Версія для друку Версія для друку

Чорна п’ятниця, або день скорботи

Рівно 35 років тому, 22 вересня 1983 року, сталася жахлива трагедія із пасажирами рейсового автобуса Мукачово-Арданово. У селі Залужжя, що на Мукачівщині, заживо згоріло 29 людей. Це мешканці Арданова – 13 чоловік, Дунковиці – 5, Доробратова – 2, Горбка – 7 та водій автобуса, житель Мукачева.
У народній пам’яті той день залишився чорною п’ятницею, днем скорботи і пам’яті. Бо й справді є за ким тужити. Серед жертв страшної мученицької смерті було тільки двоє пенсіонерів і троє – віком понад 30 років. Всі решта – юнаки і дівчата від 15 до 25 років і одна п’ятирічна дитина.
Напередодні в Арданові відзначали храмове свято. У ті часи влада дивилася на церкву вкрай негативно, тому основну частину відкладали на вихідний, неділю, бо якщо, не дай Боже, не вийдеш на роботу на Богородицю – будуть неприємності. Сама ситуація диктувала людям поведінку подвійних стандартів. Але того разу в жодній хаті Арданова 24 вересня не гостилися. Село наче оніміло, замовкло. Всюди – плач, смуток і розпач.
Причини трагедії
Ця біда назрівала давно, але про неї ніхто й не здогадувався. На Іршавській меблевій фабриці роками перевозили лак та інші легкозаймисті продукти не спеціальними машинами, а примітивними, як кажуть, «злабуданими» вручну місткостями. Їх просто завантажували в кузов вантажівки, наповнювали лаком у Мукачеві й везли в Іршаву. Так було й того злощасного дня. На додаток за кермо сів не той водій, що завжди, а змінний. Він давно працював на підприємстві і його додатково навіть не проінструктували.
Заправивши обидві саморобні місткості, водій вирушив на Іршаву. Вони не були закріплені, а днище кузова – металевим. На окраїні Залужжя в іршавському напрямку є різкий поворот направо й відразу починається підйом. Водій, очевидно, перевищив швидкість на повороті, бо саморобні цистерни зсунулися з місця і почали зсуватися до заднього борта. На підйомі машиною чи то трясонуло, чи водій «газонув», але цього було досить, щоб одна з цистерн злетіла на дорогу і тут же репнула по зварному шву.
Арданівський автобус їхав позаду. Незважаючи на те, що водієві подавали явні сигнали зупинитися, але він цього не зробив. Коли ж заїхав нм слизьку й клейку масу лаку, зо лавиною неслася згори, автобус стало заносити. Водій намагався виправити ситуацію і натиснув на газ. Чи то від іскри, чи просто від гарячого струменю вихлопних газів легкозаймиста маса, яка текла асфальтом, загорілася. Очевидці стверджують, що відразу пішов їдкий чорний дим, а потім знявся стовп вогню вище придорожніх тополь. А в центрі цього пекла опинився автобус із пасажирами.
Все сталося так блискавично, що ніхто нічого не зрозумів. Водій відчинив передні й задні двері, вимкнув мотор. У салон дихнуло димом і полум’ям. Дим був такий їдкий, що, вдихнувши його, пасажири відразу втратили свідомість. Тому так багато жертв.
Розповіді очевидців та свідків Ганна Канчій (Радик), жителька с. Арданова, 55 років:
Разом з подругою Ганною Синетар ми працювали тоді на трикотажній фабриці в Мукачеві. Доїжджали на роботу рейсовим автобусом. Якраз тієї осені дуже мінялися водії на арданівському маршруті. А того дня мукачівський автобус зірвав перший рейс, тому ми з Ганною дісталися до роботи робочим автобусом, який возив робітників ПМК – 98.
Вставати того ранку було тяжко, бо напередодні був празник, танці в клубі тривали до другої години ночі… А Ганна, поспішаючи на автозупинку в темноті оступилася, боляче вдарилася колінами об каміння.
