Версія для друку Версія для друку

Найтрагічніша автокатастрофа в історії Закарпаття

У Святому Письмі сказано: «Неправду відкинувши, говоріть кожен правду до свого ближнього (Еф. 4:25) . Ця біблійна настанова буде супроводжувати мене, мої думки, слова при написанні цієї статті.
Треба констатувати факт, що наукові дослідження цієї найбільшої в Україні катастрофи радянського періоду зовсім не проводилися. Це цілком зрозуміло. Адже всю інформацію про аварію було засекречено. Та коли говорили про неї, то якось нишком, між іншим, немовби підкреслюючи, що це була трагічна випадковість, зловісний збіг обставин.
У 80-их роках ХХ століття згадувати про цю подію означало не просто порушувати негласну, неоголошену заборону, а трактувалося як паплюження радянської влади. А це вже злочин, кримінал. Але все ж знаходилися люди, чесні журналісти, які хотіли, прагнули за велінням душі, донести до людей правдиву інформацію. Серед них Михайло Ціцак, Петро Маїк, Ярослав Галас. Автор цих рядків скористався їхніми статтями і висловлює їм вдячність. Усе було у цих статтях: жахливі описи фрагментів трагедії, аналізи фактів дорожньо-транспортної пригоди, спогади очевидців і жертв катастрофи, авторські коментарі, було опубліковано рішення суду. Матеріали Михайла Ціцака, Петра Маїк, Ярослава Галаса були своєрідними реквіями за мучениками. Важливими джерелами для з’ясування обставин аварії стали спогади очевидців, свідків, живих тепер людей.
Пишу ці рядки і в голові циркулює думка: чи потрібно торкатися цієї теми, немовби зривати бинти зарубцьованої рани?
Потрібно! Щоб не повторилося, щоб знали нещасні люди, жертви катастрофи, що ми молимося за них. Живі закривають очі мертвим, а мертві відкривають їх живим – ця давня мудра, філософська думка змушує нас згадувати про цю автокатастрофу 35-літньої давності і Вам забути про неї не дамо.
22 вересня 1983 року у с. Залужжя Мукачівського району відбулася найбільша за всю історію Закарпаття транспортна аварія, яка забрала життя 29 людей. У пекельному вогні згорів до тла рейсовий пасажирський автобус зі сполученням «Мукачево-Арданово». Насамперед звернемось до цифр. Зі слів очевидців, вимальовується така картина. З автовокзалу м. Мукачево автобус виїхав повний-повнісінький, затрамбований пасажирами. Для 80-их років ХХ століття це була буденна, звичайна ситуація. Ті, що їхали, вважали себе щасливими у порівнянні з тими, що залишились в Мукачові і не зуміли пропхатись до салону і маси людських тіл. Цей осінній день був спекотним. Нагрітий сонячним промінням і теплом людських тіл корпус автобуса уподібнювався до металевого ящика. Задуха викликала сонливість. Лише на зупинках, коли виходили змордовані їздою пасажири, на мить в салон вривалось свіже повітря. Так доїхали до Залужжя приблизно в 17 годині московського часу (тоді ще доживав СРСР і час був московський. У салоні залишалося 37 дрімаючих, зморених людей. Попереду залишалось ще половина дистанції дороги до кінцевої зупинки. Але для цих тридцять сімох страждальців етап життя вже був пройдений. Залишалося кілька хвилин … земного буття. Асфальтоване покриття шосе аж до серпантину, змочене нітролаком і ацетоном, виблискувало, як плесо ріки забуття Лети. У цей день ні автобус, ні пасажири до Арданова не доїхали і не доїдуть ніколи. Їм було суджено попрямувати у вічність. З 37 чоловік 18 з них згоріли живцем на місці трагедії, а ще 11 померли у важких муках через день-два у Доробратівській дільничній лікарні і реанімації Мукачівської районної лікарні; 8 вдалося вистрибнути і залишитися живими. За віком жертвами вогню були: 3 до 77 років; найбільше загиблих – 17 чоловік були віком до 21 року. Загинули: 13 чоловік з Арданова, 7 чоловік — з Горбка, 6 чоловік – з Дунковиці, 2 – з Доробратова, 1 – з Мукачева.
Від цієї трагічної події минуло 35 років. А пам’ять жива… Давайте послухаємо тих, хто не забув нічого, перед очима котрих картини трагедії постають так виразно, ніби це було вчора. Послухаймо їх.
І. К., водій вантажівки, з якої випали цистерни у Залужжі. (З етичних міркувань автор не називає прізвище):
– У 1983 році я працював водієм у Довжанському лісокомбінаті. Був ще зовсім молодим хлопцем, минув усього рік, як прийшов з армії. Того дня, 22 вересня, механік видав мені вантажівку «ЗиЛ» з причепом, хоча у мене не було прав категорії «Е», тобто водіння вантажівки з причепом. Це був не мій автомобіль. Я просто підмінив свого товариша, який попросив мене це зробити. Я відправився в Мукачівську меблеву фабрику. У Мукачівській меблевій фабриці у нестандартні металеві цистерни, що були в кузові автомобіля і в причепі, залили 3, 4 тонн лаку і 2, 5 тонн ацетонового розчинника для фарб.
