Версія для друку Версія для друку

ОЛЕНА ДЕМЧИК: НАЙКРАЩИЙ УРОЖАЙ ЖИТТЯ

Не треба нарікать щоденно,
Що доля виміряла шлях
Кому який, а готувати
Найкращий урожай життя.
(Життєвий урожай)

Будь-хто із поетів у кожному своєму творі демонструє як відкриті власні ідеї, так і завуальовані, зашифровані послання. Це водночас є одним із фоліантів життя: закритий – він несе в собі у назві квінтесенцію книги, в анотації – його абсолютний виклад, у змісті – перелік, а уже безпосередньо на сторінках – стежка, путівник думками, світобаченням автора, його біографічними серпантинами чи розлогими просторами душі.
Якби будь-якому досвідченому літературознавцеві довелося писати життєпис поетеси Олени Демчик, він би зміг це зробити під зеленою лампою, не встаючи із-за масивного столу, тільки беручи до рук одну за одною зі стосу поетичні збірки: «Ріка життя»; «Во славу Господню»; «Струни серця»; «Осінній зорепад»; «Цілюще джерело»; «Дорога до храму». Можливо, будучи на місці того автора, було б слушно запримітити, як теперішній стан душі, наступні рядки:
«Добре, що ще осінь не втомилась
І красу, і звабу зберегла»
із «Осені-чарівниці».
Та все це тільки домисли, припущення, умовні трактування, варіації, яких може бути, залежно від індивідуальних підходів, чимало.
При цьому не слід би мабуть забувати і той початок шляху поетеси, який Олена Демчик обрала, зігнорувавши легший, доступніший. Сьогодні вже мало хто пам’ятає тогочасний, парадоксальний для сучасників порядок здобуття спеціальної освіти, коли на навчання у Берегівське медичне училище не потрібно було складати вступні іспити, а от, щоб навчатися у професійно-технічному училищі, в тому ж таки сусідньому райцентрі, абітурієнти без екзаменів не обходилися. Старша сестра, Марія, вивчилася там на фельдшера, а Олена Томей із самого вступу із іспитами здобувала фах швачки. Потім працювала на тамтешній швейній фабриці.
Так і могло пройти в тому руслі все життя, якби не те внутрішнє, що його ми здебільшого навіть не усвідомлюємо, але якому підсвідомо піддаємося. До того ж і викладач української мови і літератури в училищі зронив у ґрунт її творчої натури зерно рідного слова. Так Олена Томей , працюючи швачкою, водночас заочно здобуває вищу освіту на філологічному факультеті Ужгородського державного університету.
Згодом доля повертає молоду дівчину в гірське село Підгірне, в дорадянській добі – Волоське, де вже фельдшером працювала її старша сестра Марія Іванівна. Не знайдеться ж мабуть того, хто б не чув такий тривіальний вислів, як «рука долі». А доля у своїй простоті сплітається у такий візерунок, що в літературному сюжеті міг би вважатися банальним. Молодшу свою сестру до себе у Волоське запросила старша із сестер − фельдшерка Марія Іванівна Варваринець.Там і познайомилася із своїм майбутнім чоловіком Юрієм Демчиком.
І на все наступне життя Олена Іванівна, яка народилася в рівнинному Заріччі, розкрила у собі безмежний потяг до вершин рідної мови та літератури в переважно угорськомовному Берегові, та прижилася в гірському Підгірному. Молодою, якщо не юною вчителькою розпочинає педагогічну практику із викладання німецької мови, а вже згодом – рідної у місцевій вечірній школі. Старше покоління педагогів може пригадати складність навчального процесу у тих навчальних закладах де траплялися учні за партами подеколи вдвічі старшими за своїх учителів. Слід віддати належне Олені Іванівні Демчик, яка з першого ж уроку вміла знаходити той взаємний контакт зі своїми учнями, коли є розуміння, авторитет учителя і в той же час достатня дистанція для поваги і розуміння ними різниці в тому хто віддає знання, а кому належить їх сприймати як дар.
