», саме тіло нарощували журналісти. Не завжди і не з усіма так було, але було. Інколи, особливо, коли готувалися тематичні сторінки, зверталися до Петра Михайловича: мені б портрет, тут би композиційна підійшла, а, може, маєте що-небудь із ліричною ноткою? Відмову, надзвичайно рідку, треба було «заслужити». Таких серед колег майже не спостерігалося, бо ж він старався, попри непрості характери і немалі амбіції майже кожного без винятку зі своїх творчих товаришів, підтримувати хоча б рівні, якщо не дружні взаємини.
При цьому обов’язково мусимо наголосити на серйозній несправедливості, що її регламентував редакційний штатний розпис: посада фотокореспондента належала до технічної категорії працівників. І це носило не просто дискримінаційний характер у морально-психологічному плані.
Проте тільки той, хто не знав характер цього мудрого, підприємливого і ініціативного чоловіка, якому доля практично ніколи не стелила килимових доріжок, помилково міг припустити, що він змириться з таким станом справ. Метикуватий, про яких нерідко говорять, чоловік не без голови, він не міг не знайти шлях, який би вів до належного добробуту сім’ї, родини. Десятки літ вдома в себе плідно опікується чималою пасікою. А ще у більш молоді роки активно і систематично надавав населенню фотопослуги. До прикладу, виготовлення альбомів випускників шкіл, колективні фотографії в дитсадкових групах і таке інше.
В один період це кваліфікували як нетрудові доходи, що як мінімум тягло з собою неприємності адміністративного характеру. Та Бог милував. А на додаток, не зустрів на цій стежині у житті того, хто б надмірно «проявив пильність». Береженого і Бог береже, але ж і шила в мішку не втаїш., — доводилося щоразу мати справу з десятками, якщо не сотнями людей. Кожному у душу не заглянеш.
Люди довіряли йому, а він так само їм.
Мабуть, на тій струні довір’я Петро Михайлович і знаходив шлях до своїх творчих відкриттів.
Тоді «Нове життя» виходило у світ тричі на тиждень. Можете повірити – то був, умовно кажучи, «млин», жорна якого крупили все. Але і при такому невмолимому потоці він, як і кожен із колег-журналістів, час од часу в коловороті буднів виходив на маяк, що світив добрим його ім’ям для читачів. Такі репортажі, інформації, замітки, статті, кореспонденції, нариси, інтерв’ю можна було створити лише тоді, коли автор знаходив безпосередній контакт із героєм свого твору. Петру Михайловичу це вдавалося. По-особливому це виявлялося у індивідуальних портретах. Не слід при цьому забувати, що не всі із нас фотогенічні, дехто просто не любив фотографуватися, а хтось не бажав себе бачити на сторінках газети, яка на той час була органом райкому КП України і районної ради депутатів трудящих із морально-етичних чи політичних переконань. А фотокореспонденту редакційне завдання виконати слід неодмінно. Тож лише особистий людський контакт допомагав у подібних ситуаціях.
Зате і такою не те, що славою, а широкою популярністю, мабуть, ніхто із нас, пишучих журналістів, не користувався у жителів району. І знаєте чому? Все дуже просто. Він особисто повинен був спуститися у забій шахти «Ільницька» з бригадою прохідників, піднятися на полонину Кук, де випасалися тисячні отари Кушницького радгоспу «Зоря комунізму», в які нерідко «вписувалися» і вівчарські овечки із кізоньками, та встигнути у поле на обідню перерву до комбайнерів, до яких водночас завітала і агітбригада місцевих культпрацівників.
Редакційні планерки ніколи не обходилися без неодмінного «гудзоватівського» нагадування про географію і жанрову різноманітність. Тож якщо ті, чиїм інструментом служило перо чи друкарська машинка, могли добути навіть «гарячу» новину телефонним дзвінком, то Петро Михайлович такої можливості був позбавлений апріорі. Навіть у ті скрутні часи, коли редакція не мала можливості, правда, не через свою вину, виготовляти кліше*. А випустити хоча б один номер районки без ілюстрації – значило по великому рахунку розписатися у своїй профнепридатності. Вихід знайшли наскільки простий, настільки просто геніальний: в цехах друкарні та й по редакційних кабінетах тоді ще можна було знайти десятки, якщо не сотні старих, недавніх кліше, або таких, що через певні причини не були використані і не «пішли» на переплавку.
Їм і було вирішено дати друге життя.
Отож, знов-таки фотокореспонденту Петру Костянинцю доводилося виходити на зв’язок зі своїми героями. І не просто виходити, а пересвідчитися: що той чи та живі-здорові, продовжують трудитися на тому самому робочому місці і т.д., і т. п.
Все наведене вище – мізерна частка, можливо, навіть далеко не та, яку б хотів згадати у ці ювілейні дні сам Петро Михайлович. Ми дозволили собі із багатої його творчої біографії вибрати чомусь саме ці епізоди. Наскільки це коректно?.. Попросимо вибачення про всяк випадок.
Далеко неповною стане наша розповідь, якщо не сказати, що в рідкісних випадках фотокореспондент «дозволяв» собі братися за перо. То були без перебільшення по-справжньому талановиті творіння. Вони могли набувати як малих літературних форм, так і займати цілі полоси. Через окремі, для більшості непримітні, деталі він міг передавати характер людини, за фактом підмічав явище, тенденцію.
Вже було згадано, що йому багато хто довіряв. Він умів і не втратив до цього часу викликати на відвертість, ставати у розмові з ним довірливим, коли не боїшся поділитися найпотаємнішим. Переконаний – це у Петра Михайловича вроджена риса, а не набута властивість, хоча, може, професія де в чому і вдосконалила її. Тому він, припускаю, у свій час володів і найбільшою кількістю наших особистих таємниць у редакційних буднях і святах.
Діафрагма його душі, серця, на відміну від об’єктивів на його фотоапаратах, відкривалася на долю секунди, а настільки, аби людина змогла поділитися найбільш сокровенним.
Хочеться нагадати лише одне, що найбільш сокровенним для фотокореспондента Іршавської районної газети «Нове життя» Петра Михайловича було і залишається надзвичайно трепетне ставлення до своєї дружини Марії Василівни, своїх доньок Оксанки і Наталки, а вже відтак на зятів Юрія і Михайла та внуків Павла, Оксанки, Максима і Назара.
***
Такими вони були роки Петра Михайловича у колективі районного часопису.
Зробивши тисячі, якщо не десятки тисяч кадрів не «цифрою», а звичайними механічними фотоапаратами, сам він практично залишався за кадром. Навіть на рідких загальних колективних редакційних знімках. Тож, аби хоча б деяким чином компенсувати таку, погодьтеся, несправедливість, пропонуємо читачам своєрідну персональну фотосесію людини, що дивилася на цей світ через об’єктив своєї неординарної душі.

Михайло ІСАК.