Зустріч з митцями завжди несе в собі певні несподіванки. Їх натура, творчий пошук ніби наперед програмують наше спілкування на відкриття результатів їх пошуків. Творчі справи та життєві обставини повернули скульптора Василя Білея на кілька тижнів до рідної Сухої, де проте він не полишав займатися улюбленою справою.
Наша зустріч із цим милим молодим чоловіком і талановитим скульптором, попри давні наміри, кілька разів переносилася, але все-таки сталася, сподіваюся, на взаємне задоволення. Несподіваним ракурсом обернулася та частина доволі протяжної у часі розмови, здавалося із цілком звичайної цікавості про побутові умови у столиці. Василь оповідав про художню майстерню, про побут і зовсім непомітно перейняв тему на господарів квартири, вірніше на господиню – Олену Георгіївну Малакову. Хоча, все-таки вірніше буде стверджувати, що мова зайшла саме про господарів, бо він нерозривно розповідав не тільки про мисткиню, але й про знаменитого її батька, –українського графіка Георгія Васильовича Малакова.
– Василю, а як все почалося?
– У липні 2015-го року я познайомився із творчістю геніальної майстрині, художника-графіка – Єлени Малакової. Для мене, як для скульптора, це особлива сфера у мистецтві. Техніка виконання її творів найрізноманітніша фарби акварельні, кулькова ручка, гуаш, перо, олівець і т.д. Хочу наголосити на одному дуже важливому і, як на мене, показовому прикладі. Був певний період, коли Олена Георгіївна, що до речі цілком є зрозумілим, працювала над своїми роботами, але несподівано, мимоволі, наслідуючи стиль свого батька. Це був настільки високий рівень, що призводило навіть до певних інсинуацій зі сторони недоброзичливців: мовляв донька видає за власні, невідомі твори знаменитого батька.
Мистецьке середовище складне, а довколишня публіка не завжди відрізняється високоморальними критеріями оцінок і самооцінок.
– Таке занурення у столичну мистецьку атмосферу не розчарувало?
– Ні, навпаки. Можна сказати, випадкове знайомство із талановитою донькою геніального графіка, Заслуженого художника України зі складною життєвою долею Георгія Малакова зумовило по-іншому глянути безпосередньо на його творчість. Виконані ним роботи – з професійно високою майстерністю, з надзвичайним спостереженням і великою любов’ю до деталей. Особливо це видно в роботах у техніці лінорит (ліногравюра), начерки олівцем, пером. А ще хотів би навести одну цитату, на мій погляд надзвичайно доречну, із спогадів його доньки Єлени Георгіївни: Коли тато працював з лінолеумом, я подивлялася, як з-під його різця народжується плавна та довга смужка, і він ніколи не помиляється, доводячи лінію до задуму та точно її фіксуючи.
Мене ж надихають твори Георгія Васильовича акварельними фарбами «Пейзажі і архітектура».
– Василю, ти маєш так само серію акварельних робіт. Де хоча і більше природи, але є й архітектурні форми.
– Вірно. І знову це пов’язано із родиною Малакових. Проживаючи у Києві на Дашавській «знайшов» чудовий зелений парк з дубками. Кияни цього мікрорайону, які тут гуляють називають ці величні дерева дубками, хоча їм уже понад сто років
Весняної пори на пейзажну натуру – у квітні, травні 2016-го року тут вперше у Києві вийшов на етюди. Настає нова весна – 2017-го, 2018-го років. Дубки довго зберігають свою графічність весною, чудові своєю зеленню – влітку. Тому знаходжу нові ракурси для своїх творів кожен раз. Спостеріг за собою також любов до деталей та увагу, спостережливість за характером дерев і весняної природи дубового гаю.
– Не переплітаються тут корені лісових околиць Сухої із розлогим дубовим віттям столиці?
– Моє навчання на скульптурному факультеті в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури – це чудова столична школа. А от моє особисте знайомство з мистецько-графічною творчістю Єлени Георгіївни і вже через неї — зі спадщиною Георгія Васильовича Малакова відкривають переді мною новий клас для творчості з натурою природи.
В мистецьких колах тут живе легенда, вперше для мене озвучена Єленою Георгіївною, що коли цей парк був тільки молодим дубовим гаєм, на цьому місці розташовувалася данс-площадка, куди полюбляв приходити на початку 1920-их років Михайло Опанасович Булгаков виступати зі своїми етюдами-оповідками, монологами, п’єсами…
Короткий уривок нашої розмови — намагання відтворити вростання митця, народженого у нашому прекрасному краї у столичний мистецький гумус. Приживеться він там, і які плоди народяться на гілках його крони знань, досвіду, освоєння нового, осучаснення історично вивірених форм і методів у творчості, покаже час.
Почекаємо.
Михайло ІСАК