У Залужжі, по дорозі на Іршаву, перед тим, як дорога піднімається вгору, я обігнав автобус, що зупинився на узбіччі і став наближатися до серпантину. Коли я почав здійснювати крутий поворот вправо, почув металевий скрегіт позаду своєї кабіни, оглянувся на причеп. Я побачив, що його лівий борт перекошений, а наступної миті кріплення обірвалося й обидві цистерни з гуркотом упали на зустрічну смугу. Шов на одній з цистерн від удару по асфальту тріснув. Через цю тріщину на дорогу почав витікати лак. Я від’їхав на декілька метрів вгору. Став шукати в кабіні фуфайку, щоб нею закрити пробоїну в цистерні. У цей момент з’явився автобус «ЛаЗ». Водій автобуса, запримітивши цистерни, став гальмувати. Але колеса вже виїхали на розлитий лак, автобус занесло і він ударився в цистерну. Під час удару двох сталевих поверхонь утворилися іскри. Через секунди спалахнув вогонь і язики полум’я, клуби чорного диму охопили автобус. Моментально вогонь перекинувся до цистерни з розчинником. Прогримів жахливий вибух, полум’я зметнулось вгору на кілька десятків метрів. Все навкруги перетворилося на суцільний вогонь.
Я був засуджений до десяти років позбавлення волі. Через три роки я був помилуваний Указом Президії Верховної Ради УРСР.
Ганна Радик (Канчій), жителька Арданова, №110, 1963 року народження, яка вискочила з палаючого автобуса і залишилася жива, згадує:
– Я тоді працювала на Мукачівській трикотажці у першу зміну. Після роботи з Ганною Синетар у касі автостанції купили квитки. В автобусі сіли на сидіння, що розміщувалися за кабіною водія. А так, як ми ніч не спали, бо були на дискотеці, а потім відпрацювали першу зміну, то зразу почали дрімати, а потім заснули. Подружка Ганна заснула на моєму плечі. Засинаючи, я запримітила, що в автобусі дуже багато людей. Вони буквально висіли один на одному. Прокинулась я лише на зупинці в Залужжі. Тут вийшло дуже багато людей.
Коли ми під’їхали до страшного повороту, то я побачила, що дорога якась мокра, хоча дощу не було. Це мене здивувало і почала уважно дивитися у вікно.
Вже пізніше я здогадувалася, що вона була змочена ацетоном, який витікав з цистерни, що випала з вантажної машини.
І тут автобус занесло вбік і об щось вдарило. Я зразу зрозуміла, що сталася аварія. Встала, схопила кофту, сумку. Двері відчинилися. Я вискочила з автобуса. На дорозі палало полум’я. Вогонь, ніби стелився вогняною ковдрою по шосейному полотні. Вогонь палав скрізь. Я побігла по полум’ю. На диво на мені не зайнялося нічого, бо вогонь мав малу висоту горіння. Лише коли я втікала, то розпечений лак попадав на ноги і обпікав їх. Мої топанки на “ шпильці” застрягли в асфальті, тому я продовжувала бігти “ босяком” . Дуже обпекла собі стопи ніг. Я вибігла на мостик, який був перекинутий через кювет до крайньої хати. Якась жінка винесла мені пляшку з олією, щоб змастити обпечені частини тіла.
А з автобуса почали вибігати люди з Дунковиці. Я бачила двох хлопців з Горбка, що вискочили з автобуса. Вони сіли коло містка, обнялися і дуже йойкали, що їм вдома від батьків перепаде за те, що згоріла на них одежа.
Потім потемніло, надворі як стало, як вночі …І раптом пролунав страшний вибух… Відлуння його звуку буде супроводжувати мене все життя.
Від переляку я була в шоковому стані. Від побаченого на дорозі, болю, страху я почала бігти в сторону Арданова. Пам’ятаю, що біля мене зупинилась якась машина, і мене повезли в лікарню с. Доробратова. Але там вже лікарів не було. Хворі жінки принесли курячі яйця і почали білком змащувати мої обпечені ноги.
І тут машиною привезли Потерпілих у цій аварії. Люди були голі, обвуглені, плакали, голосили, стогнали, просили допомоги. Цей крик я чую і по- сьогодні. Побачивши все це, я вибігла з лікарні. Але сили залишали мене. Якоюсь машиною мене довезли до Кам’янської лікарні. Тут мені надали медичну допомогу.
Так, я бачила трупи, що попадали на дорогу, і тих обгорілих, хто вискочив на безпечне місце. Від того всього можна було втратити розум. Бо ж ті, хто щойно спав, сміявся перетворилися на живі факели. Одні, впавши, так і згоріли в полум’ї, а інші без волосся, одягу, з обвугленими обличчями, з пухирями по всьому тілі, змінені до невпізнання, корчачись в передсмертних судорогах.
Не знаю, як це все я пережила…
Євген Горват у 1983 р. начальник Мукачівського райвідділу міліції згадує:
