Версія для друку Версія для друку

Початок 1-ї світової війни 1914 р.

Цими днями у Парижі світова спільнота на рівні перших керівників держав відзначатиме 100-річчя завершення І Світової війни. За даними інформагенств у заходах братиме участь і Президент України Петро Порошенко.
До сучасників доходять тільки відголоски тих трагічних подій, які привели до розпаду трьох європейських імперій. На цих монархічних руїнах постали нові держави, історія яких складалася по-різному. Землі сучасної України входили до складу чотирьох із них: Чехословаччини, Польщі, Румунії і СРСР. До складу Чехо-Словацької республіки на правах автономії входила і Срібна Земля під назвою Підкарпатська Русь. У історії наших сіл залишились тільки перекази про ті далекі події.
А нам, нащадкам, належало б знати, що закарпатці воювали у складі 85-го Мараморосько-Угочанського полку. Округами його поповнення були Мараморошський та Угочанський комітати Австро-Угорської імперії, до яких у той час входили сучасні Рахівський, Тячівський, Хустський, Міжгірський, Виноградівський, частково Іршавський, Свалявський, Воловецький райони, а також сусідні території нинішньої Угорщини. Більшість солдат становили русини-українці (35%). Втрати полку вбитими за весь період війни становили 8 тисяч, із яких імена відомі лише в 3130 (39,1%). 1401 із них призивалися із сучасного Закарпаття.
Історію цього військового формування у 2016 році у книзі «Полеглих ми так і не поховали. Бойовий шлях 85-го Мараморосько-Угочанського піхотного полка Австро-Угорської армії» докладно описав закарпатський краєзнавець Юрій Фатула.
Наш земляк, уродженець Кушниці, ужгородський архітектор Василь Гецко поділився з редакцією власними записами переказів старожилів, зроблених ним у 1970-их роках.