Коли ми поверталися додому вже нашим рейсовим автобусом, сіли на перші сидіння зразу за водієм. Ганна ще попросила помінятися місцями – сісти до вікна, бо збоку пасажири вражали її обдерті коліна. Після майже безсонної ночі та трудового дня ми заснули відразу, як тільки автобус виїхав з автостанції. Проснулася я в Залужжі на зупинці. Хоча й сиділа на передньому сидінні, але нічого не бачила: за спиною водія була непрозора занавіска, а біля нього стояли три хлопці з Дунковиці.
Коли відчинились двері і навкруги все палало, хлопці вистрибнули, я за ними. Тямлю тільки те, що вогонь тікав униз, по схилу, а я ступала по гарячій слизькій масі як по воді. Не розумію, як і чому на мені не загорілося плаття, адже воно було в мене як у всіх тоді – кремплінове. Опам’яталася аж наверху, де починаються перші закрути серпантина, біля хреста. Там мене побачив знайомий водій, котрий віз вапно із Приборжавського до Мукачова. Дорога до міста була закрита.
– Ой, Аню, так у тебе всі ноги у пухирях, – давай відвезу тебе в Доробратівську лікарню.
У Доробратові робочий день вже закінчився, поки знайшли медиків, я вже їх не цікавила, бо з місця трагедії сюди привезли першу партію приречених. Вони ще були живі, але обличчя у всіх – обвуглені, одяг на них повністю згорів. Страшне це було видовище.
Тоді я згадала про свою маму. Вона була дуже тяжко хвора і знаходилася в стаціонарі в Кам’янському. « Мушу бути в неї, бо вона, як почує про біду з арданівським автобусом, не переживе», — свердлила мене думка.
А тут якраз нагодився колгоспний шофер Петро Симчик, який направлявся з Негрова в Арданово. Він погодився підвезти мене в Кам’янське. А от тут уже медики не пустили мене на очі мами, поки не обробили мої рани й не зробили перев’язку.
– А знаєш що доню, – сказала мені тоді мама. – Я давно не спала і тільки тепер пополудні сон мене все ж здолав. І наснилася мені дивина: ніби я в лісі, а там корови Товканця, Синетаря, Капустея й наша. Раптом почався вітер, великі гілки почали падати просто на корів. Наша кудись зникла…
Мамин сон був віщий. У всіх згаданих родинах тоді згоріли їх діти. Я залишилася. А наша корова справді зникла. Знайшли її тільки наступного дня за кілька кілометрів від того місця, де вона паслася.
Петро Симчик відвіз мене додому. Вже в Арданові мені хтось дав хатні тапочки, бо моє взуття на ногу вже не налазило.
А та ніч знову була неспокійна. По селу ходили наряди міліції, уточнювали, хто був пасажиром автобуса. Перші свої показання дала і я.
Ще хочу сказати про тих трьох хлопців із Дунковиці, котрі вистрибнули переді мною. Михайло Пекар довго лікувався, вижив, має довічні шрами. А от Михайлові Балезі зовсім нічого не було. Третього, дуже обпеченого, знайшли неподалік дороги. Він не вижив.
Магдалина Кобаль, жителька Арданова, 72 роки:
У тому нещасному автобусі згоріла моя мама, 77-річна Іда Манді. – Того дня вона понесла гостинці внучці, моїй старшій донечці Мар’яні, яка вчилася в Ужгородському музучилищі. Бабуся дуже хотіла, щоб внучка поїхала з нею в Арданово. Та, на щастя, наступного дня, в суботу, дочка мала відповідальне прослуховування з вокалу.
… Коли мене запросили на процедуру впізнання, останки обгорілих тіл виймали з мішків. Я впізнала маму тільки по металевих дужках її окулярів. Права обгоріла рука була притиснута до вуха, й воно залишилося цілим…
Михайло Товканець, житель Арданова, 49 років:
Нас у сім’ї зростало троє дітей: брат Микола, сестра Марія та я. Марія була середульшою. Вона вже була дорослою, виїхала на заробітки в Полтавську область. Тоді на східну Україну виїжджало багато заробітчан. Сталося так, що вона зустріла там хорошого хлопця Олександра Кожедуба. Палка любов закінчилася весіллям. На храмове свято Марія вирішила показати свого судженого арданівській родині. Всі родичі полюбили нового члена нашої родини. До «вароша» вони поїхали, щоб придбати подарунки для рідні з Полтавщини.
