Версія для друку Версія для друку

Його життєва стихія – автобус, пасажири і дорога

Мені сьогодні хочеться розповісти про наймолодшого з братів Павла, якого знаю найбільш достеменно, оскільки він майже мій ровесник, молодший за мене лише на два роки. З ним ходили в одну школу, до одного клубу, брали участь у різних гуртках самодіяльності при сільському клубі, де завідуючою на той час була знана і авторитетна людина Марія Іванівна Чічура, грали разом у футбол за сільську команду. Скажу вам наперед, що це чесна, грамотна, щира, приємна, трудолюбива людина. Про таких людей хочеться писати і писати. Про таких людей пишеться легко, невимушено, із задоволенням. Недавно Павло Іванович відмітив свій шістдесятирічний ювілей, з чим я його і вітаю. При зустрічі з ним він лише зітхає і каже: «Іване, як пролетіли роки. Коли мені було двадцять і я чув, що комусь виповнилося шістдесят, то подумки гадав, а коли стільки буде мені і чи доживу до таких років. І ось нарешті це сталося». Але давайте розпочну свою розповідь про ювіляра по порядку.
Тихий, дощовий осінній вечір. Сидимо з Павлом у нього вдома у затишній, теплій кімнаті за філіжанкою гарячої запашної кави. Як я вже казав, недавно Павло відмітив прекрасний ювілей і напередодні Дня автомобіліста, а він є професійним водієм, працює на міжнародних пасажирських маршрутах. Я задаю йому запитання, на які він охоче відповідає і ділиться спогадами про своє прожите життя. Народився Павло Іванович 27 липня 1958 року в с. Арданово в простій, звичайній селянській сім’ї. Закінчив Арданівську восьмирічну школу. Середню освіту здобував у Перечинській школі-інтернаті, яку закінчив у 1975 році. У травні 1977 року закінчив Іршавську школу ДОСААФ і отримав права водія. Військову службу проходив у автомобільних військах у м. Москва, де набув справжньої майстерності керувати автомобілями різних марок. Два роки служби пролетіли непомітно і в травні 1979 року демобілізувався у запас. Після звільнення в запас деякий час працював водієм в Іршавській райсільгосптехніці, якою тоді керувала знана не лише в районі, але й далеко за його межами людина Степан Михайлович Карабиньош, а секретарем парткому був рідний брат Павла Василь. Та Павла манила далека дорога, він любив спілкуватися з цікавими людьми і вирішив піти працювати водієм автобуса в Мукачівське АТП 12 106, де працював спочатку на автобусах міських маршрутів, а з 1986 року керівництво підприємства довірило йому обслуговувати міжнародні автобусні маршрути. На той час популярними були туристичні фірми «Супутник», «Інтурист», маршрути яких доводилося обслуговувати і Павлові. За час роботи на міжнародних маршрутах об’їздив майже всі європейські країни. Перевозив різні категорії людей: від простих пересічних пасажирів до футболістів та політиків на різні форуми. За час роботи на підприємстві про Павла було чути лише схвальні відгуки. Запитую, як їздилося європейськими дорогами, чим відрізняються інші країни від нашої, побут, культура в країнах, де він побував. Перша за все, Іване, стан доріг не зрівняти з нашими, культура людей, чистота на узбіччях, національні кухні, то все потрібно побачити і відчути самому. Вразив мене, каже Павло, Париж з його культурою та історичними місцями ну і, звичайно, Австрія, Швейцарія з неповторною природою і рівнем життя людей. Кажу, що це все треба побачити самому. Кожен новий маршрут, і в тебе нові враження про ту чи іншу країну. В кожній країні свої правила руху, які потрібно беззаперечно виконувати і дотримуватися їх. Автобуси, звичайно, тепер не ті, що були при СРСР, а сучасні, комфортабельні, з кондиціонерами і телевізорами та іншими зручностями, які потрібні пасажирам в дорозі. Однак, зауважує Павло, їзда зараз не та, що була колись. Поки дозволяє здоров’я, то сидіти вдома не збираюся – каже Павло. Лишня копійка не помішає. Знаєш, Іване, — каже – засмучує те і часто задаю собі запитання, чому інші народи ніби і невеликі за кількістю живуть так, а ми так? Кажу йому: «Знаєш, Павле, піди в табір та найтупіший циган дасть відповідь, мабуть, на це запитання. Давай, ми з тобою не будемо вникати в політичні дискусії. Їх і без нас є кому проводити. Ці запитання можемо почути в місцях масового скупчення людей.
З дружиною Ганною виростили і виховали чудових двох дочок-двійнят Ельвіру і Ярославу, перша працює лікарем-окулістом у Мукачеві, а друга – сімейним лікарем у Словаччині. Особлива радість для бабусі і дідуся їх онук Павлик, якому виповнилося чотири рочки. Каже, що хоче, як і дідусь, працювати водієм на великих автомобілях. Ось така моя розповідь про чудового друга, просту скромну людину, водія з великої літери Павла Івановича Садварія з Арданова.
Іван ЛЕНДЄЛ,
с. Арданово

Ваш отзыв

Ваш коментар