Бохтер Федір Хударів з бубном ішов долі селом і голосно кричав: «Война! Люди – на войну!». Був час сінокосів у серпні 1914 року.
Відразу на другий день почали забирати хлопців і чоловіків віком від 20 до 42 років і старше. Жони (плачуть) ревуть, прощаючись зі своїми чоловіками і синами. Якраз через рік, у 1915 р., у австро- угорське військо почали брати хлопців, віком від 18 років, і чоловіків – до 50 років. За час війни було мобілізовано близько 300 кушнян.
Забрали всіх здорових людей, залишилися лише три чоловіки, хворі, яких не мобілізували. Частину кушницьких новобранців направили на Захід, на італійський фронт, інших на Схід, на російський фронт.
Італійський фронт проходив у Альпах, на кордоні між Італією та Словенією. Тисячі солдат мерзли в горах, на високогір’ї в снігу і окопах. Італійці довго тримали оборону, так і не пропустили через хребет у долину австро-угорські війська.
Для фронту з Кушниці забирали худобу, особливо, коней, шкіри тварин, картоплю, кукурудзу, сіно й дрова. Лінія фронту проходила за 15 км від села, в урочищі Прислоп, вище Лисицьких земель. Зима була без снігу. На городах стояли вози з військовою амуніцією.
В селі цілу зиму квартирував полк польських добровольців (фрайдвелики) з Кракова, яким обіцяли самостійну Польщу, та група німецьких резервістів, штаб яких знаходився в будівлі навпроти церкви. Це було резервом (підкріпленням) проти царських російських військ. Тільки після прибуття регулярних німецьких полків, лінія австрійсько-російського фронту була прорвана. Це сталося 2 травня 1915 р.
Австрійські війська доправили в село 2-ох полонених російських солдат. Все населення ходило дивитися на руських солдатів, яких привели до церкви. Російські полонені перехрестилися по-православному звичаю перед церквою, і розмовляли зрозумілою для місцевих русинів мовою.
«Руські говорять так, як ми, і моляться по-нашому», пішов розголос по селові. Це було у травні 1915 р.
Австрійські військові заставили солдат розбити дзвони, куплені за кошти прихожан, і скинути їх із турні церкви. Обломки дзвонів пішли на переплавку для снарядів австрійської армії.
Однак, 31 серпня 1916 р., послідував новий наступ російської армії.
Важке життя старих людей і селянок, сини і чоловіки яких були на фронті. Однак уніатський піп Габор Мустіянович заставляв навіть вдовиць і жін солдатів возити дрова, сіно, працювати 1 день на рік на церкву (так звану коблину).
Крім того, дрібна торгівля, монопольне право на ринку, була в руках євреїв, які наживались на народній біді. Люди і окремі жінки «пили і купляли на віру», а євреї все записували в зошит, в якому неписьменні і не тверезі ставили хрестик, пізніше за палинку мусіли продавати їм землю. Бо вони могли звертались у суд.
Селяни були незадоволені і діями сільського бирова (старости) Юрія Кікало (Георгій), який мав жінку – Софію Асталош, який присвоїв собі подарунки дітей, батьки яких були на фронті.
На початку 1918 р. колишні військовополонені почали повертатись в Угорщину. На Закарпатті цей потік особливо посилився в квітні –червні 1918 р. (після підписання Брестського миру) та в листопаді – грудні 1918 р.
В листопаді 1918 р. в Березниках селяни розгромили баровку і забрали собі її власність: корів, коней, інвентар, рубають без дозволу ліс, ділять землю.
Начальник Довжанського округу в телеграмі Кошіцькому військовому командуванню від 11 жовтня 1918 р. просив негайно вислати в округ військову силу, так як жителі Керецьок і п’яти сіл і солдати, які повернулися додому, розділяють майно панів. Панує анархія, почалося селянське повстання.
11 листопада 1918 р., закінчилася перша світова війна, був підписаний Акт «Про капітуляцію».
В той же час 21 грудня 1918 р., територія сучасного Закарпаття отримала статус автономної республіки під назвою «Русинська Країна» у складі Угорщини.
З російського фронту повернулися Іван Васильович Гецко, Федір Васильович Кікало, Іван Васильович Мінські (Мінц), Федір Гецко, Юрій Клованич та ін. вони розказують про революцію в Росії.
В село поверталися солдати з війни, почули, як тяжко без них бідували їхні жінки, і зрозуміли, що треба міняти владу в селі, та вернутися до православної віри прадідів, бо греко-католицькі попи самі себе скомпрометували. Хотіли мадяризувати русинське населення, а жиди експлуатували і обманювали селян.
Нотариш Януш Фрієцт (Friеzt) – мадярський жид розумів по-мадярськи і по-єврейськи, а по-русинськи погано розмовляв, учився читати із словником.
Солдати повернувшись з фронту, кажуть йому: «Учися по-русинськи, бо Мадярщини тут більше не буде. Скоро туй буде Україна, авать Чехія».
У неділю, наприкінці жовтня 1918 р., після церковного служіння людям сказали зібратися у приміщенні церковно-приходської школи. Було їх на зборах більше як 50 чоловік.
На зборах демобілізовані солдати почули про тяжку експлуатацію і утиски населення з боку попа і держави – високі податки, спроби мадяризувати русинське населення, піп Габор Мустянович за вказівкою єпископа Мукачівської єпархії Антонія Паппа хотів вводити католицький обряд, а євреї експлуатували і обманювали селян. Сільський бирів (староста) Юра Кікало не захищав селян під час війни, навпаки, ще й оббирав.