22. 09. 1983 р. після п’ятої години я був по справах у Залужському колгоспі, розмовляв з головою колгоспу біля контори. І раптом на трасі, десь метрів за триста від нас, величезний спалах вогню. Я кинувся до службової “Волги ”.
Й помчав до траси. Через кілька секунд почув жахливий вибух і побачив язики полум’я, які зметнулися вгору, метрів на п’ятдесят. Під’їджаю до траси, а там справжнє пекло. Автобус з всіх сторін охоплений полум’ям і люди, що вистрибують з нього. їхнього жахливого крику я не забуду, поки живу.
Асфальт від вогню розтопився, взуття стрягло у цій смолистій масі, тому люди, котрі вистрибували з палаючого автобуса, не могли зробити і кроку. Застрягши в палаючому асфальті, вони горіли стоячи, як живі свічки які страшенно кричали від болю і страху.
А багато, хто вдихнувши отруйні випари, падав у вогонь непритомним. Ці вже не кричали. Дуже запам’ятав молоду жінку, що вискочила з автобуса, але не могла вирватися з полум’я. Боже мій! Як вона кричала!…Я забувши про все, кинувся рятувати її. Але якийсь чоловік схопив мене за руки і крикнув : “ Ти, що смерті захотів.”
Очевидно, що людям, які горіли в вогні, допомогти не міг ніхто. Вони були приречені на цю жахливу смерть!
До полум’я неможливо було наблизитись. На декілька метрів навколо температура була настільки великою, що верхівки дерев’яних електричних стовпів займалися самі по собі і горіли мов факели.
… Як тільки наслідки аварії сфотографували експерти, під’їхала бортова машина і двоє місцевих жителів, з міцними нервами, одягши гумові рукавиці, навантажили рештки тіл в кузов.
На місці, де горів лак із розчином, а це близько 50 м, утворилася одна суцільна яма. Але вже наступного ранку тут був свіжий асфальт. Інформацію про аварію строго засекретили і не пропустили жодного повідомлення в засоби масової інформації. Лише радіо “ Свобода” 23 вересня повідомило світ про цю трагедію.
Михайло Пекар 1967 року народження, житель села Дунковиці № 31 один з тих, хто врятувався розповідає :
Мені було тоді 16 років. Того дня я повертався на автобусі після занять у сільськогосподарському технікумі додому. Разом з товаришами я сів на задні сидіння. Ми поснули. Людей в автобусі було дуже багато. Пам’ятаю, лише глухий удар і крики: “ Аварія. Відкрийте двері. ”Двері рвучко відкрились і я слідом за Мішою Балегою вискочив з автобуса. В цей момент на дорозі щось спалахнуло і ударна хвиля підкинула мене вгору. Я впав у к’ювет і став гасити одяг. Шкіра на моїх руках висіла клаптями, було видно жили і кістки. Ми побігли к‘юветом вниз. Пізніше нас підібрала “ Волга” і ми опинились в Мукачівській лікарні.
У мене було обпечено половину поверхні тіла. 20 відсотків опіків були особливо глибокими. Дванадцять днів я провів у реанімації. Потім два місяці лікувався у Києві. Переніс п’ять пластичних операцій.
Через кілька місяців Довжанський лісокомбінат став виділяти сім’ям загиблих дрова ( такою була “ компенсація ” за смерть ), і моя мама теж пішла до начальства за дровами. Але їй сказали: ”Ваш син не згорів, тому дрова вам не відпустять. ”
Василь Кабаштур, житель с. Залужжя, очевидець аварії розповідає:
– Я був вдома, коли сталася трагедія. Звичайно, кинувся на допомогу. Я був в одних штанах, та від вогню такий жар пашів, що за 50м тіло обпікало. Хай Бог милує, що відчували ті люди, які опинились в епіцентрі вогню. Якось я все- таки добрався до місця, де горів автобус. Палала земля, стічні канави.
Люди, що вискакували з автобуса, падали на дорогу. Здавалося, що то пластмасові ляльки валяться на розпечену плиту. На асфальті мученики плавилися, як ті целуїдні іграшки, перетворюючись на купу масного місива. Тут бабуся з онуком одне до одного прикипіли. Бачив, як кілька молоденьких дівчаток вискочили з вогню без одягу, без волосся. Груденята, як погорілі у ватрі картоплини. Ніжне тіло обвуглене, у страшних кривавих пухирях.
Бачив як одного хлопця, що вискочив із вогню, рятували. Люди його запитували, чи болить його щось. А він сказав, що болю не відчуває. Коли його за руку взяли, то шкіра з неї повністю відпала. Мені здається, що ті, що вискакували з автобуса, були вже напівмертвими, отруєними смертельними випарами, димом.
Я, водій по-фаху, тому звернув увагу, що вантажівка, з якої випали на дорогу злощасні бочки з лаком та ацетоном, стояла недалеко від вогню. Автобус згорів дотла. Від нього залишилась тільки покручена купа металобрухту.

Михайло СЕНИШИН, вчитель історії Арданівської ЗОШ І-ІІІ ступенів.

Ваш отзыв

Ваш коментар