Саша вискочив із автобуса, але повернувся за Марійкою. Вона вже не подавала ознак життя, а полум’я обпікало. Він знову вистрибнув, відбіг, втратив свідомість. Лікувався дуже довго, але вижив. Коли вже міг ходити, батьки з Полтавщини забрали його додому. Тримаємо зв’язок. Саша досі живий. Сумує за Марійкою і згадує ті прекрасні дні, коли вони були разом.
Марія Станинець, жителька Арданова, 60 років:
У тому, що сталося, найбільше звинувачують водія автобуса. Можливо, це й правильно, але не менша вина іршавчан. Але хочу сказати те, що знаю. Я теж працювала тоді на трикотажці в Мукачеві, але в другу зміну. Післяобіднім рейсом того самого автобуса, що згорів, я добиралася на роботу. Поводився водій дуже дивно. У центрі, на початку маршруту, нас було двоє пасажирів. У нижньому кінці села не зупинявся, не зупинився і в Дунковиці, хоча на зупинках стояли люди, котрим треба було добиратися на роботу в Мукачево. Дуже дивно це було. Зворотним рейсом він доїхав тільки до Залужжя…
Похорон під контролем.
Висновки
Тодішня влада, якій потрібні були переможні рапорти, трудові перемоги та відданість, дуже не любила, щоб люди знали про її проколи. Інформація про трагедію із пасажирським автобусом була засекречена. Нашій районці було заборонено опублікувати навіть співчуття з цього приводу, не говорячи вже про якусь інформацію. Завуальоване співчуття дозволили опублікувати десь через два тижні. А «Голос Америки» того ж таки вечора розповів про цю подію всю правду.
В Арданові була напруга із похороном. Влада хотіла зробити громадянську панахиду із промовами та оркестром, але батьки, родичі, все село вперлися:
Всі вони хрещені, і в останню дорогу проведемо їх за християнським обрядом.
Так і сталося. Заупокійну молитву біля церкви, куди доставили більше десятка трун, відправив отець Василь Думнич. Очільники району стояли збоку і тільки скрипіли зубами: «Невже в цього попа більший авторитет, як у нас». Питання виявилося риторичним.
Всіх мучеників, числом 13, поховали в одному ряду. Державним коштом їм поставили пам’ятники.
***
А висновки після трагедії таки були зроблені. Були покарані заступники начальників обласного управління, Іршавського та Мукачівського райвідділів міліції, яку курирували державтоінспекцію. Самих інспекторів в Іршаві та Мукаеові понизили в посадах. А злощасний поворот у Залужжі зрізали, розширили, вирубали кущі, що заважали огляду дороги.
Був і суд. Тюремні терміни одержали водій та механік Іршавської меблевої фабрики. Мав одержати солідний термін і водій автобуса, але його наказав Бог.
Крім цього були зняті з постів директор Кушницького лісокомбінату, головний інженер та директор Іршавської меблевої фабрики.
Ще одним наслідком цієї трагедії стало те, що з осені 1983 року всі автомобілі, які перевозять небезпечні вантажі, мають спеціальні знаки. Виявляється, що така норма діяла давно, але дотримуватися її почали тільки тоді, як гримнув грім.
У 2003 році на місці катастрофи з арданівським автобусом встановлено Пам’ятник Знак – білий хрест із прізвищами мучеників. Автор пам’ятника – академік Михайло Белень. На ньому викарбувано поетичні рядки Василя Кузана:
Тут згоріла молодість
і старість,
Цвіт кохання і тепло долонь…
Та дорога, що вела додому,
У пекельний повела вогонь.

Список жителів
с. Арданово, які стали жертвами катастрофи
в с. Залужжя
Ганна Мартин, 17 р., Іван Шанта, 15 р., Ганна Синетар, 31 р., Іда Манді, 77 р., Марта Кобаль, 17 р., Андрій Мешко, 33 р., Ірина Мешко, 32 р., Іван Гардубей, 17 р., Іван Капустей, 17 р., Василь Андрела, 16 р., Марія Товканець, 17 р., Михайло Садварій, 18 р., Марія Плескач, 18 р.

Михайло ЦІЦАК

Ваш отзыв

Ваш коментар