Найбільшу активність, виступаючи на зборах, проявили солдати, що прийшли з війни: Василь Іванович Прийма, Михайло Іванович Прийма, Андрій Юрійович Гецко (Челленяк), Михайло Дмитрович Гецко (Митрилишин – Митьків), Михайло Радь (Мочарній), Іван Кікало (Малюнда); Юра Метеньканич, Дмитро Іваниш та інші.
На зборах жителі села своєю більшістю вирішили скинути нотариша, полишити унію і правити у церкві, по-православному обряду (запросити православного попа), а також поміняти старого бирова Юру Кікало на нового. Вибрали грамотного і розсудливого – Михайла Ілліча Радя (1874 -1953р.), на цій посаді він був 7 років. Михайло Ілліч, будучи на заробітках в Америці, збирав гроші на іконостас кушницької церкви.
На зборах був присутній старий бирів (староста) Юра Кікало (Георгій), а також жид Нисин, котрий списав усіх, хто виступав проти старого бирова, і проти унії.
Списки активістів взяв церковний куратор, і передав уніатському попові Габору Мустіяновичу. Той разом із нотаришом Фірстом попросили жандармів (немзетів), щоб придушити виступи селян проти унії.
Єврей Нисин, за вказівкою нотариша Фірста, у понеділок зрана, привіз на возі 5 озброєних гвинтівками жандармів із села Керецьки. Нотариш Фірст визвав з Довгого 12 жандармів (немзетів) на конях, котрим було вручено списки підбурювачів – першонярошів.
У понеділок рано село обступили немзети, і силою почали зганяти селян до нотарської контори. Бохтер Федір Хударів з бубном ішов долі селом вулицею Лисицькою, і голосно кричав: «Всім іти на новтарський уряд.»
Зі слів учасника (свідка) тих подій (записано у 1982 р.), Василя Штефко (Микулінського), 1898 р. н., та Михайла Михайловича Гецка (Митькового) 1904 р.н., Михайла Павелко (чув від Андрія Гецка – батька Челлиняка): «Ранок і день був хмарний, дідо (Штефко) орав на городі разом із Павловим Юром (Метеньканичом) з Ракового. Раптом, куля пролетіла над головою. – Я не напудився кулі – каже Штефко, – а Павловів Юра утік. Жандарм підходить ближче і питає: – Машінг гол вон? (Де другий?)
– Не знаю, – кажу я.
Зайшли до хати. Там його не побачив, бо він сховався за двері, а пізніше втік. З жандармом прийшли на площу перед млином.
Інший жандарм на коні підїхав до воріт Андрія Юрійовича Гецка (Челленяка).
І звідать жону: – де газда? Вона каже: – пішов на новтарський уряд».
А жандарм на коні поїхав далі. Жона швидко сама пішла до новтарського уряду і почула крики, побачила, що там бють людей. Прибігла домі і каже: – Андрію, тікай бо там б’ють!
Він побіг через кукурудзу у Кривий. Мали бити і Гріганиного (Гецко) Мигаля який теж сховався.
По дорозі жандарми били Василя Гецка (Циркіникового), та Василя Гецка (Білиного), котрого боліла нога і не міг швидко іти, зламали на плечах гвинтівку.
За наказом жандармів принесли лавицю від Івана Барата (Дірея). У городци вирубали з тирня палицю. Почали викликати людей за списком.
Немзети мали бити двох Приймів та Івана Малюнду (Кікало). Юра Павлів (Метеньканич) утік. Палиці тернові з городця вирізали. Винесли стілець, зняли пачмаги, дале лиш гаті зосталися, і били (по 25 руминських) п’ятьох підбурювачів-першонярошів.
Від побоїв помер Василь Іванович Прийма, якого першим почали бити.
Жони і діти ревуть, Мигаль Радь на війні служив у Сербії, де був поранений, був грамотний, розсудливий, якого вибрали старостою, знав по-мадярськи і просив жандармів, щоб не били людей, бо не мають права.
Били перед нотарським урядом Дмитра Іваниша, Івана Кікала і мого діда – Михайла Гецко (Митькового) 1876 р. н. Дідо мав чорний густий волос. Мадяр, що бив палицями, кричав: «Шар го рігов», – що в перекладі означає «чорний дрозд».
Людей на площі було у кілька разів більше, як жандармів, які були озброєні гвинтівками (пушками). Люди могли роздерти тих шандерів, якби були смілі.
Після побоїв жандарми забрали від Прийми телицю і в’язанки кендериці, у активістів підбурювачів-першонярошів худобу, сир та цінні речі.
Як переказували жителі Лисичова, жандарм на прізвище Сіладі (Селяник) побоявся розправи зі сторони кушницьких демобілізованих солдатів, і втік у Америку.
У першій половині січня 1918 року селяни зібралися у приміщенні церковно-приходської школи, де вони обрали делегатів на народний з’їзд у м. Хуст. Це Михайло Радь, Андрій Гецко, ІванаМетеньканич.
Під час революції в Угорщині у березні 1919 р., де керував Бела Кун, у Кушниці селяни вигнали нотариша Фірста, скинули бирова і уніатського попа.10 квітня 1919 року обрали на ці посади своїх людей, вибрали і межи бирова (бирова по землі і межах) Михайла Радя. 10 квітня 1919 р. в Кушниці пройшли вибори у сільську Раду робітників, солдат і селян всього 17 чоловік. У військах Русинської червоної гвардії служили і кушничани, зокрема, Федір Тимкович Штефко. До речі, перед революцією Дмитро Гецко (Палків), засуджений за межовий спір в результаті чого з гвинтівки поранив свого брата, сидів у одній камері з Бела Куном.
29 квітня війська боярської Румунії вступили в Кушницю і почали грабувати селян. Забирали в людей коні, сир, зерно.
Михайло Гецко (Митьків) (а це було коло Великодніх свят), заявив уніатам: «Чекайте, мадярони, буде і у нас сято, скоро і ми будеме празновати наш православний русинський (руський) Великдень!».
Михайло Дмитрович Гецко (Митьків), 1876 р. н., учасник війни, служив на італійському фронті, коли його призвали на війну у віці 35 років у інтендантських військах. Був він писемний (грамотний).

Василь ГЕЦКО,
архітектор, м. Ужгород.

Ваш отзыв

Ваш коментар