Версія для друку Версія для друку

ГОЛОКОСТ: НА ПЕРЕХРЕСТІ ПАМ’ЯТІ

Запам’яталося з раннього дитинства: Мигаль Млаковий, так поміж собою прозивали сусіда і родича Михайла Дурду, при скрутних та безвихідних життєвих ситуаціях збирався та їхав у Мукачево — до Йосі. Згадати, аби він повертався звідти без допомоги або розради, – не можу.
Вже підрісши, неодноразово чув від нього:
– Няньо їх у оборозі прятав.
Пройшли десятиліття. Практично не залишилося живих свідків тих трагічних подій. Безтурботна молодість з її незборимим зануренням у коловорот буднів і свят та устремлінням у майбутнє відтіснила на потім необхідність письмово зафіксувати безцінні спогади свідка депортації євреїв (жидів) із села та сина ймовірного праведника світу:
Morgen, morgen nur nicht heute
sagen alle faulen Leute.*
Про подібні ситуації чув також від доброї пам’яті Дениса Денисовича Добри. Цей благородний чоловік, істинний християнин спромігся на моральний подвиг: на особисті кошти встановив дві меморіальні дошки на залізничній станції в Іршаві та на будівлі загальноосвітньої школи в рідному Імстичові землякам-євреям, яких мадярські окупанти в рамках нацистського «кінцевого вирішення єврейського питання» спочатку вивезли в Берегівське гетто, а звідти – в концтабори, переважно в Аушвіц (Освенцім). Із десятків, сотень багатодітних родин юдеїв в рідні села Іршавщини повернулися рідкі одиниці.
Серед таких була і Лілія Якоб, якій пощастило вижити у таборі смерті. Попри усі жахіття, у тій маленькій дівчинці не знищили бажання жити та непереборну цікавість до навколишнього жорстокого світу. Знайдені нею в еСеСівській казармі фотографії через роки стали відомими всьому світу як «Альбом Аушвіца» або «Альбом Якоба Лілі».
Серед бійців Радянської Армії, які визволяли в’язнів цієї фабрики смерті, був і її доброволець, наш земляк із Греблі Василь Васильович Рацин. Можливо, вони й бачили одне одного, світ широкий та тісний, але ж –незнайомі, і їхні життєві стежини не пересіклися.
Як нитка густої запашної домашньої олії, протечуть десятиліття життя: державно-ідеологічне замовчування трагедії древнього народу, через якого світ отримав Христа, що віддав себе на смертні муки заради спокутування гріхів людини, трагедії масового кровопускання, і це свідчило про єдину сутність природи різних за формою тоталітарних режимів – один творив зло, інший вдавав, нібито нічого не відбувалося. Їх батьки ховали своїх сусідів-євреїв, діти несли у майбутнє про те пам’ять, онуки встановлюють пам’ятники. Відрадно, що серед кількох із цього ряду в Закарпатті – один у наших Білках, відкритий три роки тому у квітні 2016-го року за участі високоповажних державних ос іб – Державного секретаря управління Прем’єр-міністра з питань європейських справ, члена президентської трійки Міжнародного альянсу зі вшанування пам’яті жертв Голокосту Токач Саболч, Генеральних консулів Угорщини в Ужгороді і Берегові Йожеф Бугайла та Ендре Саліпскі.

Цей вантажний вагон вузькоколійки, вщерть забитий клумками і тілами, за мить стане на перехресті пам’яті народів, представники якого століття до того співжили по-різному, осібними общинами, але ніколи між ними не пролягала прірва смерті.

Михайло ІСАК

Ваш отзыв

Ваш коментар