Олена Іванівна впродовж всієї своєї педагогічної практики так і залишилася на тій висоті власного авторитету як для учнів так і для колег із Підгірнянської школи від першого до останнього уроку. Хоча словосполучення «останній урок» для викладача української мови і літератури Олени Іванівни Демчик у її сьогоднішні 70 років мабуть все-таки є перебільшенням. Адже ця жінка-педагог поважного віку ще й досі практикує індивідуальні заняття із випускниками, хоча й не бере за це ніякої платні. Це один із тих принципів, якими не поступається в житті.
Зайвим буде перелічувати їх всі, а от на одному із них дуже доречно затриматись. Проживши все своє свідоме життя і при цьому пропрацювавши, треба визнати, що то є характерним якщо не для всіх педагогічних, то для абсолютної їх більшості, у психологічно складному колективі, де кожен апріорі є, або мусить бути лідером, інакше, як же домінуватиме у класі, Олена Іванівна зуміла зберегти рівні відносини з усіма. Вона не нажила собі недоброзичливців. Найбільш вимогливою у школі із учнів неодмінно була для власних дітей − Ярослави та Івана. Ті із учнів Олени Іванівни, хто добре пам’ятає її уроки до цих пір, згадують, що її задоволення їх знаннями могло в кінці уроку вилитися у короткий, образний і колоритний переказ однієї із романтичних новел Стефана Цвейга, а у протилежному випадку, у неї на це не вистачало часу.
…Ані з першими сусідами, ані з далекими односельцями не перемовилася лихим словом. У вчительському колективі, при двох директорах − І.В. Маргітові та М.І. Радику довгий час пропрацювала заступником директора школи по навчальній частині, а коли настав час, мама поступилася власними уроками доньці, хоча мала можливість цілком застосувати для її працевлаштування адміністративний ресурс. І навряд чи хто-небудь засудив би її за подібний вчинок, але і з зробленого нею кроку тим більше ніхто не здивувався.
Здається, що таланти у Олени Іванівни ніби й на поверхні – ось вони, а от розкрити їх, начебто потрібен якийсь своєрідний важіль, що повертає заслін доступності, поворот у русло, яке наповнюється свіжими водами. Для українського філолога Олени Демчик ніколи не складало труднощів зарифмувати той або інший святковий сценарій шкільного літературного вечора чи ранку, зробити переспів на місцевий матеріал якогось із відомих естрадних хітів чи класичних віршів. Власна ж її поетична зірка багатогранно заіскрилася не так уже й рано. Її поетичний доробок щасливо проминув ту юнацьку заекзальтованість, якою нерідко хибують «початкуючі» поети, які стають на цей шлях вже у зрілому віці. Але її віршам притаманна висока романтика справжньої поезії, яка філігранно виграє досконалістю думки, форми, ритміки.
Видане Оленою Іванівною, вище перелічене, – далеко не все, що перейшло словесним мереживом із кінчика її поетичного пера на крайку білосніжної скатертини долі у Підгірному та широко розійшлося по всій рідній Срібній Землі.
Цими днями Олена Іванівна приймає ювілейні вітання із семидесятиліттям. Ніколи не переймалася ексклюзивністю подарунків. І в минулому сприймала їх як один із належних, але не надто необхідних атрибутів сімейного свята, а тепер вже й поготів. Хіба що більше радітиме вітанням від шести онуків, та двох дітей.
Тільки до своїх, як у незмінно любимого Шевченка, теперішніх дітей – збірок поезій, поставила слово стає щодалі вимогливішою. Через це, мабуть, і не радує нас своєю новою збіркою. Зате, Олена Іванівна щиро рада, що в їх роду поетичний дар Бог дав не тільки їй одній, але і племінниці – Оксані Матьола, яка викладає у Зарічанській ЗОШ І-ІІ ступенів, а поезію творить, за її ж дитячим висловом: «Як тітка Олена».

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар