Майже в центрі Іршави височіє велична споруда Свято-Іллінського православного храму. Це найбільш культове приміщення в районі. Всі знають, що ініціатором, організатором і, практично, виконавцем (головним виконробом) тут був протоієрей о. Михаїл Юрина. Він є і головним настоятелем цього храму. Це, безперечно, найголовніша в житті духовного пастиря справа, який несе послух священнослужителя уже понад сорок років.
А починав свою життєву дорогу юнак із гірського Осою як і всі ровесники: школа, робота, ДОСААФівська автошкола, армія і знову робота. Влаштувався водієм автобуса в автопарк, любив свою роботу, поважав пасажирів, мав авторитет серед колег. Зарплата теж влаштовувала, злагода була і в сім’ї. Та чогось йому не вистачало. Згодом зрозумів сам: його тягне до Бога, до служіння Йому.
Подав документи й успішно здав вступні іспити в Одеську духовну семінарію. Коли повернувся додому, навколо його вчинку здійнялася справжня буря – як такий дисциплінований і цілком позитивний спеціаліст міняє роботу на семінарію?
Його вмовляли, обіцяли все, аби тільки не йшов учитися. Та крапку на цьому несподівано поклав тодішній голова райспоживспілки, член бюро райкому партії Давид Якубович, котрому було доручено провести бесіду з М. Юриною.
− Михайле, ти справді хочеш бути священиком, − запитав Д. Якубович?
− Це моє тверде рішення, − відповів М. Юрина.
− Тоді знаєш що? – повів далі бесіду Давид Олександрович, − купуй квиток і відразу відправляйся в Одесу. Поки прийдеш на перші канікули, все переминеться. Просто зникни чимскоріш із очей. Ти знаєш чиїх.
Тут треба зауважити, що Давид Олександрович, хоч і був комуністом, але в приватному житті – правовірним іудеєм, який глибоко в душі розумів поступок Михайла Михайловича і, напевно, схвалював його.
− Мабуть було щось співчутливе до мене і в душі тодішнього першого секретаря райкому Анатолія Червінського, який і послав до мене Давида Якубовича, − згадує нині о. Михаїл.
– Кажу це тому, що разом із о. Василієм Ігнатом нам довелося відспівувати А.Й. Червінського, коли його проводжали в останню путь. Такі, бачите, житейські перипетії.
М.М. Юрина послухав пораду представників райкому й відбув до Одеси ще до початку навчання. Його прийняли радо, та й справа для нього знайшлася підходяща: ректором семінарії був нинішній митрополит Одеський Владика Агафангел, який відразу взяв Михайла своїм особистим водієм, адже новоспечений семінарист мав права першого класу.
Але не все пройшло так безхмарно. Вдома залишилися дружина семінариста – Йолана, яка працювала продавцем у коопунівермазі. Взялися й за неї, майже змушували написати заяву на звільнення. Знову втрутився той же Давид Олександрович, і все стихло. А коли його не стало, довелося таки розрахуватися.
− Ми з дружиною не держимо зла ні на кого, − оцінює ту ситуацію о. Михаїл тепер. Бо і здоров’я у неї було підірване хворобою, а вдома підростали три сини, за якими треба було доглядати. А ще комусь відразу стало комфортно, бо в колективі більше не було «матушки». Завжди були люди, які вислуговувалися перед вищими. Така їх порода.
Роки навчання пролетіли швидко. Михайло Михайлович вчився успішно, поєднуючи це із обов’язками водія єпископа.
Першим його приходом було Арданово, та прослужив він там недовго, бо єпископ Савва направив його у Великі Ком’яти на Виноградівщину. Село це величезне, а церква чи не найбільша на Закарпатті. Молодого священика скоро полюбили, здобув він авторитет і серед священнослужителів району. Незабаром став благочинним Виноградівського благочиння.
Авторитет о. Михаїла Юрини у В.Ком’ятах був настільки великий, що на початку 90-х років його обрали сільським головою села. Це був безпрецедентний на той час випадок на Закарпатті – при владі ще були комуністи, а в найбільшому селі Виноградівського району сільською громадою керує піп! Це стало провозвісником кінця ери комунізму.
Однак, із ним мусили рахуватися, бо за священиком була велика сила – народ. Тоді йому вдалося «вибити» ділянку в самому центрі Виноградова під православний храм, що став окрасою райцентру.
Сказати, що М.М. Юрину дуже любили і поважали в В. Ком’ятах буде замало. Після легалізації греко-католицької церкви і у цьому селі були певні розходження у питанні віросповідання вірян, але вони згуртувалися навколо священика і сказали: − Як ви, так і ми!
− Я присягався одній церкві, − відповів тоді о. Михаїл, − і буду їй вірний до скону. Так у В.Ком’ятах все залишилося без змін.
о. Михаїл любив свою паству, але його тягло додому, тим більше, що в Іршаві від придбав старий будинок, реконструював його, перетворивши у зручне сучасне житло.
У межиріччі Іршавки підглядів зручне місце для будівництва храму. Пішов із цією пропозицією до районної та місцевої влади. Йому пішли назустріч. Найбільше йому допоміг у цій справі як в якості міського голови, так і в якості голови РДА Степан Степанович Бобик. Міська влада передала безкоштовно новозбудованій церкві також споруди комунального підприємства. Тут, з ініціативи о. Михаїла відкрито духовне училище.
Для того, щоб побудувати храм, потрібні були колосальні зусилля. Вони знайшлися у священика, бо він вірив, що все в нього вийде, все вдасться. Він сам опікувався проектом, діставав вантажні машини і будівельну техніку, дбав про постачання будматеріалів, підбирав вмілих будівельників.
А обсяг робіт був величезний. Що вартувало тільки вирити величезний котлован, укласти кілька тисяч кубометрів бетону, викласти сотні тисяч цеглин, змонтувати тонни арматури для міцного перекриття і опалубку під них. Коли встановлювали головний купол, довелося скористатися послугами гвинтокрила.
−Бачите, люди добрі, − я казав вам, що все нам вдасться, − говорив вірникам після цієї події о. Михаїл, − Бог був з нами, але тільки тому, що й ми з Ним.
Будівництво Свято-Іллінського храму в Іршаві стало головним у священицькій біографії протоієрея о. Михаїла Юрини. Це не просто храм, а цілий храмовий комплекс із приміщеннями для проведення псалтирі, хрещення, господарськими спорудами. Храм має катафалк для проведення похоронів і всі необхідні аксесуари для цієї церемонії.
Священицтво у родині Юринів стало сімейною справою. Старші сини стали священиками: о. Михаїл служить у Греції, а о. Олександр – в Ужгороді. Наймолодший, Василь, у священики не пішов, займається власною справою. Батько задоволений своїми синами.
Нині, з висоти своїх літ, о. Михаїл, оцінюючи своє життя, задоволений тим, що не помилився у своєму виборі, не засумнівався ані на мить, коли почув у душі внутрішній голос, який покликав його на служіння Господу Богу. А виповнилося йому, слава Богу, сімдесят літ.
За християнським звичаєм додаємо: хай Всевишній дарує Вам многая і благая літ!
Михайло ЦІЦАК.
